Воднораз він і справжній патріот свого верховинського краю, бо турбується про його славу — спортивну. Мова про вчителя фізкультури Міжгірської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 Василя Звірича, якому позавчора виповнилося 65 років, який з цього життєвого віку 43 літа присвятив освітянській праці. Про те, що він вірний як своїй професії, так і колективу, красномовно підтверджує єдиний запис у трудовій книжці про місце працевлаштування. Його справедливо можна величати не лише здібним і досвідченим педагогом, але й подвижником фізичного виховання Міжгірщини, бо вагомо зробленого — не так й то просто перелічити. А скільки має нагород за перемоги на стадіонах та спортзалах у молоді роки — тим паче важче перерахувати. І не лише особистих, бо до них обов’язково слід додати і визнання заслуг спортивної учнівської молоді, яку готує до змагань вчитель-методист.

 

Завше приємно побесідувати з ветераном-педагогом, а тим більше з нагоди чергової ювілейної життєвої висоти, яку подолала минулого четверга ця скромна і добродушна людина.

 

— Василю Петровичу, ваш вибір професії чим насамперед диктувався?

 

— Ще з малих літ не лише полюбив, але й активно займався спортом. Лиш був би вільний час, як біг на стадіон або будь-де, щоб поганяти м’яч з іншими. Займався не тільки одним футболом, але й іншими видами спорту — легкою атлетикою, волейболом, гандболом, тенісом, лижами, навіть фехтуванням, що для нашого краю — рідкість.

 

— Щодо останнього виду, то який мотив заняття ним?

 

— Поступивши на стаціонарне навчання у Львівський державний інститут фізичної культури і спорту, вирішив обрати профілюючий для себе цей, сказати б так, мушкетерський вид. У “столиці” Галичини спорт з рапірами і шпагами тоді був дуже популярним, чимало фехтувальників древнього міста ставали переможцями або призерами європейського і світового рангу змагань.

 

— А вам особисто вдавалося досягати успіхів у фехтувальних боях?

 

— Певною мірою так, бо виконав норматив кандидата у майстри спорту. З інших видів — баскетболу, волейболу, футболу, ручного м’яча маю перші розряди.

 

— І все-таки: який вид вам найбільш до вподоби?

 

— Відверто кажучи, важко й тепер визначити. У молодості, можливо, перевагу віддавав футболу. Грав центральним півзахисником міжгірської команди “Авангард”, яка безперервно виступала у чемпіонатах Закарпаття. Між іншим, це була моя ідея згодом у 70-і роки минулого століття перейменувати її на “Верховину”. Повірте, завжди приємно згадувати своїх партнерів на полі, які з пів-слова розумілися за гри. Відзначу з цього приводу, на жаль, вже покійних цімборів-гравців Михайла Цендру, Миколи Шуберта, Олександра Бістрікера, Нестора Шкіряка, Івана Звірича. Виходить, що так долею їм суджено, хоч активно займалися спортом, але, як не прикро і сумно, їх вже нема серед нас. Нема в живих і верховинського “Поркуяна” — лозянця Івана Пойди. Зате завжди радий зустрічам з його земляком, тезкою Царем-“Гаррінчою” — так ми величали прізвищами кумирів з київського “Динамо”, бразильських ”королів” футболу чи німецьких ”чаклунів” м’яча, скажімо, І. Звірич мав кличку “Шульц”, своїх одноклубників за манерою гри. Майстрами на полі були також Дмитро Шуберт, Володимир Леньо та інші. Аж до 45 років мені довелося захищати кольори нашої команди, в тому числі і в амплуа граючого тренера. Тренерував і наш заводський “Електрон”, котрий також брав участь у першості області.

 

— Василю Петровичу, продовжуючи “електронівську” тему, хочу сказати, що якось за нашої розмови не без гордості зізнався голова райради Іван Ярема про те, що ви його вчили і азам волейбольної гри… 

 

— Спасибі за те, що згадують добрим словом. Хочу сказати, що Іван Ярема також успішно грав і за футбольну команду “Електрон”. Так, і волейбол — моя стихія. До цього часу, бо вчу і готую до змагань біля сітки вже не одне покоління. Пишаюсь, що в минулому, коли був тренером місцевої ДЮСШ з волейболу, команди дівчат двадцять разів ставали переможцями обласних школярських турнірів. Особливо, пригадую, тоді виділялися у спортзалах азартністю під час матчів сестри Галина та Віта Іванини, тезки Світлани — Бойчук і Монинець, Інна Бундзяк, Олена Рижинкова, Віта Форос. Потім з колегою Василем Грибом обмінялися — я почав готувати хлопців, а він — дівчаток. Теж мені приємно, що учні-волейболісти — одні з кращих на першостях Срібної землі.

 

— Варто відзначити, що ви зуміли їх просто заворожити манією волейболу ледь не на все життя…

 

— Майже так, бо не в’яне спортивна майстерність, приміром, Михайла Щура, Тараса Бартківа, Владислава Ньорби, Євгена Бундзяка. Радий, що не розлучаються з волейболом Олег Юрик, Віталій Пиринець, Іван Івась, Мирослав Кривка та багато інших, хто по-справжньому дружить з спортом.

 

— До речі, ваш син теж був відмінним волейболістом, виходить, що успадкував захоплення від батька. Кажуть, що яблуко від яблуні далеко не котиться, отож, чому не пішов по фізкультурній стезі Звірича-старшого?

 

— Одного часу Віталій виступав і за збірну Закарпаття. Я не перечив сину у виборі професії. І не шкодую, що став лікарем-хірургом, бо, погодьмося, кожному батькові приємно почути від інших вдячні слова про сина чи дочку. Спочатку я навіть важко звикав, коли й мені дякували його пацієнти чи їхня рідня за успішну медичну допомогу. Мене і дружину Олену Михайлівну, теж педагога, тішить, що Віталій вибрав правильний фаховий шлях. Зараз він трудиться в Києві, рятуючи життя хворим, вчиться у аспірантурі. Часу для дозвілля, каже, має обмаль, але як тільки з’явиться вільна можливість — першим ділом старається пограти у волейбол для задоволення.

 

— Ви ще часто берете і суддівський свисток… Теж вільний час не шкодуєте.

 

— Так вже повелося, що звик бути у вирі спортивного життя. Поки здоров’я і сили — де треба бути у пригоді — не відмовлю. Я ніколи не жалію, що жертвую свій вільний час заради спорту, бо він приносить насолоду як мені, так і іншим, утверджуючи здоровий спосіб життя.

 

— А кого вважаєте своїми першими друзями, якщо не секрет?

 

— Це моя велика радість, що маю їх дуже багато. Особливо когось виділяти не збираюся, бо всі вони мені імпонують щирістю в житті. А взагалі б то я сказав, що вважаю всіх тих близькими мені людьми, хто активно займається спортом.

 

— Василю Петровичу, наостанок бесіди дозвольте сердечно привітати вас від імені всіх — колег, друзів, спортивної громадськості з ювілейними іменинами, від усієї душі побажати марафонського довголіття, бо ви, повірте, вже багато корисного зробили як для підростаючого покоління, так спорту і хочеться, щоб продовжували творити в ім’я загального добра. Спасибі вам за невтомну працю, нових удач!