Керівник обласної дитячої лікарні Єлизавета Біров каже, що робота з малечею – це радість і задоволення
Хоча головний лікар обласної дитячої лікарні Єлизавета Біров зараз у відпустці, на відпочинок однаково не має часу. Вона постійно у роботі, в поїздках, у перемовинах, у паперах. Ми випадково застали пані Єлизавету в її робочому кабінеті, коли вона готувалася до візиту в Угорщину, де має партнерів, з якими реалізує черговий спільний проект із цікавою назвою «Європейська колиска». З міжнародної співпраці ми й розпочали розмову.
Україна не тримає слова, і це недобре
– Пані Єлизавето, чи відчувається якесь відмінне ставлення до України і української медицини з боку Європи, європейських партнерів після зміни влади в державі?
– Не можна казати, що воно різко змінилося, але деякі проблеми виникають. Наприклад, зараз ми впроваджуємо спільний з угорцями грант «Європейська колиска». Відповідно до цієї програми ENPI CBC, кошти на фінансування проекту завжди отримує аплікант, а потім він передає партнеру його частку грошей. Цього разу перший транш надійшов до нас, на Україну. Але тепер ми маємо проблему, бо не можемо перерахувати кошти угорським колегам.
З одного боку, нібито є угоди між Євросоюзом і Україною про співпрацю у грантових проектах, але з іншого – маємо недолуге законодавство, через яке Нацбанк не пропускає ці кошти нашому партнеру. Звичайно, ми підняли на ноги Мінекономіки, тривають перемовини з Національним банком, нібито всім усе відомо й обіцяють розібратися. Але ж через це Україна втрачає своє обличчя. Якщо уряд підписує якісь угоди з Євросоюзом, а потім їх не виконує, то чи захоче Європа надалі працювати з нашою державою за цими грантовими контрактами? Виходить, що ми не тримаємо слова, і це дуже недобре.
– Ви багато їздите Європою, спілкуєтеся з партнерами, буваєте в закордонних лікарнях. Наскільки наша медицина технологічно відстає від європейської?
– Звичайно ж, ми відстаємо щодо цього. Хоча за останні 5 років і наша лікарня, й інші заклади дооснастилися. Але це не вирішує головної проблеми. Був час, що за 10-15 років зовсім нічого не купувалося. А тепер маємо по один-два апарати в рік. Добре було б одночасно закупити обладнання, а потім його оновляти.
До прикладу, минулого року ми отримали дихальний апарат і тепер ще один. Але вони безперебійно працюють. І той, який був придбаний 4 роки тому, недавно зупинився, його вже треба ремонтувати. Оскільки апаратів не вистачає, вони працюють цілодобово. Ми їх практично не вимикаємо. На 12 ліжок в реанімації новонароджених у нас тільки 5 дихальних апаратів. А треба би, щоб було дванадцять.
– А що плануєте отримати від проекту «Європейська колиска»?
– Зокрема, хочемо закупити 12 слідкуючих моніторів і сервер. Тоді за кожною дитиною буде стежити апарат. Це потрібно для того, щоб вчасно виявити проблему. Іноді, коли її помічає персонал, буває вже пізно. Апаратура ж скоріше дає знати, що в дитини, скажімо, падає показник насиченості крові киснем, або частота серцевих скорочень, або ж виникають проблеми з диханням. Важливо вчасно це помітити. Бо ми прагнемо не тільки врятувати маля, щоб воно залишилося жити. Важливо – як воно себе почуватиме після лікарні. Що раніше бачимо порушення, то скоріше можемо зупинити незворотні процеси, які впливають на якість життя дитини.
Кожен має виконувати свою роботу
– Пані Єлизавето, чи не здається вам, що обласній дитячій лікарні працювалося б легше, якби ми мали вищий рівень первинної медицини в районах? Якби місцеві лікарі вас так не завантажували тими дітками, з якими самі не можуть розібратися?
– Питання дуже доречне. Ви просто наступили мені на мозоль. І не тільки мені, а й моїм колегам. Наша лікарня не гумова, і розширятися безмежно не може. Що більше ми покращуємо обладнання, то більше дітей стараються нам сюди відправити. Наприклад, спочатку відділення реанімації новонароджених у нас було на 4 ліжка, і це, нібито, задовольняло. Потім ми розширили його до 8-ми, і їх почало бракувати. Тепер уже маємо 12 ліжок, але їх усе ще не вистачає.
Та я впевнена, що нам їх завжди буде мало, якщо в районах не вживатимуть усіх заходів первинної реанімації. Місцеві лікарі просто вимушені цього навчитися. Бо, якщо там вчасно не нададуть допомогу, буде те, про що я говорила, – в організмі дитинки відбудуться незворотні процеси, які потім впливатимуть на якість її життя.
– Можливо, проблема районів у відсутності апаратури, устаткування?
– Безперечно, треба покращувати їхню матеріально-технічну базу. Але головне, щоб спеціалісти на місцях вжили первинні реанімаційні заходи. Аби, коли наш спеціаліст приїжджає, дитина вже була з доступом до вени, заінтубована, аби місцевий лікар зробив максимум того, що може.
Іноді ж бувають такі ситуації, коли нічого не роблять, тільки дзвонять по двадцять разів, щоб наші спеціалісти терміново приїжджали. Дуже важливо, аби люди в районах були на своєму місці. Я надіюся, що в управлінні охорони здоров’я теж бачать і розуміють, що один заклад не може замінити всю педіатричну мережу в області. На своєму робочому місці кожен має професійно виконувати свою роботу.
– А як можна на обласному рівні покращити ситуацію? Ви працювали депутатом обласної ради останнього скликання і знаєте цю кухню зсередини.
– Упродовж майже 5 років, які я працюю в обласній раді, проводилася соціально спрямована політика, тобто це враховувалося при формуванні і районних бюджетів, і обласного. Виділялися кошти і на освіту, і на культуру, а охороні здоров’я взагалі приділялася особлива увага. Завдяки цьому обласна медицина, можна казати, стала на ноги.
Не знаю, як буде в майбутньому. Надіємося, що бюджети медичних закладів не стануть меншими. Якщо цього року у нас було стовідсоткове фінансування на медикаменти, вже б не хотілося втрачати в рейтингу і наступного року мати менший бюджет. Але побачимо, як усе складатиметься.
Я виважено підходжу до обіцянок
– Пані Єлизавето, ви знову балотуєтеся в депутати облради. Як вважаєте, люди оцінили ваші старання і роботу всієї команди єдиноцентристів?
– Остаточну оцінку нам дадуть 31 жовтня у виборчих кабінках. А зараз я можу сказати, що сміливо зустрічаюся з виборцями, бо те, що обіцяла, слава Богу, змогла виконати. Зауважу, що я й виважено підходжу до обіцянок. Людина не має обіцяти того, що не в її компетенції, чи того, що не зможе виконати. Вона має реально оцінювати ситуацію, щоб потім могла глянути в очі виборцю. Мені приємно, що тепер на зустрічах люди дякують за те, що я дотримала свого слова.
Скажу відверто: надіюся, що люди знову нам повірять. Адже господар найкраще знає, що треба зробити в його домі, і найбільше старається для свого обійстя. Лише одна закарпатська партія має представництво у Верховній Раді – це Єдиний Центр. Кому, як не їм, знати, що потрібно зробити для Закарпаття? І хто, як не ці люди, будуть для нас найбільше старатися? Я дивлюся на ситуацію як порядна ґаздиня (сміється. – Авт.).
– Зізнайтеся, які завдання ставите собі на найближчу перспективу?
– Найперше – допомогти моєму чоловікові, який балотується в депутати районної ради. Я завжди переживаю за мою половинку, стараюся його підтримувати. Як і він мене. Якщо отримає довіру виборців, упевнена, у нас складеться хороший тандем: він буде представляти інтереси села в районній раді, а я – відстоювати інтереси району в обласній
Що ж стосується конкретних проблем, то нашу сім’ю насамперед хвилюють питання охорони здоров’я, екології, недопущення розміщення табору для нелегалів. Слід упорядкувати в Дерцені й Форноші сміттєзвалище, крім того, вирішити проблему постачання якісної питної води, провести ремонт доріг, дообладнати лікарські амбулаторії. Коли людина хоче працювати, вона завжди знайде роботу (усміхається. – Авт.).
– Якщо не помиляюся, у вас двоє синів. Чи не планують вони піти шляхом батьків і активно проявити себе в громадській чи політичній роботі?
– Це було б дуже важко зробити, бо наразі обоє живуть в Угорщині. Старший, до речі, пішов моїм шляхом, здобув вищу медичну освіту і вже другий рік працює дитячим хірургом в університетській дитячій клініці міста Пейч. А молодший ще студент, вчиться у Дебрецені на екологічному факультеті. Йому ще рано в політику. Він навіть не визначився, що робитиме після навчання: чи повернеться додому (чого ми з батьком дуже хотіли б (посміхається. – Авт.)), чи спробує влаштовувати своє життя і будувати кар’єру в Угорщині. Зараз мені важко відповісти на це запитання. Хоча, знаючи синів, особливо старшого, я б сказала, що це не виключено. Не гарантую, що їм колись не захочеться вийти на політичну арену.
Сьогодні моднапанічна хвороба
– Пані Єлизавето, для того, щоб стільки років пропрацювати головним лікарем обласної дитячої лікарні, досягти успіху, стати відомою і шанованою, жінка має мати стержень, якусь основу, на якій тримається. Що для вас є цим стержнем?
– Я прийшла в лікарню зразу після університету, тож фактично це моє перше робоче місце, бо працюю тут уже 25 років. Стержень у роботі мені дала атмосфера цього закладу, його історія, любов до нього. І я тут не одна така, в нас багато медиків, які вважають лікарню своєю другою домівкою.
А ще мене тримають обов’язок перед дітьми і відповідальність за їх здоров’я. Завжди наголошую, що «дорослим» лікарем не працювала б не те що одного дня, а навіть години. Бо я дуже люблю дітей. Вони щирі, не лицемірні, чисті душею. Я й зараз переймаюся не тільки адміністративною роботою, а й веду прийом, оглядаю своїх давніх пацієнтів.
Он сидить тут у мене на кріслі олень, – показує на великого м’якого і симпатичного іграшкового сохатого, що й справді зручно влаштувався у кріслі в кабінеті головлікаря. – Буквально місяць тому один хлопчик із вулиці Кірова прийшов із бабусею, витяг його з сумки і каже: «Я це тобі приніс. Не проблема, якщо я ним уже користувався?» (щиро сміється. – Авт.). Розумієте, працювати з дітьми – це задоволення і радість. Ти кожного дня заряджаєшся енергією і бажанням продовжувати свою справу. Ще й це формує отой стержень у роботі.
– А в житті?
– У житті – віра в сім’ю. Вважаю, що немає нічого важливішого, ніж родина. Прекрасно, коли в тебе хороша, міцна сім’я, коли ти можеш порозумітися з рідними іноді навіть без слів. Знаєте, на Сході є такий вислів: «Слухати, як росте каміння». Отак і в справжній сім’ї має бути тонке відчуття одне одного.
Звичайно, дуже важливо, аби з дітьми було порозуміння. Я впевнена, що на них не треба тиснути, приймати за них рішення. Ба більше, треба навіть дати їм можливість робити свої помилки, бо від цього ми їх однаково не зможемо вберегти. Ну і, звичайно, слід піклуватися про батьків. Своїх я давно втратила, але чоловікові, слава Богу, живі, і ми стараємося їх підтримувати, допомагати їм.
– Останнє запитання про майбутнє. Яким би ви хотіли бачити Закарпаття для своїх дітей, якщо вони повернуться, через років, скажімо, 5-10?
– Не тільки для своїх, а й для всіх дітей я б хотіла майбутнього, в якому вони не будуть боятися. Боятися завтрашнього дня, переживати, що можуть втратити роботу, або що їхні гарантії від них хтось може відібрати. Не можна жити зі страхом перед майбутнім. До речі, у наш час є така модна панічна недуга. Нею хворіють і чоловіки, й жінки. Бачу, що останнім часом багато людей цим страждають, переживають, що з ними буде завтра? Тому я мрію, щоб у майбутньому кожен закарпатець почувався в безпеці.
