Постстоличний синдром
Кілька днів проведених в Києві змусили по-іншому подивитися на нашу столицю. Постійна тіснява, натовпи, які валять в метро і з нього, хронічна квапливість, півкілометрові пробки, нервове глипання на годинник, втомливе добирання на роботу, спальні райони без жодного дерева, бо зелень не встигає за темпами будівельників.
Місто, яке висмоктує з вас гроші, наче пилесос. Сто-двісті-тристо гривень зникають у кліп ока. „Так, -- невпинно пульсує в голові думка, -- треба негайно їхати додому, а то й без штанів можна залишитися”.
Але мені заперечать, що й зарплати у Києві – ого-го! Справді місячна платня в тисячу-дві доларів для столиці – не дивина. Але як доводиться за неї крутитися! Та й все-одно її пожирає ненаситний дракон під назвою „столиця”. Тож виходить: чим більше заробляєш, тим більше тратиш. У підсумку виходить на одне й те саме, що в Ужгороді.
Щоправда, вдома витрачаєш значно менше енергії, часу і сил. А відповідно – дивишся на світ розслабленішим взором. Тому й отримуєш від життя більшу насолоду. Нікуди не квапишся. Не витрачаєш щодня на добирання дві години. Маєш час попити пива з колегами чи позаглядати на по-літньому роздягнених красунь.
В Ужгороді можна стати філософом. У Києві – нікОли. Тому що – нІколи. Іноді здавалося, що в киян, які зі мною розмовляли, в очах не зіниці, а -- долари. І мешканців мегаполісу можна зрозуміти. Оренда однокімнатної квартири – від 350 баксів. А ще треба гарно виглядати, добре харчуватися, вчасно приїжджати і т.д. Тож думати про заробіток доводиться вдень і вночі. Ось так народжується „Місто жовтого диявола”.
„Вибач, ми сьогодні з тобою не домовлялися про зустріч...”, „треба найняти психолога, бо в нас на роботі його мають усі...”, „я можу це зробити, але це буде коштувати...”.
І раптом ти бачиш перед собою місто нещасних людей, які аби вижити (чи жити за найвищими мірками) змушені втрачати щось дуже суттєве, щось таке, що робить нас зрештою людьми, а не машинами для добування грошей.
І тоді ти повертаєшся до Ужгорода, де ходиш пішки, а відповідно жодні пробки тобі не страшні. Де всі і все на відстані простягненої руки. Де власне не ходиш, а прогулюєшся. Де можеш взагалі вийти без годинника, бо, зрештою, для чого він? Тут можна навіть по сонцю орієнтуватися. Ніхто не вимірює час на секунди. Де по дорозі зустрічаєш десятки знайомих і для всіх знайдеться кілька слів. І жодну зустріч з колегами не треба узгоджувати через секретарок за кілька днів наперед.
Де властиво, ти є тим, ким хочеш бути. Людиною, яка живе не для того, аби їсти. А їсть для того, аби ЖИТИ.
