Надія Дьолог — видатна спортсменка у фехтуванні на кріслах колісних, яка неодноразово здобувала медалі на світовій, європейській та всеукраїнській арені. Її досягнення включають титули чемпіонки Європи і світу.
Цього року Надія підкорила нову вершину, ставши срібною призеркою Літніх Паралімпійських ігор 2024. Це надзвичайне досягнення підкреслює її наполегливість і майстерність у спорті!
Надія Дьолог зізнається, паралімпійська медаль була її найбільшою мрією. Але шлях до неї видався не легким: щоденні інтенсивні тренування стали невід’ємною частиною її життя. Вона пояснює, що відбір на ігри відбувається за рейтинговою системою - спортсмени здобувають бали на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, які потім сумуються. Лише найкращі мають можливість представити свою країну на Паралімпіаді. Це вимагає не лише таланту, але й великої відданості та стійкості.
«Коли ти приймаєш рішення, що ти хочеш бути спортсменом, то ти розумієш, що це робота. Для того, щоб ставати кращим, підвищувати свою заробітну плату, свій статус, ти повинен робити певні кроки. В спорті ти крокуєш до чемпіонства України, потім Європи, далі світу ну і, відповідно, найвища сходинка - це паралімпійські ігри. Вони відбуваються один раз на чотири роки і кожен спортсмен мріє побувати там і, звичайно ж, здобути перемогу чи просто призерство» - розповідає спортсменка.
Про участь в Паралімпіаді Надія дізналася лише за місяць до старту змагань. Проте, стверджує, вона була готова до цього виклику.
«Найголовнішим змаганням, яке допомогло мені і я була вже впевнена, що я поїду на паралімпіаду, це було чемпіонство Європи також у 2024-му році. Це була для мене незабутня перемога, тому що вперше в своїй спортивній кар’єрі, я здобула індивідуальне золото на чемпіонаті Європи. Коли вже точно знала, що їду - сконцентрувалась саме на цих змаганнях, щоб представити Україну достойно. Ми розуміємо, що в країні іде війна і тому на світовій арені заявити про Україну, підняти український прапор - це дуже важливо. Потрібно нагадувати про Україну, ну і це велика честь мати паралімпійську нагороду» - каже Надія.
До складу Збірної України з парафехтування увійшли Євгенія Бреус з Миколаєва, Олена Федота-Ісаєва з Харкова, Наталія Морквич зі Львова та Надія Дьолог, яка представляла Закарпаття. Спортсменка повернулася додому з історичною медаллю для нашого регіону, довівши, що наполегливість і праця завжди приносять свої плоди. Цей успіх став важливою подією не лише для Надії, але й для всього Закарпаття.
«Я дуже задоволена результатом, тому що це була для мене майже недосяжна мрія. Я розуміла власні сили, розумію конкуренцію, яка є на міжнародному рівні і наскільки дівчата сильні. Але так склалися обставини, що я, все ж таки, здійснила свою мрію і привезла першу параолімпійську медаль на Закарпаття» - ділиться спортсменка.
Надія займається фехтуванням майже 10 років. До цього встигла стати чемпіонкою України й Угорщини з паверліфтингу. Жінка зізнається, що саме травма хребта привела її у спорт. Вона не уявляє, як би склалося її життя, якби не опинилася на кріслі колісному. Цей досвід виявився не лише викликом, а й можливістю знайти свою мету і реалізувати потенціал. Фехтування стало для неї шляхом до самовдосконалення та нових досягнень.
«Важко мені себе побачити в інший ролі і як би склалось моє життя, якби я не мала травми. Коли я впала з черешні, мені було 10 років і я не пам’ятаю, щоб тоді ставила собі якісь цілі чи будувала в голові, ким я стану в майбутньому. Можливо, тому що я проживала у селі. Починаючи з 17, 18 років я почала розуміти, що життя в селі на візку - це дуже важко, тому що я постійно потребувала якоїсь допомоги. Я розуміла, що в місті Ужгород, жити буде простіше. Я приїжджала сюди в лікарню і бачила, що це трошки інакший світ, інакше життя. Тому, починаючи з 18-ти років я почала мріяти, будувати плани, як мені переїхати до Ужгорода».
В 25-ти річному віці Надія перебралася до Ужгорода із села Тарасівка, що на Тячівщині. Вступила в університет і знайшла гуртожиток, де могла мешкати. Саме тут почало формуватися її цікаве життя. Цей період допоміг жінці не тільки знайти своє місце у світі, а й почати змінювати на краще світ навколо себе.
«Кожного дня до Ужгородського національного університету я їхала на таксі, а звідти поверталась пішечком і я бачила на власному досвіді всі проблеми, що заважають мені бути мобільною. Я бачила, що потрібно змінити, щоб не наражати себе на небезпеку: не падати, перетинаючи високі бордюри, не боятися йти через пішохідні переходи, бо там нема пониження. Не мати можливості прогулятися набережною, бо вона у жахливому стані. Я вирішила висвітлювати ці питання через соціальні мережі і влада на це почала звертати увагу. Пройшло вже досить багато років і ми можемо побачити, як зараз набережна в Ужгороді виглядає. Що в нас з’явились автобуси достосовані з пониженням. Тобто зараз людина, яка використовує крісло колісне може спокійно відвідувати пари в університеті і багато інших локацій, користуючись громадським транспортом. Колись цього не було. Я дуже радію, що висвітлюючи ці проблеми, я змогла щось змінити» - розповідає Надія Дьолог.
Але проблем, з якими стикаються маломобільні люди, досі чимало. Така ситуація існує по всій країні. Проте Надія налаштована змінити хоча б щось у своєму рідному місті. Наразі її особливо турбує відсутність громадських інклюзивних вбиралень. Вона вважає, що покращення інфраструктури може суттєво полегшити життя маломобільних людей і зробити місто більш доступним для всіх. Надія прагне бути голосом змін та сприяти створенню комфортного середовища для всіх мешканців.
«Ви, до прикладу, бачите підвищення на тротуарі і абсолютно не звертаєте на це уваги. Це не робить вас поганою людиною. Це означає, що просто немає достатньо інформації навколо, щоб ви про це думали. Але ми маємо звертати на це увагу. Зараз я є менеджером з безбар’єрності в місті Ужгород в громадській організації «Мрія в дії». Ми разом з Лесею Носенко об’єднались в команду і пробуємо звертати вже разом увагу влади на певні проблеми для того, щоб їх вирішити. Наразі найбільше, що мені хочеться зробити - це вбиральні в місті Ужгород. Для того, щоб кожна людина мала можливість скористатися цим. Мені дуже прикро, що я мушу піднімати ці питання. Це звичні речі, які мусять бути, але на жаль, їх немає» - розповідає спортсменка.
Надія підкреслює важливість усвідомлення того, що багато людей, які захищають нас, можуть повернутися з інвалідністю — хтось на кріслі колісному, хтось з протезом. Тому потрібно зробити все можливе, щоб місто стало комфортним для всіх. З прикрістю вона говорить про те, що доводиться піднімати ці питання, адже багато людей вважають, що безбар'єрність потрібна лише для людей з інвалідністю. Насправді це не так: жити в розвиненому європейському місті значно комфортніше — можна гуляти, проводити час з друзями, не відчуваючи обмежень через недотримання будівельних норм. Надія сподівається, що в майбутньому ті, хто займає відповідальні посади, зрозуміють важливість цих питань і почнуть вживати реальних заходів.
«Для хлопців і дівчат, які повертаються з війни і мають ту чи іншу інвалідність, я хочу сказати, щоб вони постарались жити. Так, я розумію, що життя змінилось, але навіть якщо ти втратив ногу чи сидиш на кріслі колісному, ти все одно можеш жити і будувати своє життя так, як ти захочеш, тому що це можливо. Це життя відрізнятиметься від того, яке було раніше, але все одно воно не закінчилось. Воно просто інакше» - переконує спортсменка.
