Антон Симкович працював би вдома, але його закордонні дипломи в Україні – наразі не більш ніж папірці
Ужгородець Антон Симкович, напевно, єдиний закарпатець, який закінчив знаменитий Кембридзький університет. Принаймні за роки навчання земляків у виші він так і не надибав. Антон подався до Великобританії студіювати кримінологію, наразі вже закінчує тамтешню аспірантуру. Про українські й британські в’язниці зсередини, закордонну систему освіти та один із найпрестижніших вишів світу Антон Симкович люб’язно погодився розповісти «Замку».
Снобізму в Кембриджі не бачив
– Антоне, розкажіть, будь ласка, коли і як Ви потрапили в Кембридж?
– Це було ще 2004 року, якраз у спеку вікопам’ятних виборів в Україні. У той час дехто з політиків використовував антизахідну риторику. Наприклад, на Українському радіо крутили ролик про те, що лише синки й доці багатіїв вчаться у Кембриджі. Це дурниця, мене без усілякого блату (тут такого поняття, по суті, й не знають) прийняли на маґістерську програму. Далі я вступив до аспірантури, і мені продовжили стипендію.
– Знаю, що ви також навчалися у Сполучених Штатах. При першому знайомстві зі США які стереотипи й уявлення про країну виправдалися, а які – ні?
– Згадувати всі стереотипи, гадаю, можна довго, тому зазначу два: той, що не виправдався, і той, якому я знайшов певне підтвердження. Загальновідомо, що американці постійно всміхаються. Для українців єдиним поясненням часто є те, що воно все нещиро. Деякі співвітчизники в цьому й досі мене переконують. Але проживши в США два роки, я зрозумів, що, по-перше, не всі, й не цілодобово, там усміхаються (сміється. – Авт.). По-друге, і це важливо, більшість усміхається тому, що так налаштована: життя в кінцевому підсумку прекрасне, попри низку проблем. До всього, це не так нещирість, як взаємопідтримка в суспільстві через ширення позитиву: коли бачиш, що навколо люди веселі, все навколо стає світлішим. Це, до речі, тепер саме те, що впадає одразу у вічі, коли приїжджаю в Україну: у нас все якось «прикро, непривітно, як у безлистім гаю під дощем», люди похмурі... – таке відчуття, що всі вийшли з родин працівниць радянського «общєпіту», які ненавидять людей. Я, звісно, перебільшую (сміється. – Авт.). Це є дотичним до другого стереотипу: про те, що США – країна, де все просто й легко. Звісно, це не зовсім так. Але, як порівняти, з Україною, у Штатах легко відчути себе нормальною людиною. Навіть якщо в тебе нема блату, шалених статків чи хлібного робочого місця. Приміром, будучи там студентом, я зміг працювати на двох роботах, купити машину, мандрувати. Навчаючись в Україні, про таке не міг і мріяти. Уже не кажу, що там багато товарів – від продуктів до автівок – які дешевші, ніж у нас. Аж ніяк не намагаюся змалювати США як рай на землі, це було б величезним перебільшенням, але очевидно, що їхнє суспільство більш справедливе.
– Кембридж в українців переважно асоціюється з чимось майже недосяжним — елітарним вишем для обраних. Чи це справді так? Як адаптовувалися? Зокрема, чи самі стикалися з проявами снобізму?
– Я б не ототожнював «елітарний» та «для обраних». От у мене часто складається враження, що вища освіта в Україні саме для обраних – для тих, хто може дати більшого хабара чи має зв’язки. Кембридж відомий не лише рівнем викладачів, а й студентів. Університет щороку намагається наростити кількість абітурієнтів. Все просто: з більшої кількості аплікантів вища вірогідність відібрати найбільш здібних. У цьому сенсі, напевно, почасти його «елітарність». Якщо ти розумний, але не маєш змоги оплатити навчання, фонди надають усілякі стипендії (одну з них я й отримав), держава пропонує довгострокові кредити. Така система діє майже в усіх університетах Британії та США.
А щодо снобізму в Кембриджі... Якщо чесно, такого не пригадую. Хоча тут, справді, дуже багато надзвичайно розумних й ерудованих студентів і викладачів. Та попри те, що вчаться діти доволі заможних і відомих батьків, про це часто можна взнати лише з вимови чи якоїсь побіжно виказаної інформації. Такого жлобства, яке щоденно бачиш у нас – коли діти приїджають на дорогих машинах, сиплють грішми, зневажають бідніших студентів чи викладачів, – я за всі роки в Кембриджі не спостерігав. Напевно, це й було відкриттям і потребувало від мене «адаптації» – спочатку в США, потім в Англії.
– Чи багато в Кембриджі українців? Може, є ще хтось, крім вас, і з Закарпаття?
– Достатньо – хоча могло б бути більше. Щороку приїжджає десь 5–10 студентів із України. Діє Українське товариство Кембридзького університету (www.cuus.org.uk). Але є багато українців у Кембриджі, про яких ми не знаємо. Як чимало інших громадських організацій, наше товариство діє завдяки декільком активним членам, а решта час од часу приходить на заходи. Буває й так: зустрічаєш співвітчизників, які в Кембриджі вже не один рік, але весь час тишком-нишком не давалися чути (сміється. – Авт.). Тому не здивуюся, якщо тут виявиться ще один закарпатець. Я неодноразово спонукав земляків – і через ТБ, і радіо, і пресу – подаватися до Кембриджу. Вірю, я тут аж ніяк не останній із Закарпаття.
– Що, на вашу думку, найперше годилося б запозичити українській системі вищої освіти з англійського або американського досвіду?
– Студентів, викладачів і навчальні плани. Жартую (сміється. – Авт.). На відміну від Заходу, у нас вищу освіту не сприймають як щось привілейоване. Часом таке враження, що нині в Україні лише ліниві не мають вищої освіти, а в останні роки – й дві. Але її якість, м’яко кажучи, кульгає. Я знаю викладачів, які безграмотно пишуть. Про що далі казати? І чого тоді очікувати від студентів? Вважаю, якби виші були автономними, вища освіта платною з дієвою системою ґрантів, а відбір абітурієнтів – жорстким і справедливим, можливо, ганебна ситуація в нашій університетській освіті змінилася б.
Поясню на прикладі своїх однокурсників в Україні, США та Англії. Наш студент, потрапивши на держзамовлення, втрачає стимул до навчання: головне не завалити сесію. За кордоном усе трохи інакше, адже кожен платить за освіту. Студент, який віддав за навчання немалі гроші, вимогливий – і до себе, і до педагогів. Він на кожній лекції, семінарі, «супервізії» вичавлює з викладача максимум, грубо кажучи, відбиває гроші, заплачені за семестр. Тому студенти мають мотивацію до навчання, а не йдуть у виші, як часто в нас, бо батьки їх туди пхають чи суто заради «корочки». За кордоном один предмет часто читає декілька викладачів, і студенти можуть обирати кращого. Якщо в Україні на кафедрах іде боротьба за години, то там – радше за студентів. Тому за кордоном не дуже радіють скасованій лекції чи семінару – знаю, для нашого студента це звучить дико.
Крім того, якщо ти банально переповіси матеріал, чи скомпонуєш чужі думки з книг у свій реферат, тобі поставлять дуже слабку оцінку чи взагалі виженуть за плагіат. На відміну від нашої, західна освіта плекає критичне й аналітичне мислення. Непохитних авторитетів, по суті, не існує. Можливо, через це, там і суспільство менш покірне.
– Зазвичай українці сприймають життя в Євросоюзі як майже ідеальне. А що вам не припало до душі на Заході?
– Я, напевно, дивний, бо мені завжди добре, де б я не перебував (сміється. – Авт.). З іншого боку, після певного часу одна країна набридає, хочеться змінити обстановку. Ось тоді й починають дратувати всілякі моменти, які до того не помічав. Звісно, не подобається питання з візами. Якщо в США отримати візу я зміг за 5 хвилин, то в ту ж Угорщину, про Словаччину я взагалі мовчу, треба пройти через купу принижень. Доводилося навіть скаржитися на дії консульств чи митників країн ЄС. Таке враження, що для них кожен українець їде в ЄС з однією метою: мити посуд у барі в Будапешті чи замітати вулиці Амстердама. Оця нерозбірливість, ця зверхність мене найбільше дратує.
В українській в’язниці – порядку більше
– Ви, як експерт із кримінології, мали можливість побачити українські й англійські в’язниці зсередини. Де були більше вражені?
– Ось щодо тюрем справді існує багато стереотипів! Для при¬кладу, всі думають, що в Англії в’язні живуть ледь не в готелі, грають цілими днями в комп’ютерні ігри й замовляють піцу в камери. Це нісенітниці. Так само, коли я їхав в українську колонію, мене відправляли ледь як не на війну. Якщо не брати каліфорнійські тюрми й окремі українські заклади, насамперед СІЗО, то за ґратами часом почуваєшся в більшій безпеці, ніж у певних районах великих міст.
Гадаю, більше я все ж був уражений українською колонією. По-перше, вона набагато чистіша – засуджені починають замітати й драїти ще до підйому o 6 ранку. По-друге, українська в’язниця (офіційно – «виправна колонія») функціонує майже без персоналу, бо за таку зарплату ніхто працювати не хоче. Тому не дивно, що порядок забезпечений взаємопоступками персоналу й засуджених та дією неписаних норм, прийнятих у соціумі засуджених (тих же «понять»). Як-то кажуть, правила існують для того, щоб їх порушувати. Але в Україні, як ми знаємо, закони порушують усі й щодня – від Президента й Конституційного Суду до прибиральника. Тому не дивно, що в нашій тюрмі все більш неформально, ніж в англійській.
– Чому так?
– Як традиційно заведено в Україні, діє принцип «закон, як дишло, – куди повернеш, туди й вийшло». Тобто закон майже зав¬жди на боці адміністрації. Вони його застосовують вибірково, наприклад, якщо треба приструнити так званих блатних. В Україні взагалі, й у тюрмах зокрема, офіційні правила є радше інструментом примусу держави, ніж регулятором суспільних відносин.
З іншого боку, існує багато послаблень. Для прикладу, адміністрація часто заплющує очі на котів і хом’яків, яких тримають засуджені, на форму одягу, на те, що не всі вони пересуваються строєм тощо. По правді, багато правил є радянським атавізмом, і було би немудро вимагати дотримуватися їх. Як адміністрація, так і більшість засуджених зацікавлені в розміреному житті. При надзвичайних ситуаціях, як правило, перепадає і керівництву за «неналежну соціально-виховну роботу зі спецконтингентом», і простим засудженим. Щоб цього уникнути, діє неписаний «меморандум про порозуміння» – про нього ніхто не говорить, але його дію я помітив уже після першого тижня в тюрмі.
До того ж засуджені живуть за неписаними правилами, які забороняють сваволю, так званий «беспрєдєл». Зазвичай просто так ніхто нікого не може побити, вбити чи зґвалтувати. Це вам не темний провулок у місті – у тюрмі за такі дії, як правило, доводиться відповідати. На відміну від нетюремного суспільства, у в’язниці принцип невідворотності покарання зазвичай діє. Частково через це, там і порядку часто більше, ніж на волі.
– Чи плануєте далі працю¬вати за фахом? І як собі це уявляєте в Україні?
– Я багато чого планую (сміється. – Авт.). Побачимо. Але так, мені моя спеціальність подобається, і я хотів би працювати в цій галузі. Волів би також викладати. В ідеалі я би взявся за реформу нашої в’язничної системи, але самі знаєте, що в Україні є кращі «спеціалісти», бо в нас часто пріоритетом є особиста відданість начальнику й партійний колір. Тому я не маю ілюзій щодо свого працевлаштування в державних органах – і нема різниці, хто при владі.
– Напевно, часто чуєте це питання: що далі? Плануєте повертатися, чи залишитеся працювати за кордоном?
– У мене нема пієтету ні перед Заходом, ні комплексу вини перед Україною. Моє почуття патріотизму не тотожне з пропискою. Я самодостатня й щаслива людина, і вільно почуваюся в будь-якому середовищі. Звісно, хотілося б змінити щось в Україні, попри всі перепони. Мені справді подобається вдома, тому я стільки часу проводжу в Ужгороді. Я волів би знайти роботу в Україні – цікаву і таку, щоб я з голоду через місяць не вмер (сміється. – Авт.). Наскільки це реалістично – побачимо. Варто пам’ятати, що мої британські чи американські дипломи для України – прості папірці, доки їх не схвалить якийсь бюрократ у Міносвіті. А ви питали, що треба змінити в нашій системі (сміється. – Авт.).
– Якщо повернетеся додому, чи зможете після мегаполісів жити в провінційному Ужгороді?
– А я в мегаполісі ніколи й не жив. Кембридж – місто хоч і відоме, а насправді велике село – менше за Ужгород. Тут навіть корови на газонах пасуться та качки, правда дикі, табунцями щось скубають під вікнами мого інституту – я цілком серйозно це кажу. Так само у Фрезно, де я жив у Каліфорнії: хоч населення і кількасот тисяч, у культурному сенсі – провінція. А в Ужгород мене постійно тягне. Можливо, через те, що тут моя родина, моя хата. Оскільки почуваюся європейцем, мені якось в Ужгороді затишніше, ніж десь у Києві чи Москві, для прикладу.
