Опеньки відійшли, а білих цього року й не було зовсім
У неділю ходив я по гриби. Вдома, в рідному селі, з братами, як п’ятнадцять років тому. Жінок із собою не брали, взяли скляницю домашньої і сала. Всі казали, не йдіть, бо нич не найдете, опеньки відійшли, а білих цього року й не було зовсім. А ми таки зібралися. Проспали, правда, трохи, але ледь не хором повторювали давню й правдиву приказку: «Наші гриби ніхто не найде».
Я розповідав хлопцям, що був позавчора на Міжгірщині, то й там, казали, грибів цього року нема, а в нас точно не буде. По тридцять гривень давали закупівельники за кілограм білих, такої ціни ще не було. Айбо що, коли не вродило...
У Буківці, високо в горах, я здивувався одразу з трьох речей. Як важко буківчанам, коли рік невдалий на гриби. Люди тут, без перебільшення, живуть із того, що Бог у лісі дасть. Старий і малий влітку пам’ятають, що за лежу не купиш одежу, і цілий сезон проводять у лісі. Погано, що цього року не було ні ягід, ні грибів. А ще погано, що малих все менше, хоч радує, що старих багато.
Село вимирає. З двохсот хат чверть стоїть пусткою. Єдина сільська кав’ярня працює тільки в суботу, коли люди повертаються з Міжгір’я з базару... У селі колись почали будувати нову школу, але нині вона не дуже й потрібна – тут усього 50 дітей. Та й тим світять спочатку гриби і ягоди, а далі заробітки...
Третє, що здивувало: як можна жити близько до Бога, мати унікально красиву дерев’яну церкву, розуміти, що в таких умовах у громаді сила, і сваритися на релігії. Нині в Буківці вже спокійно, але тривалий час православні не ходили в неділю молитися до своєї церкви, бо вулиця в селі одна і треба було проходити повз греко-католицьку, де йшла служба. Гори, кров, характер.
...Я не люблю самогону, але, на диво, в лісі, горілка пішла дуже легко. І не сп’янила, лиш ще більше розігнала кров. Сало страшенно смакувало. Я згадав, як ми поспішали додому після сінокосів із дідового лазу, бо бабка запікала в печі картоплю з салом і буженою домашньою ковбасою, і воно все пахло на півсела. Бабки вже немає, лаз роздали на паї. Слава Богу, дід здоровий, скоро йому 90. Зберемося всі, знову згадаємо колишнє...
Опеньки траплялися тільки сухі, зморщені. Таки справді вже пізно. Хоч і тепло надворі, але дощу бракує. Нема грибів і на Хустщині. Але задоволення їх шукати від того не менше.
Вертаючись до Ужгорода, я думав, як добре в моєму Велятині. Там від урожаю грибів не залежить, як переживеш зиму. На церквах не сваряться, бо кожен має свою. Діти народжуються, старі доживають переважно в достатку, як брати на сільські мірки. І я б, напевно, не писав це тепер, якби народився в Буківці. Найімовірніше, гарував би десь у Москві чи Чехії.
Щоправда, в нас немає тої крові, що в горян, і того характеру. Не всі горді і прямі. Не певен, добре це чи погано і де тому причина. Може, просто різні умови життя?
