Так каже росіянин Микола Вавілін, який із фронтом прийшов до Ужгорода і залишився тут на все життя

Днями відзначаємо 65 років перемоги над фашизмом. Навіть сьогодні учасники Другої світової зі сльозами на очах згадують роки війни. Але людей, які були втягнуті в найкривавішу бійню 20-го століття, залишилося зовсім мало. Як, на жаль, і часу, відведеного їм бути серед нас. Наш співрозмовник Микола Олексійович Вавілін зараз мешкає в Ужгороді. На Закарпатті він залишився після війни, хоча День Перемоги зустрів у Чехословаччині. А до того були і Курська дуга, і операція «Багратіон», і форсування Західної Двіни. За мужність і відвагу Микола Олексійович нагороджений золотим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, двома орденами Червоної Зірки та орденом Богдана Хмельницького.

Нас учили кулям не кланятися

– Миколо Олексійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на Закарпаття?

– Для мене війна закінчилася в Чехословаччині, в Оломовцях. На Закарпатті запропонували продовжити службу в армії, тож я залишився тут. Усього віддав військовій справі 28 років. А потім ще 26 пропрацював у школі.

– А де починалися ваші фронтові шляхи?

– У 1940 році я вчився в технікумі у містечку Люберець, що за 15 кілометрів від Москви. Рік простудіював і гримнула війна. Мені тоді було 17. Двічі ходив записуватися на фронт добровольцем. Але не взяли, сказали, що треба трохи підрости. А вже в 42-му надійшла повістка.

– Вас одразу відправили на фронт?

– Ні, спочатку півроку провчився у військовому училищі. Знаєте, якби мені зараз дали хлопців і наказали зробити з них лейтенантів за 6 місяців, я б, незважаючи на досвід, не взявся. А тоді офіцери не мали вибору. Тому й муштра була серйоз­на. Нам, наприклад, забороняли ходити, мали тільки бігати. За день занять могли «намотати» по 28 кілометрів із 20-ма кілограмами за плечима. Так нас готували до тривалих маршів. Згодом усе це дуже знадобилося.

– Куди вас відправили після училища?

– Завантажили в 4 вагони і повезли на фронт. На півдорозі ми на кілька годин зупинилися в місті Єлець. Нас відпустили подивитися місто. Погуляли, повернулися на вокзал і влаштувалися їсти. Тільки-но я взяв ложку і казанок, як почали падати бомби. Й одна з них вибухнула просто між нашими вагонами. Вони одразу загорілися. Бомбили нас безперестанку до 3-ої ранку. Коли почали підраховувати вбитих, то зі 182 хлопців, які виїхали з Москви, загинуло 64. А ті, хто вцілів, поїхали далі й потрапили на Курську дугу.

– Одразу в саме пекло?

– Так. Тільки-но почалися бої, дали команду – і нас відправили на передову. Десь на п’ятий день я вже трохи призвичаївся, бо в такій ситуації людині, аби адаптуватися, потрібен час. А потім уже звикаєш до думки, що в будь-який момент тебе можуть вбити.

Я командував взводом, тому відповідав не тільки за себе. Спочатку було важкувато віддавати накази дорослим чоловікам. Бо ж мені виповнилося 18, а їм у середньому по 40. Моїм помічником, наприклад, був колишній голова колгоспу. І він на початку дуже допомагав, стримував від зайвої бравади.

– І таке було?

– Лиш попервах. Одного разу ми потрапили під прицільний вогонь. Солдати залягли, а я ходжу між мінометами. Бо ж нас в училищі навчали – кулям не кланятися. Не можна було показувати свій страх перед солдатами. Тож усі лежать, а я, московський хлопець, стою. Мій помічник на те каже: «Товаришу лейтенанте, ми всі бачимо, що ви хоробрий чоловік, але для чого дурну кулю ловити? Лягайте!» І більше я вже так не поводився.

Німці понапивалися й проспали нашу атаку

– Чи часто вас оберігала доля?

– Тепер розумію, що дуже часто. Наведу лиш один приклад. Воювали ми в Білорусі. Поставили завдання: схопити «язика». Я попросився у розвідку. Старший офіцер каже: «Ти не підеш». Я навіть образився, бо здалося, що це прояв недовіри. Замість мене відправили резервного офіцера.

Спочатку операція йшла добре. Загін підійшов упритул до ворожих позицій, засів у траншеї. А німці, виявляється, чудово бачили нашу підготовку, і, звільнивши шлях, влаштували засідку. Оточили і зустріли танковим вогнем. Офіцер, який пішов замість мене, доповідав по телефону обстановку і раптом каже: «Все, мені відірвало обидві ноги». Зі ста чоловік живим тоді залишився тільки командир роти, бо вдав із себе мертвого, пролежавши так аж до ночі. Тільки потім я дізнався, чому мене не пустили в ту розвід­ку. Виявляється, напередодні командир роти зайшов у палатку, де резервний офіцер зі старшиною грали в карти. Старшина піднявся, а офіцер – ні. От зате його й відправили у розвідку. Якби він тоді встав, я б загинув разом з усіма. Хіба це не доля?

– Знаю, що ви брали участь у легендарній операції «Багратіон», одному з найбільших наступів Другої світової війни...

– Лиш після війни я з книжок дізнався, що то була за операція. А тоді нам ніхто нічого не казав. Ми провоювали в Білорусі майже рік, а потім нас раптово виводять із боїв і кудись відправляють маршем. Йшли тільки вночі, ретельно маскувалися. Дісталися до місця, простояли чотири дні. Під вечір останнього прийшов офіцер і каже: «Завтра о шостій ранку дадуть залп «Катюші» і це буде сигналом до бою».

Вранці «Катюші» вистрілили і в один момент, як тоді казали, заговорила вся артилерія. Більше ніде я такого не бачив. Земля стала вибухати, піднялася до висоти дерев і тільки досягала вищої точки, як на тому ж місці розривалися інші снаряди. І так безперестанку. Перед німцями виросла стіна землі, яка буквально не спадала. Ця канонада тривала годину і 40 хвилин. Коли ж ми піднялися, ні в траншеях, ні в бліндажах не було живих німців. Уже потім, як трохи просунулися вперед, побачили одного. Одяг на ньому був розстібнутий, зброї не мав, бігав по колу і кричав. Ми підійшли ближче і побачили, що він збожеволів.

– Зрозуміло, що воювати страшно. Але чи були моменти, коли охоплював смертельний жах?

– Дуже боявся, коли форсували Західну Двіну. Німці, відступаючи, підірвали міст, а ми мали переправитися на інший бік. Перший десант із півсотні наших солдатів перестріляли, коли ті не встигли дістатися навіть середини річки. Затим відправили мене і ще одного солдата. А перед виступом сказали: «Хто перший ступить на інший берег, проявить хоробрість і відвагу, тому присвоять звання Героя Радянського Союзу». Знаєте, якби мені тоді дали можливість відмовитися, то я б так і зробив. Адже на власні очі бачив, що сталося з попередньою групою.

Але, на диво, ми допливли до берега без жодного пострілу. Висадилися, підійшли до ближнього ліска, аж бачимо – німці по-пластунськи повзуть просто на нас. Я одного тримаю на прицілі, а він лиш глянув на мене і суне далі. Наступив йому на гвинтівку, то він уже піднявся. І тоді я нарешті зрозумів, чому вони так дивно поводилися. Німець був такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Їм звечора привезли шнапсу для хоробрості, от вони понапивалися й проспали нашу атаку. До речі, за цю операцію мене нагородили орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня. А Героя я так і не отримав, бо в іншому місці хтось швидше дістався берега...

• війна
• ветеран
• фашизм
• Микола Вавілін