«Штурмував» військкомат, щоб потрапити у бойову частину: історія воїна Закарпатської бригади на позивний "Ворон"

956
0

У 2014 – 2015 роках молодший сержант штурмової роти Руслан (позивний Ворон) уже воював проти росіян у складі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Прийшов тоді добровольцем, при цьому, щоб потрапити в ЗСУ, виявив неабияку наполегливість.

Як йдеться на сторінці 128 ОГШБр, Руслан «штурмував» військкомат, так хотів у бойову частину. Але його не брали, можливо, через те, що не проходив строкову службу.

"І лише коли я заявив, що піду в добровольче формування, швидко оформили військовий квиток. А далі спитали: «Закарпаття любиш?» «Не знаю, не був там». «Поїдеш на Закарпаття, в 128 бригаду». Я тоді й не чув про таку частину, але коли приїхав, виявилося, що це неймовірний підрозділ! Наш колектив був збірною «солянкою» – з Києва, Київської області й Закарпаття – дуже хороші хлопці. Ми пройшли навчання, а далі в зону бойових дій – на Луганщину й Донеччину. Я спочатку був коригувальником у мінометній батареї, потім пішов у розвідку", — розповідає Руслан.

У складі бригади Руслан стримував ворога на різних напрямках зони АТО, а на початку 2015-го пережив дуже жорсткі бої з регулярними російськими військами в Дебальцевому.

"Я стояв на опорному пункті «Валєра» – тому самому, на який росіяни проривалися танками. Це було в кінці січня, морози тоді стояли люті, але в нас було гаряче. Російські танки зуміли прорватися й почали їздити по наших позиціях, давити хлопців гусеницями. Там було дуже жорстко… Ми відбили атаку і втримали висоту. Практично врукопашну, з допомогою гранат, спалили кілька танків, а решта відступили. Завдяки тому, що вистояли на «Валєрі», під контролем залишилася траса, якою бригада відходила з Дебальцевого… Одразу після того бою опорник накрили артою – пресували так жорстко, що голову не можна було висунути. Там я отримав поранення й кілька важких контузій, евакуювали мене звідти непритомного. Наслідки тих контузій і поранень я відчував ще дуже довго", — згадує військовий.

Після демобілізації Руслан повернувся до себе на Київщину й працював у охоронній структурі. А як тільки почалася повномасштабка, зв’язався зі своїми старими товаришами зі 128 ОГШБр і приїхав у зону бойових дій на Запорізький напрямок. Боєць одразу влився в гірсько-штурмовий підрозділ. Через кілька тижнів, виконуючи бойове завдання, він впритул зіткнувся з ворогом і отримав важке поранення.

"Ми стояли в секреті (замаскована позиція попереду основних сил) – спостерігали за дорогою. Прямо на нас вийшла група росіян, напевно, це була ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Як старший групи я доповів по рації, що бачу ворога й приймаю бій. І відкрив вогонь. Ми почали відкочуватися, до нас зразу висунулася група підтримки. Тоді я відправив хлопців назад, а сам залишився їх прикрити. Росіяни були метрів за 50, я бачив принаймні трьох, вони вели вогонь із автоматів. І я отримав дві кулі – одна відірвала частину пальця на руці, інша влучила в лікоть. У цей момент підійшли наші, і росіяни відступили", — каже Руслан.

Після поранення Руслан переніс кілька складних операцій, далі була тривала реабілітація. Боєць міг перевестися в тиловий підрозділ, але після одужання повернувся в свою штурмову роту.

"Тут мої хлопці, а що мені робити в тилу? Там для мене роботи немає, – каже він коротко. – Я не жалію, що пішов сюди на початку повномасштабки. Штурмовики – це реальна сила".

Дома, на Київщині, Руслана чекають батьки, дружина й двоє дітей. Доньці вже 5, а сину немає й року, він народився, коли батько був на лікуванні й реабілітації.

"У перші дні повномасштабки, коли я вдягнув свою стару форму й поїхав у бригаду, дома стався кумедний випадок, – згадує Руслан. – Дружина з донькою вийшли з під’їзду погуляти, і донька (їй тоді було три роки), побачивши військового, що проходив поруч, кинулася йому на руки. Він також був у формі і з бородою, то дитина подумала, що це я. Військовий підхопив її на руки, а дружина все пояснила. Я довго сміявся, коли почув цю історію, хоча, можливо, воно й не смішно… Недавно я був у відпустці, то зміг трохи побути зі своїми рідними, потримати дітей на руках. А потім повернувся до своїх хлопців… Як ставлюся до чоловіків, котрі не хочуть воювати? Не хочу тут матюкатися… Скажу, що ми не безсмертні, у нас теж батарейки сідають. І коли в котиків на війні закінчаться всі дев’ять життів, зайчики в тилу офігіють".

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також