До всіх бід Солотвина, там, під землею, імовірно, є ще й тисячі кубометрів нафтопродуктів
«…Надзвичайну тривогу викликає те, що в районі Солотвинських озер колишнє Міноборони СРСР заповнило нафтопродуктами
три пустоти – каверни –загальним обсягом
44 тисячі кубометрів. Однак на сьогодні залишається нез’ясованим питання стану цих каверн та наявної кількості в них палива. Їх затоплення й витікання з них на поверхню залишків нафтопродуктів загрожує екологічною катастрофою, яка може мати міжнародні наслідки».
Це – витяг зі звернення депутатів Закарпатської облради до керівництва України з приводу катастрофічної ситуації на солеруднику в Солотвині. Здавалося б, усе всім давно відомо, аж на тобі – «вилізло»: біда не лише з шахтами, а й з нафтопродуктами, які колись закачували у порожнини в солі. Чомусь так сталося: публічно про цю проблему практично ніхто й ніколи не згадував. Але оскільки йдеться про можливе затоплення соляних виробок ДП «Солотвинський солерудник», постала реальна загроза того, що, крім втрати стратегічного бюджетоутворювального підприємства, Солотвино може зіткнутися ще й з проблемою «а-ля мексиканська затока» (нагадаємо, там через аварію на нафтовій платформі, в океан вилилися мільйони літрів нафти) – хай і не такою масштабною, але не меншою за значенням. Та ще й постає питання, чи лише бензин або дизпаливо в тих кавернах, бо, за різними версіями, радянське Міністерство оборони зберігало в Солотвині навіть авіаційне реактивне паливо!
«Зберігати нафтопродукти під землею в Солотвині було стратегічно правильно»
Знайти бодай якусь інформацію про існування підземних порожнин з нафтопродуктами в Солотвині виявилося вкрай важко. Клаптики відомостей, якими неохоче діляться посадовці, розповіді місцевих мешканців...
Скільки саме було нафтопродуктів і яких – таємниця за сімома замками. У зверненні обласних депутатів йдеться про 44 тисячі кубометрів, але звучали навіть цифри в 2 мільйони!
Власне, підтвердженням того, що нафтосховища в Солотвині таки існували, є матеріали, знайдені на офіційному сайті ТзОВ «Підземгазпром», яке входить до структури нинішнього ВАТ «Газпром» (Російська Федерація). За даними сайту, «… ТзОВ «Підземгазпром» на сьогодні є головною в Росії науково-дослідною і проектно-конструкторською організацією в галузі створення підземних сховищ різного призначення. Понад 50 років ТзОВ «Підземгазпром» здійснює роботи з розробки технологій і технічних засобів спорудження й експлуатації підземних сховищ для газонафтопродуктів і захоронення промислових відходів в кам’яній солі й інших стійких, зокрема вічномерзлих породах». Саме на сайті є історія компанії і згадки про створення нафтосховищ у Солотвині: «… У 1965–1970 роках побудований об’єкт № 630 на Західній Україні для тривалого зберігання світлих нафтопродуктів (бензин, дизпаливо) у підземних резервуарах, створений у кам’яній солі. …У 1980–1990 роках побудовані підземні сховища в кам’яній солі для зберігання нафтопродуктів на Україні (Об’єкти № 102 Міністерства Оборони поблизу м. Полтави і № 530 в смт Солотвино)».
Підтвердив існування об’єкту й нинішній селищний голова Солотвина Юрій Ухаль: «Мені відомо, що секретний об’єкт міноборони під номером 630 справді був розміщений на території Солотвина. Знаю також, що нафтопродукти зберігалися на глибині 350 метрів – для цього створювали штучні «промоїни».
«Зберігати нафтопродукти під землею в Солотвині було стратегічно правильно, – розповідає колишній військовий (Міноборони СРСР) Михайло Марина (ім’я з етичних міркувань змінено. – Авт.). – По всьому Радянському Союзі існувала практика розташовувати в напрямках імовірного наступу військових формувань стратегічні запаси, зокрема й нафтопродуктів. Ці запаси призначалися для забезпечення можливого наступу військових підрозділів СРСР та країн Варшавського договору – так званий «танковий прорив до Ла-Манша», а також для забезпечення паливом військової техніки союзників на європейському театрі військових дій.
Окрім того, розміщення сховищ зі стратегічними запасами палива на західних кордонах СРСР давало можливість своєчасно підвозити його до лінії фронту, а не чекати прибуття ешелонів із Баку, що могло бути небезпечно, бо, приміром, ешелон можна легко вистежити з повітря й розбомбити…»
«Люди, котрі ловили рибу в озерах поблизу свердловин, повмирали від раку…»
Більш охоче, ніж чиновники, про сховища нафтопродуктів розповідають місцеві жителі. Один з них, колишній працівник підприємства, а нині пенсіонер Юрій, відвертий:
– Тут, у Солотвині, стояла військова частина, яка займалася тим, що перекачувала солярку та бензин, реактивне паливо (для літаків – Авт.) у спеціальні резервуари під землею.
– Це були відроблені шахти? – питаю.
– Ні – штучно створені резервуари. Поясню, як їх робили. У солі під певним кутом бурилася свердловина діаметром 72 см. Аналогічна свердловина робилася і в іншому місці, але таким чином, аби з’єднатися з першою – щось на кшталт англійської літери «V». Тоді за допомогою потужного насоса під тиском першою, так би мовити, «трубою» закачували прісну воду. Вода, як відомо, вбирає солі до 30 відсотків від своєї маси. Іншою «трубою» вода під тиском виходила назовні, ропу спускали в Тису. Таким чином дуже легко підрахувати: якщо закачали 30 мільйонів кубометрів води, то принаймні 10 млн кубометрів солі таким чином вибрали (вимили).
Відповідно, у порожнину, яка утворилася в результаті вимивання солі, можна закачати ті ж таки 10 мільйонів кубометрів нафтопродуктів.
– А як її потім вибрати? Треба під’єднувати потужні насоси й відкачувати?
– Навіщо? Достатньо лише знову до свердловини подати під тиском воду. Оскільки вона важча за нафтопродукти, то й витискає їх назовні іншою «трубою». Роботи небагато.
– І багато таких свердловин у Солотвині?
– Мені відомо про три такі резервуари. Можливо, там могли бути бензин, дизпаливо та реактивне авіаційне пальне.
– А нині ще якісь нафтопродукти там є?
– Важко сказати. Після розпаду Радянського Союзу військові практично одразу кинулися викачувати ті запаси – ешелони стояли в Солотвині днями й ночами. Ми, жителі селища, це бачили, бо й самі в тій справі «допомагали» (усміхається). Приміром, помітили, що ешелон підігнали до Солотвина, – ага, скоро будуть качати. Тоді йшли до місточка, повз який проходила труба, самі робили в ній дірку і «збагачувалися». Ловили тоді наших, карали, але, відверто кажучи, офіцери собі крали й продавали, а ми – собі... Ці свердловини, до речі, ще й досі можна знайти. Вони розташовані неподалік санаторію.
– Якою була подальша доля цих резервуарів?
– Наскільки мені відомо, їх передали на баланс Хустської нафтобази, але потім і вона відмовилася від їхньої експлуатації. До речі, із радянських часів у спадок незалежній Україні залишилися ще й сховища-цистерни, які також були закопані в землі. Так їх уже викопали, порізали на метал і продали.
– Юрію, а чи відомо: є ще якісь залишки нафтопродуктів у тих підземних резервуарах? Чи можна розвідку зробити?
– Можна закачати воду, можна свердловину напряму пробурити – довідатися легко. Я знаю, що навіть із Хустської нафтобази хлопці приходили, закачували воду і отримували нафтопродукти.
– На вашу думку, існує ризик забруднення Тиси бензином чи дизпаливом?
– Звичайно. І не тільки Тиси – нафтопродукти через землю просочуються й виходять назовні – зрештою, якщо вода проходить, то чому б нафта не могла? Тим паче, що шляхами підземних вод це може найлегше статися: важча вода підмиє і виштовхне бензин чи дизпаливо назовні. Це, до речі, і видно було, що паливо виходить на поверхню. І я вам скажу, що не так жахливі ті нафтопродукти в Тисі, як страшне реактивне паливо!
Пройдіться вулицями Солотвина і розпитайте, що люди думають про проблему. Багато хто розповість, як чимало солотвинців ходили ловити рибу саме на водойми, розташовані неподалік цих свердловин (там багато мілких озерець), і як ті всі рибалки повмирали від ракових захворювань. Може, це банальний збіг, а може – й ні. Місцеві жителі пов’язують це з тим, що рибалки ловили рибу саме поблизу нафтосховищ. А хто його знає? Ми ж не відаємо, скільки й чого залишилося. Пальне солотвинці звідти тягали, а от чи викачали все реактивне паливо, чи ні? І розпитати нема в кого…
«Нафтопродуктів під землею більше немає»
У цьому переконує директор ДП «Солотвинський солерудник» Дмитро Ковальов: «Наскільки мені відомо, усі штучні ємності порожні, нафтопродукти викачані. Сам солерудник не має відношення до каверн – це спадок від радянської армії. Але повторюся: наскільки мені відомо, там уже нічого немає».
У той же час Юрій Ухаль не такий категоричний. Він каже: селищна рада не має жодних документів про наявність, відсутність чи відкачування нафтопродуктів із порожнин. «І я сумніваюся, що реально щось відстежити», – зазначає селищний голова.
До речі, питання про залишок палива у солотвинських сховищах порушується вже не вперше. Окрім згадування в цьогорічному зверненні, є й документ дворічної давнини – витяг із рішення ХVІІ сесії обласної ради V скликання «Про критичну ситуацію, що склалася на Солотвинському родовищі кам’яної солі та державному підприємстві стратегічного значення «Солотвинський солерудник», і шляхи виходу з неї» за № 601 від 12 червня 2008 року. У ньому, зокрема, депутати Закарпатської обласної ради просять кабінет Міністрів України дати доручення щодо «… проведення наукових досліджень із вивчення стану пустот, наявності в них залишків нафтопродуктів, а також щодо шляхів збереження підземних відділень алергологічних лікарень».
Проте, як зазначено у цьогорічному зверненні, «на сьогодні залишається нез’ясованим питання стану цих каверн та наявної кількості в них нафтопродуктів». Та й не дивно. Для цього потрібні величезні кошти, а їх не можуть знайти навіть на з’ясування реального стану справ із солерудником.
За словами закарпатських спеціалістів, єдиний шлях – з’ясувати деталі діяльності військової частини, яка дислокувалася в Солотвині, часу її ліквідації, місця, куди передали всі матеріальні ресурси, їхньої нинішньої долі.
Вияснити ж необхідно конче, бо якщо солярку та бензин зі сховищ і відкачали, то реактивне авіаційне паливо – навряд, оскільки ним автомобіль не заправиш… А якщо почнеться тотальне затоплення шахт, невідомо, куди і яким боком та вода може вийти і що з собою винести…
