Бринзу на Закарпатті завжди шанували, та якщо раніше овечий сир був такою собі цікавинкою гірського краю, нині ж бринза – розмінна валюта. Маєш повну комору сиру, то й криза тобі не страшна.

Нині ціна на бринзу в гірських селах зросла вдвічі. Якщо за літр у Міжгір’ї правлять 75 гривень, у Києві – 150.

Горяни спродують запаси сиру, за вторговані гроші зводять будинки.

…У Синевирській Поляні чи не в кожній оселі роблять бринзу. Та у Красняників вона найсмачніша. Родина мешкає у старенькій хатині, що за потічком. Стіни будинку, а звели його на початку минулого сторіччя, зі смерекового брусу. Від часу вони аж почорніли. Поруч – високий новий фундамент. Біля сараю – пісок та гравій. Скрипучими дерев’яними сходинками піднімаюся на веранду. У кімнатці біля маленького віконечка стіл, поруч два ліжка, застелені ліжниками. У кутку – велика піч, на якій ґаздиня готує вечерю.

“Овець годую не лише сіном, варю зерно та кукурудзяну муку, тому й бринза в мене жирна, – жінка виносить із комори 20-літрову дубову діжку, набирає в миску трошки бринзи, пропонує скуштувати. – Кіз я не тримаю, сир із козячого молока зі специфічним запахом, а овечий – білесенький, як сніг, ароматний, а який смачний!”.

Поки старша донька Ольги накриває на стіл, чистить голівку часнику, накладає зварену мамалиґу в тарілки, жінка йде до комори. Виймає дерев’яний круг із 30-літрової дубової діжки. Набирає півлітрову баночку та пригощає сиром із тої діжки. Бринза солонувата, з пікантною гірчинкою.

“Вівця дає 1 – 2 склянки молока, а щоб отримати голівку сиру вагою 10 кілограмів, треба видоїти щонайменше 200 худобин, – каже горянка. – Свіже овече молоко проціджую через смерекове гілля та марлю, додаю сироватку, вироблену зі шлунка молодого теляти, і підігріваю. Коли в чані з’являються згустки, зціджую на марлю. Зібраний сир підвішую на сонці. За тиждень голівку подрібнюю і перетираю із сіллю. Оце і є справжня бринза, та вона зовсім не схожа на ту, що продають у магазинах”.

Із часом бринза набуває пікантної гірчинки, тож може смаком посперечатися й з відомими французькими та голландськими сирами. Та якщо раніше горяни не знали куди подіти бринзу – продавали її за копійки на місцевих базарах, то нині сир у них скуповують оптом.

З власником отари домовляються на початку сезону.

“Бринза споконвіку визначала побут горян, а “люта” бринза з дубової діжки взимку не лише додає сил та енергії, а ще й захищає від інфекційних хвороб, – пояснює жінка. – Упродовж літа заготовляю понад 150 кілограмів бринзи. Раніше продавала її туристам, нині бринзу скуповують оптом власники ресторанів. У мене не лишилося жодної баночки, усе продала ще місяць тому. Залишила тільки кілька кілограмів сиру для власних потреб. А за виручені гроші звели фундамент літньої кухні, закупили будматеріали. Як зійде сніг, почнемо мурувати стіни.

Нарешті й у Києві зрозуміли, який корисний овечий сир. Вівця збирає “вершки” дикоростучих рослин, пасеться лише в екологічно чистій місцині, любить різнотрав’я гірських полонин, де багато цілющих трав. Тому бринза вбирає енергію сонця та лікарського зілля. Наші діди-прадіди щодня їли бринзу, тому й жили до ста літ. Своїх доньок змалечку годую нею, не пригадую, щоб вони хворіли”.

• Закарпаття
• бринза