Ужгород п'є воду, в якій купають собак та коней (ФОТО)

Навіщо далеко ходити. Спробуймо звернути увагу на водні «артерії» тільки обласного центру нашого краю. З давніх-давен окрасою Ужгорода була річка Уж. Ні, вона не зникла з карти нашого регіону чи держави. Як і раніше, ця гірська ріка навесні та восени стає бурхливою, а влітку помітно міліє. Однак мова не про це. Люди старшого покоління, мабуть, можуть пригадати, якою вона була чистою, коли з настанням погожих днів сповільнювалася її течія. Раніше ніхто б собі не дозволив жбурнути у воду з моста кусень паперу або викинути сміття. А нині -- біля берегів прибиваються порожні пластикові пляшки, пакети тощо. Якось недавно довелося відпочивати біля Ужа зі сім’єю. Поруч зібралася галаслива компанія молодих людей, котра прийшла отримати «сонячні ванни» разом зі своїми малими дітьми. Мало того, що «сусіди» розклали багаття прямісінько біля берега і задушливий дим не давав дихнути усім відпочиваючим, котрі зібралися того дня в цьому місці. Після пікніка один з чоловіків, до речі, батько гарненького хлопчика, вирішив навчити сина гарних манер – зібрав усі недоїдки разом із залишками упаковок в один пакет і зі всієї сили жбурнув це все у воду. Коли «розумник» вловив на собі мій обурений погляд, то спокійнісінького пояснив, мовляв: це корм рибкам. Дивно: відколи рибки харчуються папером і поліетиленом? Останній, до того ж, ще й не розчиняється та не розкладається, як натуральні матеріали. А перед тим молода пані з цього гурту намагалася освіжитися у ріці, однак її не вдовольнив санітарний стан води. Ще б пак! Якщо усі таким чином турбуватимуться про «ситість» рибок, тоді наші водойми згодом перетворяться на помийні ями. Правда, ситуація з Ужем – це квіточки, порівняно з тим, що твориться поблизу дериваційного водоканалу в тому ж таки обласному центрі. Йому – близько ста років. Значна частина каналу протікає у мікрорайонах Шахта і Доманинці, а бере свій початок він ще у Кам’яниці. Незважаючи на те, що такі місця повинні бути, точніше є, санітарною зоною, де купання, а тим паче якісь інші маніпуляції з водою, суворо заборонені, все ж громадяни вже доволі давно, мабуть ще з радянських часів, облюбували узбережжя каналу і використовують їх як пляж. Зрештою, у цьому не було б нічого поганого. Ну, відпочивають собі люди, насолоджуються прохолодою у літню спеку. Але недарма відома українська приказка гласить: «Пусти свиню під стіл…» -- отож-бо й воно. Одні й справді приходять до каналу, аби розслабитися після напруженого трудового дня. Проте є частина громадян, котрі забувають, що вода звідти «поїть» Шахту і Доманинці, і від її стану залежить здоров’я багатьох людей. А стан води у каналі, треба сказати, далеко не відповідає санітарним нормам. За оцінками санепідемстанції, якість води настільки бажає бути кращою, що зовсім мало залишилося до виникнення серйозних проблем. В основному забруднення каналу відбувається за рахунок каналізаційних стоків, які вчасно не очищаються. Окрім цього, господарі деяких побудованих поблизу приватних котеджів, і це не таємниця, облаштували без відповідних дозволів і узгоджень стічні канави, тож використана вода та каналізаційні відходи потрапляють не деінде, як у дериваційний канал. Особливе обурення викликають і непоодинокі факти, коли окремі дбайливі ґазди виводять сюди своїх собак, аби викупати на природі. Зустрінеш у каналі й коней, що також приймають ванни. Дехто полюбляє помити автомобіль. А нещодавно хтось не придумав нічого ліпшого, як потопити тут кошенят. Тваринки вже були зрячими, тому зі всієї сили намагалися карабкатися до берега. Видовище не з приємних. Кошенята таки загинули. А їхні тільця, звісно, так ніхто й не витягнув на берег, тож вони залишилися розкладатися у воді. Де гарантія, що за якийсь час там, у брудних водах каналу, не розплодяться гризуни. Хоча мешканці багатоповерхівок у мікрорайоні Шахта вже давно нарікають на засилля пацюків у їхніх підвалах, де ситуація не менш жахлива: в окремих будинках по коліна стоїть вода – розплідник комарів та інших розносників інфекційних захворювань. Як з’ясувалося, ще влітку минулого року головний державний санітарний лікар Ужгорода звернувся у відповідні інстанції з проханням очистити дериваційний канал від намулу та нечистот, задля відновлення його належного санітарного стану, і встановити огорожу та забезпечити контроль за дотриманням режиму в зоні санітарної охорони, однак «віз», як мовиться, «і досі там». Контроль, звичайно, не завадить, і без очищення також не обійтися, та найкраще, мабуть, і самим переглянути свої життєві принципи й відмовитися від гасла: «Після мене хоч потоп».