Звістка про загибель прикордонника Миколи Пешкуна миттєво облетіла прикордонну заставу «Соломонове». Його знайшли біля мосту через Тису. Три кулі, випущені з автомата, позбавили юнака життя. Миколі було дев`ятнадцять. До закінчення армійської служби залишалося трохи більше місяця...

Звістка про загибель прикордонника Миколи Пешкуна миттєво облетіла прикордонну заставу «Соломонове». Його знайшли біля мосту через Тису. Три кулі, випущені з автомата, позбавили юнака життя. Миколі було дев`ятнадцять. До закінчення армійської служби залишалося трохи більше місяця.

Нічого в той день не віщувало біди. Микола пішов у наряд зібраний, веселий Про що він думав, присівши на краєчок мосту, вже ніхто не дізнається. Що він робив з автоматом? Чому той застрочив по ньому? За декілька хвилин до того Микола зв`язався по рації з солдатом, який мав його замінити і запитав «Де ти7 Чи скоро будеш?». Той відповів, що вже вийшов з території застави, вже в дорозі, скоро буде. Чому Микола не дочекався його?

Десятки «чому» не давали спокою. Відповіді на них ми хотіли отримати на самій заставі, хотіли поговорити з його друзями по службі.

Хвилин десять ми гримали воротами, натискали кнопку дзвінка, але зустрічати гостей, хоч і нежданих, ніхто не поспішав. Кордон - на замку, подумалося, оглядаючи величезну колодицю по той бік воріт. На замку - то на замку, але величезна діра, яку, вочевидь, зробили собі солдати у воротах, допомогла нам таки зустрітися з командиром застави - капітаном Андрієм Барановським. Розмова, на жаль, була короткою. Капітан на всі запитання відповідав «не знаю», «не можу нічого сказати», «не маю права без дозволу начальства».

Але ж на заставі він — начальник. І саме тут стався цей прикрий випадок. Довелось їхати у Чопський прикордонний загін, бо навіть з солдатами Барановський не дозволив поспілкуватися. Неприємний осад залишився після відвідин Соломонівської застави. Невже так зустрінуть і в Чопському прикордонному загоні?

І тут довго довелося пояснювати черговому загону лейтенанту Сергію Лабунцю, що нам конче потрібно поговорити з начальником загону полковником Олегом Вальків. Олег Ігорович, на щастя, виявився більш відкритим.

— Цей випадок був шоком для всіх, — розповідав він. — Солдат цей був не з гірших. Навпаки, мав чимало позитивних напрацювань. Мав на своєму рахунку декілька затримань нелегалів. Добрий товариш. Солдати його поважали. Порушено кримінальну справу. Як це сталося, допоможе з`ясувати експертиза, яка нині проводиться. Автомат Микола тримав у руках, сидів на підмурку моста. Гільзи від патронів лежали коло його ніг.

Штабний психолог регулярно проводить розмову з солдатами. Судячи з тестів, у психіці Миколи — жодних відхилень. Та заставою пішли чутки, що Микола начебто застрелився не сам, а йому «допомогли» чеченці, які нелегально перейшли кордон. Але полковник у розмові з нашим кореспондентом категорично заперечив цей факт. Не було цього, казав. А ще додав, що серед нелегалів чеченці - наймирніші, у них навіть ножів ніколи не знаходили.

Так, ця історія потрясла всіх, і вона довго не забудеться. На жаль, в душу кожному солдату не залізеш.

Армійський побут, реальний, а не той, що в день присяги предстає непорочним, білосніжним раєм перед стривоженим батьківським оком, не той, яким керує старшина з медовими очима - той побут залишається в пам`яті тих, хто служив, і на поверхню не проситься. Про те, що в наш мирний час молоді люди в армії часто розлучаються із здоровою психікою, чистою душею, а то й з життям, як сталося в Соломонові — пишемо рідко.

Чому капітан Барановський не хотів навіть говорити про цей прикрий випадок? Неприємно? Ще й як! Але ж сталося. Пішла із життя молода людина, яка ще недавно писала додому веселі листи, раділа життю. Чи був у солдата дембельський альбом? Так хотілося побачити його фото в альбомах друзів. Але капітан Барановський був непохитний, як скала: «Не можна, не маю права».

Полковник Вальків дій свого підлеглого не схвалив, але в армії, мовляв, свої закони і тут нічого не вдієш. Що ж, вочевидь, недосконалі ті закони, раз підлеглі без начальства не мають права й слова сказати. Чи, може, бояться виносити сміття з хати, забруднити погони?

Тіньові традиції в армії живуть і нині. Говоримо з полковником про таке явище, як дідівщина. Олег Ігорович не заперечує, що є вона й нині.

Просто форми її трохи згладилися. Вона живуча, і викорінити її надзвичайно важко.

День починається застелянням ліжок, прибиранням приміщень. Офіційно цим займаються всі. Фактично - солдати молодших призивів під «чуйним» оком «дідів» (так себе називають старші). Солдати старших призивів вже майстри своєї справи. «Молодь» тільки-тільки починає освоювати премудрості служби, і тут дуже важливо, щоб поряд був офіцер-вихователь, офіцер-вчи-тель, мудрий, добрий. А коли на армійському мундирі вже неможливо не бачити плям, люди в погонах, такі, як капітан Барановський, ладні кричати: «Не лізьте, розберемося самі».

У тому, що розберуться, ніхто не сумнівається. Когось покарають, але хто батькам поверне сина?

Микола був з Івано-Франківщини. Єдиний син у батьків. Єдина дитина, єдина надія. Сім`я — незаможна. Батько був на заробітках у Парижі. Тут його і застала страшна звістка про смерть сина. Біда погнала матір на Закарпаття, чекати на чоловіка не мала сили. На заставу приїхала із сестрою. Батько прилетів із Франції наступного дня.

— Важко передати словами ту зустріч, — розповідає командир загону. — Серце кров`ю обливається. Ми допомогли всім, чим могли: і грішми, і труну купили. І все одно, армія в боргу перед цією родиною. Цей борг вже нічим не компенсуємо.

Більше години ми бесідували з командиром Чопського прикордонного загону. Говорили про те, що потрібно, нарешті, ррзрушити велику китайську стіну між людьми з погонами і без погонів, треба підставити плече суспільства під ратну ношу наших синів, братів, коханих.

Казарма, звичайно, не найкраще місце для юності. Але реальне життя поки не дає можливості перекувати всі мечі на плуги. І буде це нескоро, та й чи взагалі буде? А поки що ідуть хлопці в армію, матері плачуть. Про ідеали, патріотизм -нині, на превеликий жаль, вже не йдеться.

Там, за перевалом, в іншій області від сліз не висихають очі Миколиної матері. Сина-солдата привезли додому в труні. Поки не буде висновків експертів, ніхто не скаже, як загинув солдат. Самогубство? Але ж хлопець з віруючої сім`ї. Чому ж віра не стримала його від фатального кроку? Можливо винна хвороба. Та кажуть, що хлопець був здоровий. Але якщо й знатиме мати, чому загинув її син, хіба від того їй стане легше? А чутки? Вони були і будуть, допоки ворота прикордонників будуть на семи замках, хоч і з дірою у воротах.

А капітану Барановському хочеться на прощання сказати: найкращий спосіб заховати плями на мундирі — їх вичистити. Заради чистих душ, заради майбутнього, щоб не було материнських сліз. Заради тих двохсот хлопців, які цими днями поповнили ряди прикордонників Чопського загону. Дай, Боже, щоб їхнім матерям не довелося плакати.

Марія Підгорна, "Вісті Ужгородщини".