У ніч на 19 серпня 1943 року на горі Менчул, що на Хустщині, десантувалася розвідгрупа Ференца Патакі, або як її ще називали «Закарпатці».
Про завдання розвідгрупи, долі її учасників, про справжню дружбу та зраду говоримо з очевидцем історичних подій полковником органів державної безпеки у відставці Іваном Чижмарем та дослідником, автором видання «Десант над Менчулом» Василем Ловгою.
Під час висадки Вацлав Цемпер зламав ноги
– Група була підготовлена Першим управлінням НКДБ СРСР. До її складу входило 7 осіб – угорець Ференц Патакі, закарпатці Степан Чижмар та його рідний брат Василь, Іван Ловга, Михайло Дякун, Степан Лизанець та чех Вацлав Цемпер.
– Мій батько, Степан Чижмар, був заступником Ференца Патакі, – починає розмову Іван Чижмар. – Під час висадки Вацлав Цемпер поламав ноги. Але і мови не було, аби полишити товариша напризволяще, – наголошує співрозмовник.
У розвідку пішов Степан Чижмар, який добре орієнтувався у цій місцевості. Зустрів перехожого, Івана Литку, розпитав, хто він і звідки. Домовився, аби той допоміг травмованому. Іван Литка із села Забродь разом із братами Микулиними облаштував для чеха тимчасову землянку. Там Вацлава і доглядали, як могли.
Центру учасники групи відрапортували про невдале приземлення «Андрія» (кодове ім’я Цемпера). Але групу спіткала ще одна невдача: вітер відніс парашутні мішки із раціями, запчастинами до них, боєприпасами та іншими речами розвідників до присілка Драгова. Відтак вантаж потрапив до рук жандармів.
Угорська контррозвідка влаштувала облаву поблизу місця висадки десанту, але розвідникам вдалося непомітно вибратися з оточення. Спочатку учасники групи таємно перебралися в село Копашново – до брата Степана Чижмаря – Петра, який допоміг отримати документи на підставних осіб, встановлював контакти із добровільними помічниками тощо. Незабаром група перейшла до Нижнього Селища, а звідти перебралася до Хуста.
З цієї будівлі за конспіративним життям розвідників спостерігали угорці.
Угорська контррозвідка перехоплювала повідомлення, однак розшифрувати їх не могла
Першу конспіративну квартиру розвідники облаштували у Василини Григи, яка мешкала в присілку Лункорі неподалік Нижнього Селища. Тут десантники працювали майже два місяці.
— Група мала збирати військову та політичну інформацію, зокрема, про розміщення та передислокацію військ, перевезення озброєння та живої сили на фронт, про військові об’єкти та споруди, інформувати Центр про загальний економічний стан Угорщини та Закарпаття, діяльність владних структур, характеристики політичних діячів тощо. Словом, добувати розвідувальну інформацію, – підсумовує Іван Степанович.
За словами полковника у відставці, окремо Центр ставив ще одне, не менш відповідальне завдання. Розвідники мали дізнатися про наявність підпільних організацій та партизанських формувань, з якими слід було налагодити зв’язок і створити диверсійні групи.
— На початку жовтня, – пригадує Іван Чижмар, – Ференц Патакі зі своїм радистом Михайлом Дякуном перебрався до Виноградівського району, а звідти дістався до Будапешта – для виконання поставлених завдань.
Інші учасники групи залишилися на Закарпатті. Розвідники встановили зв’язки із тими місцевими мешканцями, яких призвали на службу до угорської армії. Зокрема, від старшого лейтенанта Михайла Поповича отримували цінну інформацію про розміщення та передислокацію військ, бойової техніки, про настрої солдатів та офіцерів. Усі ці відомості Михайло Попович передавав Степану Чижмарю через помічника головного судді Хустського району Йосипа Луканича, каже Іван Чижмар. За його ж словами, розвідники встановили зв’язок і з Михайлом Сокачем – перекладачем штабу 8-го корпусу, що дислокувався в Кошице. Від Сокача дізнавалися про пересування живої сили, озброєння тощо, а найголовніше – про будівництво оборонної лінії Арпада. Допомагали групі й брати Сірки, які служили в армійських штабах.
Василь та Степан Чижмарі (зліва направо) (фото 30-х років ХХ століття).
Політичну інформацію розвідники отримували від закарпатських студентів, які навчалися в угорських вишах, зокрема, Віктора Ороса, Дмитра Вакарова, Івана Вейконя, Івана Логая, Олександра Заяця, Василя Гвоздяка, Гаврила і Георгія Логойдів та інших, пригадує Іван Степанович.
В Хусті на пошті з секретною інформацією працювала сестра братів Сірків – Ганна. Тож таємні відомості стосовно зведення лінії Арпада дізнавалися десантники і через неї. Передавати інформацію розвідникам Ганні допомагала її сестра Марія.
Сірки дружили з родиною Логойдів. Так, розвідники в Хусті на вулиці Глибокій, 22, де мешкали Логойди, влаштували конспіративну квартиру. Сюди ж перевезли і Вацлава Цемпера, якого у місті швидше можна було вилікувати.
Відтак, за словами полковника у відставці, розвідникам допомагали цілі сім’ї, зокрема, Попадинців, Гуків, Гамбурів, Довганичів, Стеців, Григ, Оросів, Сірків, Логойдів, Дякунів, Луканичів, Уйфалушів, Парасків, Паньків, Гандерів, Вашів, Гичків, Лебовичів, Шварців, Лейзманових, Форкошів, Ловгів та інші.
– Хоч було мені тоді всього 13 літ, я був у групі зв’язковим. Виконував спеціальні доручення. На хлопчиська найменше звертають увагу, – пояснює Іван Чижмар. – Передавав інформацію. Батько готував мені невеличкі згортки у вигляді кульок. Наказував, мовляв, якщо впіймають жандарми, то слід одразу ж проковтнути кульки, і як би мене не били, допитуючи, що проковтнув і чому, казати, що проковтнув, бо там написав погані слова, – пригадує колишній зв’язковий. – Коли тренувався проковтувати кульки, спочатку мене нудило, а потім звик (сміється).
Група надіслала Центрові близько 170 радіограм. Кожен вихід в ефір під час передачі радіограм пеленгувала угорська контррозвідка. «Угорці все це фіксували, – веде далі мій співрозмовник», – однак розшифрувати повідомлень не могли.
Ференц Патакі з сином Владиславом (фото з особистого архіву В.Ловги).
Тільки-но відпустили «відвідувача» – будинок оточили угорці. Керівник спецгрупи Гіді та двоє детективів вдерлися у кухню. Почалася перестрілка
Розвідникам вдалося попрацювати на Закарпатті близько півроку.
У групи була дуже розгалужена мережа добровільних помічників, оскільки, крім суто розвідувальної діяльності, десантники мали розширити коло своїх зв’язків, віднайти людей, готових у певний час виступити проти тодішнього угорського ладу.
– Не всі добровільні помічники дотримувалися конспірації, – розповідає про викриття розвідників Іван Чижмар. – Помилки припустився і мій дядько, Василь Чижмар. Був дуже емоційним. Дізнався про одного зрадника, не витримав – убив його. А якось застрелив єфрейтора угорської армії, який силою виганяв людей на вирубку лісу.
Почалися масові арешти. Степан Чижмар планував перевезти Вацлава Цемпера в інший район та убезпечити сім’ю Логойдів. Однак розвідники не встигли втілити задумане.
– У ніч на 27 лютого 1944 року мій батько та Степан Лизанець зайшли на конспіративну квартиру до Ганни Логойди. Там же знаходився і Вацлав Цемпер, який уже міг самостійно робити кілька кроків. На той момент за будинком уже тривалий час слідкувала угорська контррозвідка, – каже Іван Чижмар. – Вслід за ними туди ж прийшов один із добровільних помічників (сюди можна було потрапити тільки за спеціальним викликом). Сказав, що нібито мусить попередити про масові арешти. Батько про це нічого не чув, тому прямо сказав, що підозрює цю людину в зраді. Навіть хотів непроханого гостя застрелити, але Вацлав Цемпер відмовив, мовляв, точних доказів зради нема.
– Тільки-но відпустили «відвідувача» – будинок оточили угорці, – продовжує Іван Степанович. – Керівник спецгрупи Гіді та двоє детективів вдерлися у кухню. Почалася перестрілка. Батько поранив Гіді. Проте перевага була на боці жандармів. Вони закидали будинок димовими гранатами.
Ганні та Марії Логойдам, їхній матері вдалося вибігти у двір через кухню, де їх і схопили угорці. Заарештували і Гаврила Логойду, який теж вижив.
Після штурму були знайдені тіла Степана Чижмаря, Степана Лизанця, Вацлава Цемпера, Георгія Логойди, Олени Логойди та їхньої бабусі, констатує полковник у відставці.
За словами Івана Чижмаря, угорська контррозвідка ув’язнила близько 300 підпільників, які допомагали розвідникам, зокрема, у Копашнові, Нижньому Селищі, Золотарьові, Драгові, Зубівці, Чорнотисові, Текові, а також у Мукачеві, Хусті та Виноградові. Всіх затриманих, каже Іван Степанович, піддавали тортурам. Ув’язнених також переправляли в німецькі концтабори Дахау, Натцвейлер, Даутмерген, Шемберг, Шерцінген та інші. Звідти додому повернулися одиниці...
Розмірковуючи над тим, що трапилося на конспіративній квартирі у Логойдів, Іван Чижмар припускає, що той «помічник» (його прізвища не називає. – Авт.) зайшов, аби упевнитися, що тут дійсно зібралися розвідники. Каже, ще й після того угорська контррозвідка використовувала його як камерного агента – прибираючи у тюремних камерах, він під’юджував ув’язнених земляків на зраду, мовляв, зізнайся, як усе було, бо інші нібито вже все сказали.
Колишній зв’язковий розвідгрупи Іван Чижмар згадує події 70-річної давнини.
Ференца Патакі викрили через… валізу
Розповів Іван Чижмар і про Ференца Патакі, якого разом із Михайлом Дякуном, Ласлом Ловасом, Яношем Бубаном, Йосипом Сукичем, його батьком Яношем та Ласлом Сабо у березні 1944 року викрили у Будапешті. За словами Івана Степановича, сталося це через прикрий випадок. Якось Михайло Дякун, радист Ференца Патакі, ніс у валізі рацію з Кішпешта в Будапешт. Там була застава, де тоді збирали мито. Дякун знав, що перевіряли вміст, скажімо, воза, а перехожих із ручною поклажею безперешкодно пропускали, пояснює Іван Чижмар. Проте його зупинили, мовляв, покажи, що несеш. Дякун вигадав, що несе валізу офіцера, ключів від якої не має. У нього вилучили багаж і наказали, аби власник сам прийшов за ним. Робити було нічого.
– Патакі знав про викриття групи на Закарпатті. Без рації розвідники не могли працювати, – каже співрозмовник. – Треба було забрати валізу. Із листом нібито від офіцера визволяти рацію визвався Сукич. (Патакі попереджав його про смертельну небезпеку). На заставі його і заарештували.
Так викрили й інших учасників групи та її керівника. Ференца Патакі стратили у м.Шопронь 4 жовтня 1944 року.
Військовий трибунал генерального штабу угорсько-королівської армії засудив 33 патріотів до страти
Діяльність цієї розвідгрупи вивчав, зокрема, історик, краєзнавець, доктор історичних наук та син підпільника-антифашиста Дмитра Довганича – Омелян Довганич. А також син зв’язкового-кур’єра розвідгрупи Івана Ловги – Василь Ловга. Результатом праці останнього стало видання книги «Десант над Менчулом».
У Мараморош-Сігеті (Румунія) в квітні—червні 1944 року відбувся судовий процес над ув’язненими. Дослідник констатує, що військовий трибунал генерального штабу угорсько-королівської армії засудив 33 патріотів до страти. 27 із них розстріляли, іншим замінили страту на довічне ув’язнення.
25 квітня 1944 року в Мараморош-Сігеті, на тюремному подвір’ї, розстріляли В.Чижмаря, В.Жупана, Г.Логойду (брат Ганни Логойди, Гаврило. – Авт.), М.Сокача, М.Сірка.
– У Чорнотисові, у центрі села, розстріляли Петра Романа, Василя Ірху, Самуїла Вайса, у Текові – сина і батька Юліїв Уйфолуші, Менделя Вайса, Антона Параску, Михайла Панька, – каже Василь Ловга. – У Виноградові, біля колишньої учительської семінарії для дівчат та взуттєвої фабрики, стратили Олену Гандеру, Михайла Гичку, Мора та Сирену Форкошів, Євгена Лебовича, Євгена Лейзмана, Мора Шварца. А Михайла Батину та Михайла Борта розстріляли під Замковою горою у Хусті.
Із групи дивом вдалося уникнути арешту Іванові Ловзі, який працював у Севлюському окрузі (нині – Виноградівщина) та мав індивідуальні завдання.
– Батько переправив «Яна», тобто Ференца Патакі, та його радиста до Будапешта, як планував Центр. Там керівник групи мав встановити зв’язки з впливовими військовими і політичними діячами та схилити їх до думки про вихід Угорщини з війни як союзниці Німеччини, – робить висновок Василь Ловга на підставі вивчених архівних документів та розповідей своїх батьків.
Дослідник каже, що Іван Ловга згідно із завданням Центру мав проникнути в Румунію. Разом із підпільником Лайошом Палом, який тоді мешкав поблизу румунського міста Гальмін, вони налагодили конспіративну роботу зі збирання інформації військового характеру, зокрема, про озброєння, пересування ворожих військ через вузлові станції Королево, Чоп, Сігет (Румунія), про настрої особового складу фашистських військ тощо. Всю цю інформацію через дружину Івана Ловги – Юлію, а також Олену Гандеру та Юлія Уйфолоші отримував керівник розвідгрупи в Будапешті.
У березні 1944 року Ференц Патакі («Ян») написав Іванові Ловзі («Ноябрьский») останнього листа, в якому закликав зв’язкового-кур’єра створити партизанські загони. «Ноябрьский» приступив до роботи – організував бійців. У вересні 1944-го, об’єднавшись із частиною партизанського загону імені Ватутіна, Іван Ловга продовжив боротися з фашизмом, переповідає його син.
Арешту вдалося уникнути і Петру Чижмарю. За словами його племінника, він очолив групу добровільних помічників, які залишилися живими, й разом із Василем Бринзею, Іваном Гуком, Петром та Марією Хмарами, Василиною Григою, Іваном Штецем, Іваном Попадинецем, Іваном Драгушинцем, Олексієм Сумським та багатьма іншими боролися з фашизмом аж до визволення Закарпаття.
Іван Чижмар та Василь Ловга кажуть, що живою залишилася і Ганна Логойда – єдиний свідок хустських подій. Тож деякі деталі діяльності розвідгрупи вони згодом почули безпосередньо від неї.
Попри трагічність долі учасників розвідгрупи «Закарпатці» та їхніх помічників їм усе-таки вдалося виконати одне зі складних завдань… Оборонну лінію Арпада угорці вважали неприступною. Вона простяглася на 600 км – на заході від Дуклі до Яблунецького перевалу на сході. Її будувала армійська група генерала Хейнріці, пояснює Василь Ловга. На оборонній лінії тільки на території, де наступ вели війська Четвертого українського фронту, було побудовано 99 опорних пунктів, 759 дотів, 394 дзотів, 439 вогневих точок, 400 км траншей і стрілецьких окопів, 135 км протитанкових надовбів.
Те, що під час Східно-Карпатської військової операції Червона Армія прорвала укріплення, скориставшись обхідним маневром через Свидовецький хребет, через що супротивник втратив до двох третин особового складу і був змушений відступити, дослідник вважає одним із вагомих результатів роботи розвідгрупи та їхніх помічників. А найголовніше – діяльність розвідгрупи дала поштовх розгортанню партизанського руху на тогочасному Закарпатті, підсумовує Василь Ловга.
