Наша розмова відбулася у театрі напередодні 50-річного ювілею Євгена Тищука. Народився він 18 серпня 1966 року в м. Краматорську, Донецької області.
«Наш театр майбутнього - це театр нової театральної естетики, яка об’єднує у собі яскраву метафоричну форму, наповнену психологічним змістом, яка динамічно розвивається в просторі та часі разом з цілеспрямованою дією всемогутніх акторів, - тілесні та духовні можливості яких готові до виконання будь-якого завдання.»
(Євген Тищук, головний режисер Закарпатського обласного театру драми та комедії, м. Мукачево)
- Євгене Віталійовичу, що ви вкладаєте в концепцію «театр нової театральної естетики»?
- У першу чергу естетику психофізичної дії та витонченого акторського ансамблю, закладену корифеями українського театру та розвинену до вдосконалення Костянтином Станіславським. Для мене є цікавим, коли театр додає до цього ще й естетику «біомеханіки» Всеволода Мейєрхольда, «перетворення» Леся Курбаса, «відчуження» Бертольда Брехта та «монтаж атракціонів» Сергія Ейзенштейна. Все це викликає неабиякий інтерес, на основі якого можна узагальнити власне творче бачення майбутнього театру, в якому працюєш…
- А звідки у Вас такі широкі горизонти?
- Все приходить від знань та досвіду. Якщо вибудувати мою режисерську освіту в часову лінію, то виходить, я навчався 12 років. І ще – 25 років досвіду роботи в професійному театрі!
- А з чого все почалось?
- Коли мені було 4 роки батько купив кінокамеру для зйомок сімейного кіно (у 70-х роках минулого століття це було не так поширено). Ця подія і спрямувала мій вибір професії. Спочатку я мріяв стати кінорежисером. Проте життя скоригувало і я став театральним режисером. Ази акторства опановував у народному театрі-студії «Данко» (м. Краматорськ). Моїм першим вчителем був Іван Семенович Войтюк, зараз відомий кінорежисер. А взагалі я пройшов три етапи режисерського навчання. Перший: у Київському державному інституті культури ім. Олександра Корнійчука у викладачів Віталія Борсученка та Юрія Попелова. До слова, тут у студентській аудиторії, я зустрів Вероніку, свою майбутню дружину. Ми навчалися на одному курсі. Закінчив інститут з червоним дипломом. Другий: навчання в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого у майстра Костянтина Дубініна, який передав мені величезний багаж фахових знань і, разом з тим, вселив впевненість і віру у власні сили. І третій: магістратура Школи-студії МХАТ, де переймав досвід у майстра Валерія Фокіна на його незабутніх лекціях з режисури, як майстерності композиції, та практично навчався на протязі двох років біомеханіці Всеволода Мейєрхольда під керівництвом майстра Олексія Левинського. І звичайно, незабутній період, стажування у Парижі в театрі Комеді Франсез.
- Очевидно, тут і зародилась ідея про постановку вистави «Едіт Піаф»?
- Так. Під час стажування ми жили на Монмарті, біля вулиці «червоних ліхтарів». Я опинився у тому просторі, де проходило життя великої французької співачки. Я відчув атмосферу, енергетику цього району Парижу. До речі, там купив два диски з піснями Едіт Піаф. Ідея майбутньої вистави не давала спокою. Я щасливий, що зумів її реалізувати.
- Як Ви опинилися на Закарпатті?
- Моя дружина Вероніка з Мукачева. По закінченню інституту, у серпні 1991 року, ми гостювали в її рідному місті. На той час режисер Станіслав Мойсеєв (нині головний режисер Київського національного театру ім. Івана Франка) готував у Мукачівському театрі виставу «Тусовка» за п’єсою Раїси Ільницької. Йому вкрай потрібні були молоді виконавці. Ми з дружиною були запрошені директором театру Юрієм Степановичем Шутюком пройти прослуховування, після чого були зараховані до акторського складу. Відразу отримали ролі і зіграли у постановці Станіслава Анатолійовича.
- З того часу Ви були виконавцем більше тридцяти різнопланових ролей. Котра з них для Вас, як актора, була найяскравішою?
- Кожна особлива по-своєму. Серед них: Генрі у виставі «Герцог Гонзаго» Недялка Йорданова; Тото – «Генерали у спідницях» Жана Ануя; Смуглянка – «У бій ідуть тільки старики» Леоніда Бикова; Бабс – «Здрастуйте, я Ваша тітка» Володимира Полякова; дядько Лев – «Лісова пісня» Лесі Українки; Яша – «Вишневий сад» Антона Чехова, князь Звездич – «Маскарад» Михайла Лермонтова, та інші. У 1997 році переведений на посаду режисера-постановника.
- Якими постановками Ви розпочали свою режисерську діяльність?
- Першою була «Генерали у спідницях» Жана Ануя, згодом «Лісова пісня» Лесі Українки, «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса, «Дім Бернарди Альби» Федеріко Гарсіа Лорки, «Великодушний рогоносець» Фернана Кроммелінка, «Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна, та багато інших.
- До деяких своїх вистав Ви часто розробляєте сценографію, пишете музику. Очевидно, маєте і музичну, і художню підготовку?
- Музиці я навчався у так званому «музичному салоні», де опановував гру на баяні. Щодо сценографії, то її освоїв самотужки. Життя змусило!
- У тридцять чотири роки Ви стали головним режисером театру. На сьогоднішній день – триразовий лауреат обласної театральної премії ім. братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв.
Так. Вперше за драму-феєрію «Лісова пісня» Лесі Українки (2001), вдруге за драму «Над прірвою у житах» Джерома Селінджера (2011), втретє за гротеск «Великодушний рогоносець» Фернана Кроммелінка (2013).
- Відомо, що Мукачівський театр часто гастролює, бере участь у всіляких фестивалях і конкурсах. Що це дає колективу і особисто Вам?
- Дуже цінний досвід та стимул до творчого розвитку. Наприклад, з виставою «Лісова пісня» ми об’їхали майже всі центральні та східні області України. Взяли участь у Всеукраїнському театральному фестивалі «Ні, я живу, я буду вічно жити!» (до 140-річчя від дня народження Лесі Українки, та 100-річчя виходу її драми-феєрії «Лісова пісня»), який проходив у Львові і за який отримали диплом. Як режисер-постановник, став дипломантом низки Міжнародних фестивалів: «Біла Вежа» (Білорусь, 2005, 2010), «Етно-діа-сфера» ( Україна, 2008, 2011, 2014), «Кримський ковчег» (АРК, Україна, 2007, 2009). Участь у таких форумах, творче спілкування з театральним світом, визначними діячами театрального мистецтва збагачує творчий потенціал колективу театру.
- Ви зарекомендували себе у театральному просторі і як драматург?
- Так, мої твори знайшли життя як на сцені нашого театру, так й інших. А п’єси «Принцеса без горошини», «Сонечко всередині», «Принц та Чудовисько» йдуть на сценах театрів України, Росії, Білорусі, Хорватії.
- Чим для Вас є творчість?
- Повітрям, без якого неможливе життя.
- Відомо, що обличчя театру – репертуар…
- Так. За репертуаром театр зустрічають, а потім, за назвами у репертуарі не сховаєшся. Потрібна якісна реалізація творчих ідей. Вистави повинні бути неординарними, професійно побудованими. Підбираючи репертуар, перш за все звертаємо увагу на перевірену часом класику, на актуальність твору сьогодні. Не цураємося сучасної драматургії. Готові і до експериментів. Уважно слідкуємо за театральними новаціями у світі. Приділяємо багато уваги п'єсам для молоді та юнацтва.
- Сучасний актор театру, на вашу думку, який він?
- Актор, який готовий до виконання любого завдання режисера. Актор, який здатен працювати у чіткій режисерській партитурі. Це у ідеалі. До цього треба прагнути. Для мене дуже важливо, щоб актор володів не тільки психологічною мовою, а і мовою тіла. Сучасний актор – це найголовніший елемент випромінювання живої енергії любої вистави. Актор завжди існує у заданому просторі, у часі, наповнює, бажано, метафоричну форму емоціями через призму психологічних тонкощів дійства у межах режисерської партитури, зовнішня частина якої ніби скляна оболонка, а всередині – полум’я – продукт акторської творчості, світло партитури, адресоване глядачу. Це нова форма виразності, а з нею шлях у майбутнє.
- Володіючи великим професіональним досвідом, поєднуючи творчу діяльність з громадською роботою, - заступника голови художньої ради, голови профкому театру, члена журі обласного фестивалю-конкурсу «Юні Зірки Мельпомени», фестивалю аматорських драматичних колективів ім. Всеволода Майданного, - Ви ведете педагогічну діяльність. Все це займає чимало часу і снаги. Як вдається все це поєднувати?
- Жити і творити в колективі, постійно бути серед колег і не погодитися на їхню пропозицію очолити нашу громадську організацію з мого боку було би некоректно. Як член журі конкурсів і фестивалів, з великим задоволенням спостерігаю за потягом людей до театрального мистецтва, особливо серед молоді і юнацтва, бо вони - майбутнє театру. Саме з такою метою і викладаю в Ужгородському коледжі культури та мистецтв, Мукачівській дитячій школі мистецтв №2 акторську майстерність та сценічний рух за власною методикою, що базується на основі біомеханіки Всеволода Мейєрхольда (системи виховання всемогутніх акторів). Часто за цією методикою проводжу майстер-класи в Україні та за кордоном.
- Ви уродженець крайнього Сходу опинились на крайньому Заході України. Як вам тут працюється і живеться?
- Перш за все, я - Українець! І за національністю, і за переконанням. Моє рідне місто - Краматорськ, я там народився і виріс, там живуть мої батьки, брат. Моє рідне місто Мукачево, тут народилася і виросла моя донька, тут мій дім, тут моя сім'я, рідний театр, у якому працюю вже 25 років. Я люблю Закарпаття і вважаю себе Закарпатцем.
- Які у Вас плани на майбутнє?
- Планів багато. Багато задумів творчих проектів. У моєму режисерському портфелі п'єса Олександра Гавроша «Князь Корятович». Це повинно бути масштабне дійство, з цікавою сценографією, костюмами і стати театральною візитівкою Мукачева. Тому потрібні чималі кошти для реалізації цього проекту. Шукаємо спонсорів. Плануємо грати майбутню виставу з історії рідного міста як у театрі, так і на майданчику Мукачівського замку. Мрію втілити у життя свій задум «Ромео і Джульєтти» Вільяма Шекспіра, «Майської ночі» Миколи Гоголя. Для міжнародного фестивального руху планую ексклюзивний авторський проект: драму з елементами біомеханіки Всеволода Мейєрхольда за твором Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» - символ безмежних можливостей того, хто вміє мріяти, вірить у досконалість і прагне її досягти. Це шлях митця у вічність.
- Що ж, бажаємо Вам творчої наснаги, здійснення всіх задумів і мрій та вдячних глядачів! Ще раз вітаємо Вас з ювілеєм! Дякую за розмову!
