Марамороські гори зовсім не схожі на інші карпатські хребти. Стежки й дороги тут буквально «вимощені золотом», що виблискує на сонці. А довколишні ліси й полонини «нашпиговані» екзотичною червонокнижною рослинністю. До того ж, саме в цьому куточку нашого краю є найбільші шанси зустріти грізного володаря Карпат – бурого ведмедя. Адже найчисельніша його популяція в Європі зустрічається саме на території сусідньої гірської Румунії. Відомо, що для подорожей ведмедям, на відміну від людей, не потрібні жодні візи й паспорти, от і забрідають «євросоюзівські»  бурмила у наші ліси. 

Однак нам для сходження на Мараморош потрібно було спершу дістатися… самого серця Європи. На щастя, йшлося зовсім не про Берлін чи Париж, а всього лишень про географічний центр Старого континенту – селище Ділове Рахівського району. Відповідний знак, що засвідчує «центральноєвропейськість» колишніх Требушан за 3 кілометри від центру селища встановили ще у далекому 1887 – під час прокладання у горах залізничної колії. Сьогодні це головна туристична візитівка Ділового. 

 

Попередньо надіславши заявку в Мукачівський прикордонний загін, без особливих проблем і тяганини отримуємо необхідний дозвіл на відвідання прикордонної зони вже безпосередньо на діловецькій заставі. 

 

У центрі селища остаточно доукомплектовуємось. Доволі молода жіночка припрошує запастися в її вагончику-кіоску продуктами для майбутнього походу. Каже, що сама кілька днів тому ходила на Піп-Івана з компанією. «Беріть помідори, картоплю, хліб, ковбасу – там усе з’їсте, навіть не відчуєте!» – наполягає продавчиня. На наші контраргументи, мовляв, усе те добро нам спершу на плечах доведеться нести, тож апетити свої варто вгамувати, «добра» тітонька не зважає, а лише заповзято наповнює пакети своїм крамом. «Ой, я вам ще хліб порахувати забула! От тормоз перестройки!» – сміючись сварить сама себе, чим вкотре нас ошелешує.

Виявляється, у Діловому «законсервувалися» й досі використовуються лайливі вислови часів перебудови. Ото воістину тут не лише природній заповідник!

За мостом по той бік Тиси розпочинається наш маршрут до головної вершини Мараморошу – гори Піп Іван. На початку шляху  доводиться минути одну з сільських вулиць, діючу пилораму та Діловецький доломітовий кар’єр. Впродовж подорожі досить часто зустрічаємо облаштовані місця для відпочинку, інформаційні таблички, лавиці. Це приємно дивує. Цікаво, що саме на території Марамороського масиву був заснований один із перших заповідників у Карпатах. Було це ще у далекому 1912-му. Тоді цими місцинами проходили найпопулярніші гірські маршрути тогочасних туристів. 

 

І це не дивно. Краєвиди довкола й справді живописні: наш шлях пролягає не надто крутим підйомом біля стрімкого Білого потоку. Гірська річка численними порогами з гулом, ревом і білосніжною піною (від чого, найімовірніше, й отримала свою назву) біжить униз, до Тиси. Ми ж під акомпанемент шуму води просуваємося вузькою ущелиною все далі углиб гір, проти течії струмка…

 

Природа тут дещо нагадує декорації з казки: над потоком час від часу нависають порослі мохом стрімкі скелі, обабіч ґрунтової дороги впродовж багатьох кілометрів нас супроводжують густі зарості папороті та м’яти, а також загадкової рослини під гарною назвою «кремена». Її листя схоже на гігантські лопухи – один листок може з легкістю замінити стандартну парасолю! Як виявилося згодом, ця рослина-велетень,  ще й має лікувальні властивості. У народній медицині її використовують як спазмалітичний та відкашлювальний засіб, також з кремени роблять ліки від виразки шлунку.

 

 А ми продовжуємо подорож. За кожним поворотом струмка відкриваються нові захоплюючі краєвиди – то дивовижної форми каскади й пороги, то неймовірно красиві водоспади. Дійшовши до найбільшого з них, де спінена вода падає із висоти близько 5 метрів, не втримуємося від незапланованого купання. Відчуття після такого природного «гідромасажу» просто неймовірні! Вийшовши з бризок льодяного гірського потоку знову на теплий, залитий полудневим сонцем шлях, відчуваємо, як у кінцівках починають «бігати мурашки», а все тіло наповнюється дивовижною енергією та силою – навіть і сліду не залишилось від попередньої розмореності й утоми. Мені одразу ж пригадалися казкові розповіді прабабусі про «живу» воду, яка могла не лише вилікувати від усіх хвороб, але й оживити мертвих. Здається, в Карпатах вона й справді така.

«Золото! Дивіться, скільки золота! Чи… може це срібло?» – із захватом підбираю просто з-під ніг блискучі камінці, що виграють на сонці. Ними суцільно встелений, відполірований річкою та розмитий повенями шлях. Від малесеньких камінчиків, розміром із ніготь, до величезних кількадесят¬кілограмових брил – усе блищить та сяє, неначе ми натрапили на таємне сховище Алі-Баби чи Дядечка Скруджа! «Ці камені напевне коштують мільйони?! Чому їх ніхто не збирає?» – наївно допитуюсь у своїх попутників. Ні, кажуть хлопці, то все омана. Це «звичайна» і досить поширена порода мінералів – слюдяні сланці. Є багато різновидів: мусковіт, лепідоліт, фуксит. Усі вони використовуються переважно у промислових та декоративних цілях. Хоч і дещо розчарована, проте не припиняю напаковувати блискітками кишені наплічника – усе для моєї домашньої колекції. До речі, такі ж камінці зустрінуться нам і на самій вершині Попа Івана...

 

Кілька кілометрів нам доводиться рухатись просто по річці, перестрибуючи з каменя на камінь, а згодом, роззувшись, переходити її убрід (пройти по містку-колоді, перекинутій над кількаметровим урвищем наважується лише один учасник групи). Після цього наша дорога, різко повернувши, почала підніматися вгору доволі крутим та затяжним серпантином. Разом із нею вибираємося з ущелини, полишаючи Білий потік скіпати піною далеко в долині. 

 

Під час підйому трапилась нагода зустріти ще кілька туристичних груп. Одна з них відпочивала біля дерев’яної хатинки, а інша натужно прогуркотіла повз у кузові ЗІЛа. Зо два десятки люду весело посміхалися та клацали нас, задиханих і спітнілих від важких рюкзаків, фотоапаратами, неначе якихось екзотичних звірів. Ми, у свою чергу, проводжали їх спантеличено-зневажливими поглядами. Зустрілися дві породи туристів-мандрівників, які ніколи не зрозуміють одне одного.

На ночівлю зупиняємось на Полонині Лисичій, на кількадесят метрів вище овечої кошари та вівчарських колиб. Проходячи  повз обгороджений загін, ми також мали нагоду роздивитися кудлатих вівчарських псів, які допомагають пасти та охороняти отару.

Вранці нас будить шум дощу, який б’ється об стінки намету. Від учорашньої сонячної погоди залишилися лише спогади. Спостерігаємо, як із боку Румунії велетенські рвані сірі хмари з неймовірною швидкістю опускаються на гори, немов пазурі хижого птаха. 

 

«Стежка в ялівцю від роздоріжжя виведе вас на Попа Івана. Проте... не раджу вам сьогодні йти нагору – передавали штормове попередження», – каже хлопець із іншої тургрупи, що  ночувала неподалік. Вчора, за гарної погоди, вони вже побували на вершині, а сьогодні спускаються в долину. Проте відступати від плану підкорення головної гори Мараморошу ми не збираємося. Далі – лише нагору.

 

Останні 300 метрів підйому справляють просто незабутнє враження. Дощ і вітер, важкі наплічники та слизькі звивисті стежки відходять на другий план. Від краєвидів перехоплює подих – стрімкі вершини то визирають з-за хмар, то знов ховаються у їх кудлатій вологій вовні. Гірський шквальний вітер докорінно змінює картини довколишньої природи щохвилини, – і щохвилини ми вже споглядаємо нові гори. Стрімкі, прямовисні урвища в бік Румунії дихають туманом та невідомою глибиною. Тільки на самому піку Попа Івана вдається розгледіти озерце далеко внизу біля підніжжя хребта. Проте стояти без руху тут занадто холодно. Кілька фото на пам’ять – і на спуск.

 

Варто зауважити, що, вийшовши на гребінь і побачивши перший смугастий жовто-блакитний стовпчик, ми трохи заплутались у кордонах. Виявляється, позначення найвищої точки Мараморошу на більшості карт дещо некоректне. Два головні піки хребта висотою 1936,2 і 1937,7 метрів розташовані за кількасот метрів один від одного. На першому, нижчому, лінія кордону повертає на 90 градусів, проте в хмарах це важко помітити, й здається, неначе «справжній» найвищий Піп Іван – це вже румунська територія. 

 

Карпатський сюрреалізмСпуск минає швидко – у тумані й мілкому, рясному дощику. З кожним скинутим метром висоти вітер стихає. Тепер слухаємо лише стукіт крапель води об наш одяг. Раптом здалеку спершу тихо, а згодом усе чіткіше починає долинати новий звук: мелодійний дзенькіт дзвіночків. Повітря розтинають різкі команди-викрики. Поступово звуки наближаються, бринять зусібіч, заповнюють увесь простір довкола. З імли сюрреалістично виринає висока худа постать та сотня чорно-білих клубочків, що постійно перетікають, немов краплі ртуті, між кущами ялівцю. Ми вітаємося з вівчарем. У довгому дощовому плащі із посохом серед туману він скидається на якогось древнього мага-мольфара. Випадково опиняємось у самій тисняві отари, яка разом із нами спускається з гори. Своїми дзвіночками вівці виграють казкову мелодію Карпат, яку чути ген аж до Берлебашки. Саме ця мелодія залишила найсильніші враження від подорожі.

 

Уже в Діловому одна з місцевих бабусь, забачивши нас із рюкзаками, допитується, чи не зустрічали ми в горах ведмедів. «Ні, – кажемо, – не бачили». Старенька сміється так, ніби знає щось більше, ніж ми, неначе вчора сама спілкувалася з клишоногими. Що ж, тут, на Мараморощині все дихає казкою. Не виказуючи особливого здивування, прямуємо на останню рахівську маршрутку. З таємною мрією повернутися сюди ще.