Видавництво «Ліра» видало «Літературні портрети» викладача кафедри української літератури Ужгородського Національного університету Олександри Ігнатович.
Невеличку 120-сторінкову я брав до рук із душевним трепетом і великими сподіваннями. Адже пані Олександра, яку нещодавно прийняли до Національної спілки письменників України, є надією усього закарпатського літературного цеху. Бо ж із критикою у нас завжди було туго.
Можливо, на цей раз щось вийде притомне? Адже молода, розумна, приваблива жінка не тільки викладає літературу студентам, але й із власної волі веде культурологічну програму на обласному радіо і що взагалі неймовірно – буває на літературних зустрічах!
(Бо з кафедри літератури УжНУ на них майже нікого не зустрінеш. Чи то вони воліють мати справу з «мертвими» авторами, чи то вже так задерли носа у наукових висотах, що й «живих» не бачать, але ця істина стає непорушною. Дивно, але факт: не цікава сучасна українська література тим, хто живе з її викладання).
Але повернімося до нашої надії – себто пані Олександри. Аби не розвивати інтригу, відразу скажу: книжка не розчарувала. «Літературні портрети» містять нариси про Івана Чендея, Юрія Шкробинця, Василя Попа, Олексу Мишанича, Петра Скунця, Володимира Фединишинця, Василя Густі, Дмитра Кешелі, Миколу Матолу та Дмитра Кременя. Десять портретів і ще шість невеличких замальовок ( у тому числі про літературознавця Василя Марка та Мар’яну Нейметі).
Це ті, кого Олександра Ігнатович добре знає, з багатьма спілкувалася особисто. Без сумніву, кожен із них вартий розмови. Так би мовити, наше літературне групове фото останньої третини ХХ століття.
Ясна річ, можна побажати молодому критику більшої сміливості і розмаху. Бо хочеться вже почути не тільки усталену думку, але й нові інтерпретації. Сподіваємося, що упевненість прийде з часом. У цілому книжка справляє гарне враження і виконує потрібну роль – ознайомити з крайовим письменством, яке після книжки Олександри Ігнатович виглядає привабливішим. У стилі автора імпонує докладність, точність, опертя на факти і якась жіноча м’якість. Критики тут майже не має. Коли щось і не подобається, то мовлено про це так інтелігентно, що сам не розумієш, чи це тобі почулося чи це все-таки прозвучало з уст автора.
Олександра Ігнатович, не поділяючи позицій політичного русинства, пробує м’яко захистити твори письменників, які пишуть «материнською мовою». Йдеться про Дмитра Кешелю та Володимира Фединишинця. І тут варто з авторкою посперечатися про термін. Бо тоді виходить, що Іван Чендей чи Петро Скунць не пишуть «материнською мовою»? Абсурд! А якою вони тоді пишуть? Чужинською? Насправді йдеться про різні рівні однієї мови: про літературну норму і живе мовлення. (Те, що в Німеччині називають «висока німецька» і «низька німецька»).
Бо якщо прийняти живе мовлення як «материнську мову», тоді 80 українських письменників мають писати суржиком. Бо саме цим жахливим українсько-російським покручем нині говорить чи не вся Україна в побуті.
Експерименти Володимира Фединишинця чи Дмитра Кешелі з діалектним мовленням (саме так із наукового погляду це називається!) виявилися невдалими не тому, що їх не сприйняли через «материнську мову», а тому що вони слабі літературно. Власне, там і нема літератури. Чомусь вірші Павла Чучки стали всенародно цитованими, попри баранинську говірку. Бо там є несподіванка, гумор, яскравий дотеп, оригінальне мислення. Чого нема у баби Дякунки чи в «писаннях» Володимира Фединишинця.
З літературного боку – згадані твори найслабші у доробку цих письменників. Ба, навіть сама пані Олександра згадує їх тільки мимобіжно і то через «мовне несприйняття». Бо про більше там нема що розводитися. Можливо, ці діалектні твори ще й тому не вдалися, що вони силувані, виглядають неприродними, штучними, натягнутими. Письменники, які давно мислять літературною нормою, живуть в ужгородському середовищі, пишуть їх, наче продираючись крізь нетрища.
Тому там, де Кешеля чи Фединишинець пише літературною нормою, його думка біжить, грає, виблискує, піниться, а як пішло діалектне мовлення – вона блідне, усихає, в’яне і тягнеться, як старий дідо. Бо можна змінити комп’ютер, але не голову! І про це критик мав би чесно сказати, але «інтелігентно» промовчав.
Як промовчав і про те, що Фединишинець декларує себе «русинським» письменником, попри те, що про «русинські» його твори нині ніхто не згадує. Однак всі пам’ятають цитату видатного полеміста останньої чверті ХХ століття про те, що українська мова в Ужгороді вимре до 2010 року. Як бачимо, не вимерла. І переживе самого Фединишинця і його «писанія».
Але з думкою, що саме публіцистика є найоригінальнішою частиною доробку цього автора, слід погодитися. Бо оригінальності мислення нам завжди бракувало.
Тому книжка Олександри Ігнатович все-таки вселяє надію і тішить свіжим диханням. За яким, можливо, вже повіє нарешті і свіжим літературознавчим вітром.
P.S. «Літературні портрети» цілком гідні обласної премії імені Федора Потушняка в галузі літературознавства. Сподіваємося, що так воно і станеться.
Олександр Гаврош, Ужгород
