Світлій пам’яті завідувача пологовим відділенням Мукачівської ЦРЛ Валерія Костянтиновича Огородніка присвячується.
Чоловіки без хвилини сумніву довіряли йому найдорожче у житті – долю коханої жінки й дитини у її утробі. Колеги казали, що у нього колосальна інтуїція. Він сам був твердо переконаним, що у снах може побачити ситуацію, коли слід налаштуватися на серйозну й важку операцію. Й хоча, як він завжди казав: «дитина сама приносить собі ім’я, народжуючись у день свого святого», чимало новонароджених дівчаток і хлопчиків стали саме Валеріями. На честь Валерія Огородніка, у руках якого ці дітки прийшли у наш світ.
Він казав, що українці самі мають будувати свою державу - «хто ж, як не ми», та стосовно себе говорив – «хто ж, як не я!». Мріяв про процвітання України і вірив, що саме так і буде. Хотів, щоб люди думали про те, як спільно долати життєві труднощі, а не окремо - кожен про власну кишеню. Поважав людей справи. Часто наголошував, що Бог зробив його лікарем, щоб він міг допомагати людям. Своїм наставником і вчителем обрав святителя Луку – архієпископа Кримського, видатного хірурга Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького, ім’ям якого і був хрещений Валерій Костянтинович.
…Ось вже минуло майже два роки, як Валерія Костянтиновича Огородніка не має з нами. Лікарю, ім’я якого знають далеко за межами України, унікальному хірургу, громадському діячеві, прекрасній людині, яка неймовірно дорожила своєю родиною і дітьми, рідним колективом, подавала руку допомоги і підтримки багатьом 19 червня цього року, саме у День медичного працівника, могло б виповнитися 70…
Пригадується зустріч з Валерієм Костянтиновичем у той день, коли у Мукачівській ЦРЛ, у родині Василя і Вікторії Кошель народилася трійня. Ця щаслива подія була результатом 12-ти років надії – саме стільки часу тривали молитви родини про народження діток. «Цю родину люблять діти, – зі своєю лагідною посмішкою розповідав тоді Валерій Костянтинович. – Тобто у цій родині завжди по материнській лінії було багато дітей, навіть спостерігалось четверо дітей. Загалом, на 9 тисяч пологів буває одна трійня, на 240 пологів – одна двійня. Двійнят у нас приблизно по 22-24 пари на рік, до цього ми звикли. Але трійня у моїй практиці була десь 19 років назад й це було свято, бо доносити трійню до кінця строку – це досить важко. Вже зараз розумію, яка щаслива моя доля. Адже приходять народжувати ті дівчатка, яких багато років назад у мене народжували їх мами. Приходять і кажуть: Я народилась у вас, і хочу, щоб саме ви приймали у мене пологи».
З дитинства він мріяв бути льотчиком. Але коли закінчив школу, мав вибір – у Вінниці були три вузи: політехнічний, педінститут і медичний інститут. «І десь у моєму серці «йокнуло», – розповідав Валерій Костянтинович. – Я підсвідомо зрозумів, що хочу стати саме медиком. Тоді це був колосальний престиж й великий ризик, один я з трьох випускних класів спробував вступити. І не пожалкував: у вузі дотримувались традицій Пирогова, були прекрасні педагоги, які з перших кроків привили нам любов до медицини, а згодом і до хірургії. Так, я хотів бути хірургом. Але доля склалася так, що коли я прийшов на роботу в мукачівську лікарню, мені запропонували хірургічну спеціальність акушерства. Знаєте, можливо, через500 років професія хірурга, терапевта щезне, але продовження роду було і буде, акушер – вічна професія».
Валерій Костянтинович Огороднік закінчив Вінницький медичний інститут, військову кафедру. Два роки працював військовим лікарем в прикордонних військах. Згодом, у 29 років став завідувачем жіночої консультації, де пропрацював п’ять років, після чого був призначений головним акушер-гінекологом району. Під його керівництвом чимало лікарів отримали вищі та перші категорії. Навіть, донька мені завжди говорила, що я невгамовний організатор, мовляв, «вчишся сам і завжди вчиш нас».
Протягом кількох секунд, поки операційна бригада йде коридором лікарні в операційну, відбуваються разючі зміни. Погляд медиків стає зосередженим, посмішка змінює місце суворості і сконцентрованості. Мабуть, кожен з медиків у цей момент подумки читає молитву, розуміючи, якою величезною є їх відповідальність.
«Віра має величезну силу, – таким було тверде переконання Валерія Огородніка. – Після пологів дружини одна глибоко віруюча родина при виписці подарувала нам іконку, оберіг нашої лікарні, наших жінок і немовляток. Є у нас також ікона, подарована нам Мукачівським Свято-Миколаївським жіночим монастирем. Вона знаходиться у затишному місці, де жінки часто моляться. Якщо брати історію нашої лікарні, то колись на її території знаходилась капличка, навіть, дзвін, там завжди з людьми спілкувались монахині. Ця гарна традиція збережена у лікарні в Івано-Франківську, є капличка, де можна запалити свічку, помолитися. Потрібно відновити цю гарну традицію. Віра допомагає і медикам, і батькам. До речі, коли народжувалась моя власна дитинка, я ще не будучи акушером, не переживав особливо, адже не знав про ті 30% можливих ускладнень у породіль, про які я думав, коли народжувалась друга донька. Ось тоді допомагала Віра».
«Я дякую Богові, - продовжував свою розповідь Валерій Костянтинович, - що в мене є інтуїція. Я можу подивитися на жінку, і сказати, що в неї все буде гаразд, також, підсвідомо, я відчуваю і можливі проблеми. І дуже люблю говорити з мамою, запитую, де може виникнути проблема. Інтуїтивний зв'язок матері і дитини дуже великий. Був у мене один цікавий випадок. Медсестри, лікарі відправляють жінку, у якої ось-ось повинна була народжувати донька, додому, а вона не хоче йти і все. Я проходжу коридором, дивлюся, вона стоїть, звернувся до неї, а вона каже: «Прошу вас, подивіться доньку, ще раз, зніміть мій тягар! Сама не знаю що, але щось мене непокоїть». Я пішов до доньки-породіллі в палату, подивився, і дійсно, побачив певні ускладнення, взяли жінку в операційну. Отже, завдяки материній тривозі, інтуїції, телепатичному зв’язку завчасно скорегували можливі проблеми. Загалом власна інтуїція, а також вміння прислухатися до інтуїції рідних пацієнтки дуже багато значить для лікаря. Взагалі, справжній лікар повинен психологічно підтримати жінку. Треба бути терпеливим і пам’ятати, що пологи повинні закінчитися протягом доби, тобто сонце два рази сходити не має. Найбільша для мене як для лікаря радість, коли мама і дитина йдуть додому здоровими. Особливо запам`ятовуються випадки, коли вдалося успішно здолати якісь проблеми з породіллею чи з немовлям. Цей хист перейняли й мої доньки – з таким же трепетом вони ставляться до нового життя, так само люблять свою справу. Це і є найбільше моє щастя, як батька і людини…»
Валерія Костянтиновича вже не має поміж нас… Але Господом даний йому талант прийняти й зберегти нове життя, допомогти і підтримати у скруті, назавжди у наших серцях. Добрі справи і добра слава живуть серед людей вічно. Тож світла Вам пам'ять, лікарю від Бога…
