Світ Петра Мідянки

9
1

Цього року Шевченківський комітет, очевидно, вирішив обійтися без підкилимових «перегонів» і визначив у галузі літератури (на найвищу Національну премію) дійсно кращого.

Це поет із Закарпаття Петро Мідянка, який багато років вчителює в селі, служить дияконом у церкві — і створює свої унікальні поетичні світи.

Єдиний автобус із Ужгорода приїжджає в гірське закарпатське село Широкий Луг о восьмій вечора, зупиняється біля старого «Сільмагу»; звідси до будинку поета Петра Мідянки — десять хвилин пішки. Ще недавно на ваше запитання «Де тут живе Мідянка?» у відповідь лунало уточнювання «котрий саме?», бо тих Мідянок у Широкому Лузі — як мідянок у лісі (за однією з версій, Петрове прізвище походить саме від назви змії). Втім, за останні кілька років тутешні селяни вже звикли до постійних розпитувань про відомого односельця і тепер на приїжджих реагують без подиву. Так між гірськими хребтами поволі просочується поетична слава. 

Автобус із Ужгорода до Широкого Лугу їде п’ять-шість годин. Це означає, що музеї, галереї, вишукані кав’ярні, інтелігентські тусівки, та навіть нормальна бібліотека перебувають на чималій відстані від поета. Як і Ужгородський університет, філфак якого закінчив Петро Мідянка. Після закінчення університету Петро не залишився в Ужгороді, не подався до Львова чи Києва — він повернувся в батьківський Широкий Луг, у цей (вибач, Петре!) кінець географії. Інститут літератури, мабуть, колись напише про мотиви такого кроку: любов до рідної землі, карпатський рай, дідова пісня, бабина сукня. Сам Мідянка — як людина абсолютно позбавлена пафосу — скромно зізнається, що «так прийнято», коли наймолодший син залишається жити з батьками. У цьому жесті покори завдовжки як життя — все Петрове єство, весь ортодоксальний традиціоналізм і моральна система координат.

Коли я зеленим першокурсником уперше на запрошення Мідянки приїхав у Широкий Луг, мене вразила невідповідність між картинкою навколо і його вишуканими віршами. Дерев’яна хата на дві кімнати — «як у Шевченка», відсутність водопроводу, піч на дровах, звичні для гір перебої в електропостачанні. На іншому боці — сотні акуратно складених по всіх кутках книжок, часописів, альбомів з репродукціями Модільяні, Рембрандта, Адальберта Ерделі, на стінах — подаровані художниками портрети Мідянки й закарпатські пейзажі, вірші, які він написав у цих стінах:

 
Що у цім високогірнім Лузі?
 
По пустарах висохлі паші…
 
Говлі ловлять гадиків в ярузі
 
І летять на дальші лопоті.
 
Давні мадяризми, воля схизми,
 
Вощані свічки у головах.
 
І нінгун юдейський, і кафізми
 
Падають на порох і на прах.
 
* * *
 
Петро Мідянка в літературу прийшов пізно, — першу його збірку «Поріг» видано в 1987 році, коли поетові було майже тридцять. Відтоді він написав ще десять поетичних збірок, найгучніші серед яких — «Фараметлики», «Трава Господня», «Дижма», «Ужгородські кав’ярні», «Ярмінок», «Луйтра в небо» (власне, за неї й присуджено Шевченківську премію) та «Вірші з поду». Вірші Мідянки в силу їхньої лексичної закоренілості в місцевий ґрунт перекладено кількома сусідніми мовами, окремими книжками вони вийшли у Словаччині та Чехії. Поета вважають одним із найяскравіших представників покоління «вісімдесятників» і постмодерного дискурсу загалом. Він уже тридцять років працює вчителем української мови й літератури в сільській школі.
 
Це й усе, що про Мідянку можна сказати точно, решта — версії, теорії та домисли. Мені дуже подобається така історія: Мідянка отримує премію видання «Літакцент», це ж видання готує книжку вибраних віршів лауреата, передмову до якої має написати професор Києво-Могилянки Володимир Панченко. Той читає Петрові вірші протягом кількох місяців і приймає чесне й досить дивне для українського культурного простору рішення — передмови не писати, а натомість узяти в Мідянки інтерв’ю, в якому поет сам розкаже й спробує пояснити свої вірші та погляди на поезію. Цей крок дуже слушний та ілюстративний: творчість Мідянки, користуючись науковим апаратом, описати досить важко, бо все завжди зводиться тільки до очевидного висновку про діалектизми, іншомовні запозичення і добре знання реалій та історії Закарпаття. 
 
* * *
 
Поезія Мідянки слабо відома широкому загалу, не є масовою. Найвідоміший, либонь, його вірш — «Сервус, пане Воргол», що його чудово виконав гурт «Плач Єремії». З огляду на таку специфіку, багато дослідників та рецензентів говорять про елітарність та навіть герметичність Петрових віршів: мовляв, мало хто може їх зрозуміти. Це цілковитий абсурд, бо, наприклад, я як корінний закарпатець деяких слів не розумію так само, як полтавчани або — що найпарадоксальніше — навіть односельці Мідянки. Певна річ, Закарпаття, яке з одного боку підпирають гори, а з інших — Угорщина, Румунія, Словаччина і Польща, є своєрідним «котлом», у якому впродовж сотень років змішувалися мови цих народів (додаймо сюди ще німецьку й іврит!), тож і місцевий діалект вийшов барвистим та різношерстим. Користуючись такою багатою мовною базою, Петро Мідянка не оминає нагоди влучно вжити власні назви, топоніми, які вишукує по старих мапах і довідниках. 
 
Одна з його книжок називалася «Зелений фирес», інша — «Фараметлики», передостання — «Луйтра в небо», але ці назви зовсім не герметичні, хоч і є багатими метафорами. Словничок у кінці кожної з книжок допоможе зрозуміти, що «фирес» — це лісопилка, «фараметлики» — вишиванка, а «луйтра» — драбина. У своєрідній і цікавій мові, частому використанні місцевих топонімів та імен, вишуканій майстерності форми і полягає те, що називаємо «шармом» його віршів: 
 
Мені б хотілося
в Сибіу й Петрошань,
 
Бо ж стільки згадано
про ці міста в Ердею!
 
Інеу іній, запашна герань,
 
Легкий димок прокурений з бурдею.
 
Воістину, екзотичний патріарх української поезії! Майстер образу, маніакально уважний до деталей, — інколи здається, що всередині нього живе великий внутрішній фотоапарат, у якому вміщено всі відбитки Центральної Європи. Мідянка пише про якесь місто, яке для читача — «будь-яке місто», а в уяві вперто постає саме картина маленького центральноєвропейського містечка з брукованими вулицями та столітніми традиціями: «Тут все по-давньому. Сотають тихо будні,/Бістро, готелики, старі перукарі./Вузенькі вулиці підметені, нелюдні./Ті ж перехожі; квіти у дворі». Зверніть увагу на «старих перукарів», які дивляться на вас через вітрину своїм втомленим поглядом. Роззирніться довкола у цьому вірші: підметеними вулицями йдуть «ті ж перехожі», ви всіх тут знаєте в обличчя, нічого не змінилося, все по-давньому.
 
Якби я був художником і малював вірші Петра Мідянки, то картина була б такою: стара золотозуба румунка у строкатій спідниці стоїть на тлі сільської православної (sic! Мідянка ще й дяк у місцевій церкві, звідси у віршах усі ці наспіви, переливання звуків, дзвін, серафими!) церкви, позаду неї видніється швидка холодно-синя річка, громадяться гори, небо високе; на передньому плані — доглянуті кущі квітів, запилена «ауді» на розбитій дорозі, сонце, літо; зовсім перед очима — літає й дзижчить велика чорна муха. А, вибачте, це ж картина — мухи, як і шуму машини чи церковних дзвонів, тут не чути. А у віршах Мідянки все живе, рухається, пахне, звучить, його творчість — якнайкраще підтвердження того, що поезія виникла з давніх ритуальних шаманських замовлянь, із магії впорядкованого ритму і звуку. Не конче розуміти ці замовляння дослівно, досить відчути їхню енергетичну напругу, майже релігійний пієтет до музичності слова. 
 
Найближчий до Петра Мідянки у поетичному дискурсі український поет — Василь Герасим’юк, виходець з іншого — прикарпатського — схилу Карпат. Проте між двома «сусідами» таки є значна різниця: якщо Василь у своїй творчості зосередився на гуцульському контексті, то Мідянка обрав для себе ареал Карпат загалом, Карпат як світу. Мідянка передусім не закарпатець, а карпатець. Незважаючи (чи, навпаки, — навіть дуже зважаючи!) на те, чи гірські хребти тягнуться Румунією, Україною, Словаччиною, Польщею — чи Угорщиною, якими словами в тутешніх мовах називається «дуб» чи «арніка, що цвіте», наскільки міцний алкоголь тут п’ють, швидкі чи повільні пісні популярніші в цих місцях, як хрестяться люди у цих селах і чи багато червоного перцю тут додають, смажачи м’ясо, — все це, найменші деталі і порослі бур’яном цвинтарі пам’яті, стає поезією. Бо вірші Петра Мідянки — саме про цей геніальний простір Карпат, які стали для поета власною Йокнапатофою. 

Коментарі

ВН
Васько Наталія Иванівна

Найщиріші вітання Петру Мідянці із заслуженою високою нагородою від нашої сім'ї. Після закінчення університету ми відпрацьовували своїх обов'язкових 3 роки у гірському селі Новоселиця, де викладав українську мову Петро Мідянка. Вже тоді про нього ходила слава як найкращого філолога, неперевершеного знавця слова. Пригадую на перервах ми ділилися враженнями від його віршів, деякі з них нам здавалися надто філософськими... Про його зібрання цінних книг ходили легенди. Пам'ятаю мені дуже хотілося познайомитися з його колекцією книг по мистецтву, бо свою я лише починала збирати. Десь в глибині душі мені завжди було дуже шкода, що такий талант і така особистість загубилася серед гір і широкий світ не знає про неї. Заглиблена в себе, надзвичайно скромна людина, без претензій до людей і до світу і таке визнання.... У такі моменти особливо гостро відчуваєш, що є Вища сила, яка особливо достойним воздає ще за життя. Божественного натхнення і нових творчих злетів Вам, Петре!

Читайте також