Професор, автор 8-ми патентів, які зараз успішно впроваджені в роботу багатьох клінік, пан Василь обрав для себе не найлегший фах – лікаря-онколога. Проте вже в такому молодому віці він є професором кафедри клінічної онкології і променевої діагностики, кафедри стоматології факультету післядипломної освіти, а також кафедри хірургічної стоматології та щелепно-лицьової хірургії стоматологічного факультету УжНУ.
У 2006 році під керівництвом академіка РАН і РАМН Юрія Сидоренка Василь Калій захистив кандидатську дисертацію, а в 2009-му – докторську. До всього, молодий науковець є автором і співавтором декількох монографій, 10 методичних рекомендацій та більше півсотні наукових робіт.
Довелося жити в... ізоляторі райлікарні
– Пане Василю, як вам вдалося у неповні тридцять зробити таку, можна сказати, карколомну кар’єру? Адже зараз в області лише два доктори медичних наук у напрямку онкології – Євген Готько та ви.
– Знаєте, якщо згадувати з самого початку, то моя кар’єра починалася із не зовсім веселих моментів. Після того, як закінчив медичний факультет УжНУ, за розподілом потрапив на роботу в районну лікарню у місто Лисянка Черкаської області. Можливість працювати лікарем-онкологом була тільки там, тож довелося їхати. Хоча мене й обіцяли забезпечити помешканням, випало жити в... ізоляторі медзакладу. Назвати це роботою важко. Наприклад, у кабінеті навіть не було тапчана, щоб я міг проводити огляд хворих. Але незабаром поїхав до Росії, аби поступити до аспірантури у Ростовський науково-дослідний онкологічний інститут. І вже через 7 місяців захистив кандидатську дисертацію. Те, що в такому молодому віці став доктором медичних наук, – загалом результат багатьох факторів. Зокрема, найбільшу роль відіграв мій науковий керівник, академік Юрій Сидоренко – відомий вчений у галузі клінічної онкології. Саме він дав мені шанс проявити себе.
– Чому поїхали саме до Росії та ще й у Ростов-на-Дону?
– Сам цікавився, де добре вчать, та й знайомі порадили. Це, мабуть, другий за рівнем заклад на території СНД. Ростов-на-Дону – столиця Південного федерального округу. А в інституті також лікуються і мешканці Північно-Кавказького округу. Тобто разом – майже 23 мільйони людей, половина нашої держави. В інституті дуже високий фаховий рівень – це справжня кузня кадрів. Та й умовами роботи і навчання з ним не зрівняється жоден вітчизняний виш, навіть київський. Приміром, я під час навчання міг поїхати у Лондон, Париж чи Тель-Авів. А коли прямував до Росії, мав у кишені всього 200 доларів. Але там такі правила, що якщо ти добре трудишся, то й умови матимеш непогані. Попрацювати ж справді довелося добряче: з роботи, так би мовити, у люди, я виходив раз на тиждень.
– Як узагалі до вас там ставилися?
– Дуже добре. У закладі працює багато спеціалістів, які навчалися в українських вишах. Крім того, в окрузі чимало етнічних українців. Згодом виявилося, що колись у них заступником декана працював закарпатець, а сам директор інституту закінчив Ужгородський державний університет.
– Після навчання у Росії ви повернулися додому. Не хотілося залишитися там або ж, взагалі, поїхати до Європи?
– Знаєте, мене увесь час тягнуло додому. Хотілося повернутися і реалізувати здобутий досвід саме тут. А щодо Європи, то наразі не хочу кудись виїжджати. Це найлегший варіант, але ж треба і тут старатися.
В онкоцентрі працюємо безплатно
– Чому вибрали таку важку спеціальність як онкологія? Крім того, у вас ще й вузький профіль – пухлини голови і шиї…
– Чесно кажучи, я люблю, коли в житті є перешкоди, які потрібно долати. Але головне те, що спеціальність ще не вивчена до кінця. Зараз у медицині таких небагато, більшість напрямків тільки вдосконалюється. Тож мені й справді було дуже цікаво. Крім того, в онкології добре видно результат твоєї роботи. А щодо профільності, то у Ростовському науково-дослідному онкологічному інституті я три роки спеціалізувався саме за цим напрямком.
– Знаю, що у вас уже є декілька запатентованих новацій у галузі онкології. Як з’явився перший?
– Ще під час моєї роботи над кандидатською дисертацією. Загалом, це дуже добре, коли до захисту науковець уже має патенти. Так-от, навчаючись у Ростові, розробив новий спосіб алопластики гортані і трахеї (хірургічна операція, яка полягає в заміні пошкоджених тканин або органів людини деталями зі штучної речовини або металу). Зараз цей метод використовують у декількох клініках.
– Ви внесені до енциклопедії «Вчені Росії», де розміщені відомості про визначних спеціалістів Російської Федерації. Що вам дає подібна відзнака?
– Мені приємно, звичайно. Справді, наразі я дійсний член-кореспондент Російської академії природознавства. Але найголовніше, що завдяки цьому маю можливість поспілкуватися і налагодити зв’язки зі справжніми світилами науки.
– Зараз ви працюєте в міському онкологічному центрі. Чому його відкрили саме в Ужгороді?
– Хоча в нашій області досить прийнятна екологічна обстановка, особливо якщо порівняти з іншими регіонами України, ситуація саме з онкологічними захворюваннями не така втішна, як могла би бути. В першу чергу через Ужгород. Аби її поліпшити, на базі міської клінічної лікарні створили онкологічний центр. До речі, приємно, що нас активно підтримує місцева влада. Особливо нам допоміг Іван Ковач, начальник управління охорони здоров’я ужгородської міської ради. Коли відкривали центр, хотіли, щоб допомога була ближчою до ужгородців, адже вони часто звертаються зі своїми проблемами саме на БАМ, до міської лікарні. Тож зараз їм досить зручно. Крім того, є й психологічний момент: якщо людину відправлять до обласного онкологічного диспансеру, вона може й запанікувати. Сама назва лякає.
– Як зараз функціонує центр?
– Наразі не маємо фінансування – працюємо на волонтерських засадах. Загалом, центр створювався саме на таких умовах. Маємо 25 ліжок у різних відділеннях міської лікарні і там оздоровлюємо пацієнтів. Керівником центру є відомий далеко за межами нашої області професор Євген Готько. Також з нами працює ще один іменитий лікар – Святослав Жеро, який нещодавно став головним позаштатним онкологом Ужгорода.
Зараз уже маємо й двох аспірантів. Отакими силами абсолютно безплатно трудимося. До речі, плідно співпрацюємо з обласним нейрохірургічним центром на чолі з професором Володимиром Смоланкою. Також добре налагоджена спів¬праця зі стоматологічним факультетом та його деканом Юрієм Перестою. Це великий позитив, адже підтримка від людей, які при владі, та ще й прекрасно розуміються на проблемі, дуже важлива.
– Як до вас звертатися ужгородцям?
– Будь-хто може прийти до центру на консультацію навіть без направлення від лікаря. Також щосереди, о 15-ій годині, приймаємо хворих у міській поліклініці. Наразі проводимо майже все необхідне хірургічне та хіміотерапевтичне лікування. А от чого нам не вистачає, то це патоморфологічної лабораторії.
Не треба боятися діагнозу
– Яка, на ваш погляд, найбільша проблема сучасної онкології в краї?
– Несвоєчасне звернення хворого до лікаря. Саме тому я постійно наголошую студентам, що дуже важливою є так звана онконастороженість лікаря. Якщо час минає, а лікування не дає бажаного результату, то слід відправити людину на консультацію до онколога. Краще перестрахуватися, ніж щось пропустити. Наприклад, стоматологи якраз можуть виявити онкопатологію голови і шиї. Проблема ще й у тому, що люди самі запізно звертаються по допомогу або ж, у гіршому випадку, не до фахівців.
– До речі, пацієнти вірять, що ви професор?
– По-різному буває, я ж ще й одягаюся досить неформально: часто в джинси та сорочку. Пацієнти прочитають на дверях на табличці «професор», а потім заходять і роздивляються, а де професор подівся, – сміється. – Я тоді відповідаю, що можуть і до мене звертатися, але якщо хочуть когось старшого, то хай трохи зачекають.
– Останнє запитання буде трохи каверзним: чи вірите, як науковець, у «диво»? І чи самі зустрічали такі випадки?
– У житті всяке буває. Але найбільше вірю у внутрішній настрій людини. Якщо вона вірить лікареві, вірить у себе – все можна здолати. Бо ж боятися треба не діагнозу, а занедбаності хвороби.
