Про життя, мистецтво, соцреалізм, істину та домашню академію – від першої особи.
Володимира Васильовича Микиту закарпатському читачеві представляти не треба взагалі. Бо немає у Закарпатті тих, хто б не бачив полотен народного художника України на виставках і у музеях. Мало тих, хто не знає, що лауреат Шевченківської премії є учнем і послідовником корифеїв закарпатського живопису Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла. І нема таких, хто не пишається тим фактом, що дійсний член Академії мистецтв України є нашим земляком, ходить одними з нами вулицями і живе тим самим неповторним духом Закарпаття, що і всі ми.
Володимир Васильович – учасник обласних, всеукраїнських, всесоюзних (у часи СРСР) і закордонних виставок. Його полотна бачили Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Франція, Італія, Кіпр, Болгарія, Японія, Філіппіни, Німеччина, Австрія, Канада. Фінляндія, Італія… Численні його твори куплені Міністерством культури та мистецтва України, Дирекцією виставок Національної Спілки художників України, Міністерством культури СРСР, зберігаються в музеях України, Росії, Литви, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Югославії, Венесуели та приватних колекціях багатьох країн світу…
Дуже незвичайне відчуття – знати це все, усвідомлювати історію і постаті, які є у особистій історії цієї людини-легенди і, при цьому, стоячи у нього за спиною, чути кипіння води у джезві, де академік варить персональну порцію кави для вас.
Приводом для зустрічі, формально, стала дата – цьогоріч виповнилося 50 років (страшно подумати – півстоліття) з того часу, як 31-річний тоді Володимир Микита вступив до Спілки художників України. А направду – нам просто дуже захотілося поспілкуватися з людиною-історією, почерпнути з цього глибокого колодязя.
Сивий академік прихоплює розпечену джезву з плитки просто пальцями – руків’я на посудині немає – і жваво обертається: «най знаю скільки вам покласти цукру!»
Про каву, гостей і соцреалізм
– Володимире Васильовичу, раз ми почали розмову з кави, то дайтеся узвідати чи багато кави п’єте?
– Знаєте, раніше пив’им декілька кав на день. А тепер – лиш одну. Почув дуже серйозну медичну інформацію про каву, яку раніше не знав. Што каву лише свіжу пити треба. За півгодини після того як зварена треба її спожити. Бо як постояла – то вже яд. Раніше я собі варив на цілий день і тут у майстерні собі грів. І робив собі тим велику шкоду. І тепер, чесно кажучи, маю від того… Вікові особливості. Тому і аритмія… Шкодить, якщо много.
– Але ж Ви є такий активний. Вас видно на виставках, на відкриттях, на мистецьких подіях. Значить, слава Богу, здоров’я у порядку відносно?
– Знаєте, пам’ять. Треніровки неє. Я дуже много читав протягом усього життя… А тут такий проміжок стався. Мало того, що вік дає про себе знати, а не так давно я перебув доста тяжкий період і став менше читати. І то дає себе знати, коли хочу висловити думку, а потрібного слова вже не доберу. Не можу згадати.
– А що Ви читаєте зазвичай?
– Май більше – філософію. Там дуже щільно все. У одну фразу може бути зібраний наче цілий роман.
– А улюблені автори?
– Усі. Можете підряд собі згадати усіх світових філософів – у мене вони всі є. Беріть лиш та несіть каву, йдемо собі сядемо за стіл.
– А ще крім кави якісь напої дозволяєте собі?
– Знаєте, якось так життя склалося, що увесь час я мусив дозволити собі із гостями потрошку чогось випити. Ми із жінкою собі так були порахували, що за тридцять років нашого життя не було і одного такого дня, оби у нас не були якісь гості. Були такі моменти, що ми вже лягли собі спати і сміялися: но нись – нихто! Тільки заснули – дзвінок. Гості. Пробудилися і засміялися: і нись не обійшлося без гостей.
Так склалося людськоє життя. Як розпалася імперія і утворилася нова держава було пару років, що майже нико не приходив. Потім – мав пару гостей на тиждень. А тепер – изясь почти кожен день я маю гості. Тип паче, що я музей тут відкрив. І кожному, хто зголошується – я радий його показати.
– Звісно ж, були й знамениті, відомі гості?
– Багато! Олесь Гончар мене відвідував із дружиною. Його дружина дуже тонко розбирається у мистецтві. Дуже інтелігентна людина, витончена. Справили на мене дуже сильне враження. А із теперішніх великих письменників, із класиків мені просто тяжко сказати хто не був. Всі були у мене.
У мене у 1982 році була персональна виставка у Києві. І тоді практикувалися зустрічі автора виставки із відвідувачами. Не обговорення називалося, а зустріч. Але на ній обговорювали роботи. І до цих заходів у київської інтелігенції був колосальний інтерес. Так от, у виставковому залі на вулиці Червоноармійській у Києві на такому заході у мене місця не було. Стати де не було! Якийсь такий великий резонанс був тієї виставки. З тяжкою бідою, правда, тоді я формував ту виставку. Тяжко, бо тоді заборона була виставлятися на всеукраїнській виставці із національною, народною тематикою. Вдалося мені тоді майже всі свої роботи на народну тематику виставити. При формуванні республіканської виставки у складі виставкому було близько 50-ти чоловік, а серед них і представники «безпеки», партії, і з Москви… І доводилося пройти таку м’ясорубку, аби показати хоч деякі із робіт на народну тематику. Але персональна – там було легше, хоча теж непросто. І тому й стався такий резонанс. Бо це було вперше, коли художник представив на виставку тематику, яка не була соцреалізмом, не була просякнута тим партійним й ідейним духом.
Після того всі письменники і інші знамениті люди стали проситися приїхати до мене у майстерню. Тому хто не був – просто не знаю!
Великі майстри мусили угодити за кусок хліба
– Невже художників боялися?
– Дуже стояло питання, щоб через картини не возбуждати той національний дух українського народу. Це така була політика. І Україна у цьому дуже старалася і завжди перегинала палку. Вже і Москва не настільки вимагала таких перешкод… Але Україна так старалася себе оправдати і чим май ліпше угодити партійним органам Москви. Навіть такого соцреаліста як Яблонська -- зовсім безобідні роботи іноді не виставляли, бо на чиюсь думку вони мали у собі той дух національного. Але вже після моєї виставки, деякі художники в Україні стали насмілюватися подавати на виставки свої роботи на народну тематику.
То дуже складні часи були. Наприклад такі художники як Манайло, Контратович, Борецький, Коцка усі певний час мусили трактувати соціальну тематику. І потім усі рішили і перейшли на пейзажі, щоб то було нейтрально і безбідно і щоб виставляли їх. І так серце ня боліло, що такі майстри як Манайло не може малювати свої речі, а мусить перейти на малювання високовольтних ліній. У наших старших майстрів ситуація була дуже складна, вони були підвішені до кінця свого життя тим, що при мадярах у війні вони були у мадярському війську. А у війську, якщо людина мала вищу освіту, то їй обов’язково давали ранг. Вже був не поручик, а лейтенант.
А якщо мала середню освіту, то мала спеціальну відмітку на мундирі, нашивку «корпосоманьош». Це означало, що він рядовий, але освічений. Ну і при Союзі не рахувалися із тим, що війна і людей на неї брали насильно. Вони могли нигда і не стріляти у війську. Але були у війську – і значить все. Мали перепони дуже великі. І мусили угодити за кусок хліба. Даже Йосип Йосипович Бокшай фігуративних композицій майже не мав. Якщо і малював, то якусь зовсім тематичну річ, таку як «Збір яблук». Або «Схід із полонини». А за сакральні і говорити не мож було. А це ж – світовий майстер сакрального мистецтва. Многі поміняли тематику свою. А я це розумів і серце боліло. І думав собі: я естафету від Манайла, Контратовича візьму і все-таки буду трактувати народну тематику.
Художник бачить де істина, а де ні
А потрапити на всесоюзну виставку – то було неможливе. Уявіть собі, 15 республік. Коли в Україні формували добірку на всесоюзну – представники виставкому все казали: «поставте цю роботу в сторону». Але мої роботи все ж потрапили у Москву і визнання я отримав саме там. Часто мої роботи друкували у таких журналах як «Творчество», «Искусство». І попасти у той журнал!.. То ж всесоюзний. І з 15-ти республік там є кому попасти. І там мене досі добре тямлять і навіть маю досі контакти із деякими тодішніми мистецтвознавцями. Вони і до нишнього дня є редакторами журналів тих.
І днями я говорив із Ольгою Пархайло, яка була референтом трьох республік: Молдова, Україна і Білорусія. І Катерина Бєлашова, яка керувала Всесоюзною спілкою художників – вона дуже любила закарпатський колектив. До такої міри, що навіть виїзні всесоюзні пленуми часом проводилися в Ужгороді. Із такою симпатією ставилася до нашого колективу. Вони помітили таких майстрів як Коцку, Бокшая, Манайла. Ну і звісно у нашій Спілці художників України всі майстри теж ставилися прихильно до закарпатських колег. Ну, Яблонська, звісно, то окремо, бо вона із молодості мене якось пригріла. Я їй був симпатичний своїми роботами.
– Були її протеже?
– Та може бути, що і протеже. Бо наприклад, як мені присвоювали звання, то вони приходили для мене несподівано. Просто мені тут казали «оформлюйте документи».
– І заслуженого і народного?
– Народного я отримав уже коли створилася Україна. Тоді спілка художників України вирішила, що вони тепер без втручання партії будуть висувати. І якось так вийшло нечекано для всіх. Бо висунули мене на народного. І тоді на загальних зборах нашого колективу, де мала бути процедура затвердження, я всіх дуже просив: давайте внесемо нашу просьбу, щоб і моєму вчителю Контратовичу присвоїти народного. Хай там переглянуть. Там переглянули і згодилися. І дуже цікаво, що Національний художній музей, де директором тоді був Михайло Романишин, теж висунув Романишина. І так вийшло, що у новій незалежній державі першими трьома народними художниками були закарпатці.
Художник художника завжди зрозуміє, бо видно, де є істина, а де ні. І я вам скажу, що до нишнього дня наш колектив в Україні дуже шанують і ним гордяться.
Є художники, які скептично ставляться до закарпатської школи. Мовляв, то минуле діло, тепер новий час і нові напрямки для творчості всякі-шилиякі, і забудьмо тото. Але неможливо, бо досі наш колектив звучить дуже добре. І цінується на фоні українського мистецтва – високо.
– Може саме ідеологічна система і «винна» у народженні прекрасної школи закарпатського пейзажу?
– Є якийсь момент у тому. Але наша плеяда майстрів при соціальній тематиці постоянно пейзаж писала. Він був. І якщо брати період 30-х років Бокшая, Ерделі, Манайла їх молодого віку – вони створювали шедеври. 30-ті 40-ві роки це золотий період всіх наших старших майстрів. Так що вони і пейзажі трактували, а от деякі їхні ученики пішли по лінії пейзажного живопису, минаючи фігуративний. Такі художники як Борецький, Контратович, Добош, Коцка – вони вищих освіт не мали. Єдине, що Коцку Ерделі послав на стажування у академію у Рим. Так Коцка таки дістав вищу освіту. А інші не мали вищої освіти. І все рівно були фантастичні майстри. Таланти. Якось Ерделі і Бокшай зконцентрували свої зусилля для навчання… Вони вибрали зі свого середовища особливі таланти і з ними займалися. Вони сформували таку школу мистецтва і вийшли великі майстри.
Моя домашня академія
– Якщо майстри 30-х, 40-х мали свою «компанію», то якою була Ваша компанія у роки Вашого вступу до Спілки? У 60-ті?
– Я тоді приїхав із войська. Організовували ми такі студії. Павло Бедзір, моя сокласниця Єлизавета Кремницька, Чернокнижний – був такий художник, приїхав на Закарпаття і потім поїхав. Нас була така група, з якою ми собі робили постановки, малювали. Потім ми у Спілці собі робили студії. Там май більше із Глюком. Він, прекрасний художник, чітко кожний вечір приходив на студії. Я, вернувшись із войська ще з Ерделієм спілкувався і працював до самої його смерті. Дещо підтримував його і матеріально, бо дуже тяжко йому було продати свої картини. І люди не мали грошей купувати. З училища, яке він організував, його викинули. А я вже був приспособлений робити всякі роботи оформительські. Я їх робив і у войську. Бо я там у руках пушку і пістолет не тримав, а лише пензлик. І був при окружному Будинку офіцерів на оформительських роботах всякого виду. І я, щоб заробити для Ерделія, брав у Художфонді всякі замовлення на оформлення, на портрети вождів, на кабінетні всякі роботи. І він ожив фінансово. Ну а я брав у нього консультації до тих студій, які ми мали між молодими. У нього, а потім у Манайла. І я такі консультації діставав, що це для мене була академія.
Коли я вертався із войська, я заїхав у Київський художній інститут поступати. У воєнній формі. Там зупинився, думав здам екзамени, а потім вже доїду додому, в Ужгород. І там я з аудиторії викликав Тетяну Яблонську. Ми зустрілися у коридорі. Яблонська зраділа, побачивши мене і ми стали обговорювати у коридорі моє майбутнє. І вона мені каже: «Знаєш, Володю, зараз у нас така постановка…
Увесь акцент йде на ідеологію, марксизм, ленінізм. Я би радила тобі – їдь додому. Доки жиють Бокшай, Ерделі, Манайло, ті великі майстри, ти будь при них. То буде твоя академія.» Уявляєте собі? Якби хтось прослухав, що мені сказала Яблонська у тому коридорі – то їй би було гірко. Хоч вона вже тоді була лауреат двох Сталінських премій, кавалер ордена Трудового Червоного прапора, народний художник. Не оминути б їй як мінімум виключення із спілки, і професорської посади в інституті б позбулася.
Я її послухався. І справді то була моя академія.
– Про вашу академію. Недавно на презентації книги Адальберта Ерделі «Imen» Ви згадали про ті блокноти-нотеси, які мав при собі завжди Ерделі. Для замальовок…
– Він більше туди занотовував, ніж замальовував. Ну і малював там собі такі дружні шаржі, ескізи.
– Ви від нього цю звичку перейняли?
– Айно! Він постійно то мав у руках. Він не ходив із фотоапаратом, як тепер деякі художники. Забули що то таке нотеси. Знаєте, у мене був випадок. Я один час не дуже мав можливість їздити у гори, бо жінка моя хворіла і я був біля неї. А якось зібрався. І мені порадили – візьми з собою фотоапарат. І я взяв. Щоб схопити деякі моменти і вернутися із деяким багажем. Але я й замальовував у нотес по своєму звичаю. І з тих моментів, які я сфотографував я нічого не використав для картин. Нічого. Так я відклав фотоапарат і відтоді його не вживаю. Звичай художника ходити з нотесом – то було нормально. Це не лише Ерделі, Коцка ходили з ними, а й Приходько, і Герц.
Я не уявляю собі як з фотографії реалізувати якусь задумку. А з нотеса – я реалізовую свої ідеї ще із записів зі старих років дотепер.
Ось у мене на мольберті стоїть остання картина. Це я у 60-х роках жив із вівчарями на полонині. І у нотес собі зробив зарисовку, як жінка прилягла подрімати, доки клягаєся молоко. Минуло поверх 40 років і я з неї зробив творчу роботу. Я вихосновую дотепер деякі зарисовки, які я зробив у таких поїздках.
Я згадую, як у художньому училищі, коли перерва, то Бокшай собі із піпочков йшов на перекур в’єдно із мольбертом і з картоном і мальовав на тих перервах. У тих художників, щоб випав якийсь маленький час впусту – вони собі не позволили. Використали свій час до абсолютности. Я от вчора був у Художньому музеї. А там працюють на комп’ютерах, обробляють художній матеріал Бокшая. Бо хочуть випустити серйозний альбом. Я звідаю там дівчат-мистецтвознавців: скільки наберете? Відповідають: поверх сімсот робіт вже є. З Італії доставили, з Німеччини, із Словаччин дістали матеріали. То тяжко собі уявити скільки створено робіт завдяки їхній працьовитості.
Експериментую у модерному мистецтві
– Малюючи закарпатців за їхніми заняттями, у якому районі Закарпаття Ви найбільше почерпнули для творчості?
– Міжгірський район. Він мені виявився май більш характерним, який відображає наш регіон. Верховинців. І тематика моїх композицій народжувалася май більше там. Я і жив у таких бідних хатах, разом із людьми, у яких під постелив були малі ягнятка. Не дуже мене вабили якісь комфортні чи готельні умови. Старався жити поруч із людьми, щоб відчути їхнє життя дуже глибоко. Я з ними і їв, і варив їсти. Бо я способний варити. Той процес життя поруч із простими людьми приніс хосен і многим другим художникам.
Коли я перебував там, роботи народжувалися одна за одною.
– Зараз більше працюєте у майстерні?
– Зараз так. Але маю намір ще виїжджати. Три тижні тому був на Великоберезнянщині. Попрацював пару днів. Охота є. Правда по горах лазити вже не дуже можу. Маю проблему із ногами. Підводять. А лічитися не маю часу. Якось треба викроїти час так, щоб я і підлічився, і заново у народ пішов. Бо доста вичарпив’им ся у тематиці. Мусять нові ідеї приходити идо мні. Но а поки що роблю якісь нові речі, експериментую, роблю спроби і у модерному мистецтві. Бо ігнорувати нові течії не мож. Раз ти живеш у такий період… Але головна моя ціль – продовжувати народну тематику.
Епілог філософа
– Я сторонник смислового мистецтва. Щоби кожна річ несла якусь думку. Тип паче зараз, коли планета йде до розвалу. Катаклізми прискорюються із року у рік. Людська деградація у цілому світі. Якраз сьогодні як письменникам так і художникам варто свою думку сказати. Якось направляти людство у порядноє русло. Бо людство збилося на манівці, на обочину. І займається не тим що треба. По суті планету знищило людство. Ставлення до всього бездуховне. Те, що будують так багато церков – це ще не означає, що піднімається духовність. Вже здається. Що будівництво цих церков то більше комерційне, ніж духовне. Кожна людина мусить осмислити своє життя особливо зараз. А коригувати його художник поможе.
У наш час є молоді дуже талановиті художники. Але на жаль слово «реалізм» їх пужає! І аж їх стрясує від одного слова «реалізм». А їм би треба знайти путі, які б окрім задоволення кольорового, задоволення від ритмічних побудов, дозволили відійти і висловити ще й думку художника.
Тому я стараюся у цей страшний 21-й вік сказати, що відволіктися від усього того, що діється довкола, а зосередитися на внутрішні імпульси, свої внутрішні потреби – це занадто мала задача.
