Ще донедавна центром вирощення коней так званої гуцульської породи (або як їх називають у народі - гуцуликів) була далеко не Україна - фактично батьківщина цього виду, а сусідні з нами Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Австрія.
Так уже склалося, що в радянський час ця порода скакунів не була у великій пошані, ба навіть утискалася, натомість, як це часто бувало за Союзу, пропагувалися і насаджувалися коні «чистих російських кровей».
НА ГРАНІ ВИМИРАННЯ...
Можливо, тому, а може з інших причин, але настав час, коли гуцульські коні фактично дійшли до межі вимирання, і нині, як свідчить статистика, у світі зареєстровано всього 500 племінних кобил цієї породи. У 1994 році була навіть створена міжнародна організація Huсul Іпtеrnаtiоnаl Fеdеrаtіоп, задля об`єднання зусиль усіх зацікавлених.у тому, щоб через кілька десятиліть гуцульський кінь не вимер.
Не сиділи склавши руки і в Україні й за координування Київського Інституту розведення і генетики тварин, Харківського інституту тваринництва, а також за відчутної допомоги австрійської міжнародної організації ОЗП та фінансової підтримки заводу мінеральних вод «Маргіт» у селищі Голубине, що на Свалявщині, було організовано Науково-виробничу асоціацію «Племконецентр», в обов`язки якої якраз і входить розведення гуцульської породи коней в Україні, а також племінна її репродукція.
Аби на власні очі побачити, хто він такий - гуцульський кінь, кореспондент «Старого Замку «Паланку» вирушив до Голубиного й поспілкувався з керівником «Племконецентру», старшим науковим співробітником Закарпатського інституту агропромислового виробництва Мирославом ГОЛОВАЧЕМ.
РОДОСЛІВНА
Перша письмова згадка про гуцульського коня датується ще 1603 роком. Загалом же, про походження цієї породи коней є декілька гіпотез. Існує думка, що гуцульські коні — це прямі нащадки тарпанів, які переселилися до Карпат дуже давно і від яких виходять європейські верхові породи. Інші ж дослідники стверджують, що у формуванні гуцуликів брали участь також коні норійського типу, що ведуть свою родослівну ще від коней Римської імперії.
Однак, найбільше вчених, а до них приєднується і Мирослав Головач, переконують, що нащадками або ж, принаймні, тими, хто найбільше вплинув на формування виду, стали арабські коні, які потрапили в Карпати під час турецьких воєн. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд «гуцуликів», для якого характерна загальна сухість конструкції, міцність кінцівок, благородність голови, висока постановка хвоста.
Сучасні гуцульські коні хоч і доволі низькорослі, але мають міцну статуру, відрізняються виносливістю, високою резистенцією, спокійним характером, плодовитістю та довголіттям. Вони чудово пристосовані до наших кліматичних та господарських умов і можуть без проблем вижити і в дикій природі.
«Справді, гуцульські коні у холці досягають усього 130 сантиметрів, і в цьому показникові лише на ЗО см виграють у поні, - розповідає Мирослав Головач. - Однак цей кінь має чимало інших виграшних позицій. Як свідчить історія, за часів Австро-Угорщини на Закарпатті у Тур`я-Реметі, а також на Львівщині у Судовій Вишні існували кінні заводи, які були одними з кращих у Європі й займалися схрещуванням коней різних порід. Як відомо, скакуни верхових порід є дуже високими — 165-170 сантиметрів у холці, й, повірте, не кожен сяде на такого. Тому шляхом схрещування гуцулика з чистокровним верховим чи арабським конем на цих заводах для армії формували нижчого жеребця — 140-150 см у холці. Ці скакуни ділилися на ранги: офіцерські, для бричок, для параду — до гуцуликів же прибивали кров липіціана, який молодим є сірий, а в дорослому віці стає білим. Прививаючи до гуцульської породи кров австрійського вагового гафлінгера, був створений тип коней, яких місцеві люди називали «штайраками» - це більш потужні тварини, яких використовували до воза чи оранки».
Чимось подібним нині займаються і в «Племконецентрі». Зокрема, схрещують гуцульського коня зі скакунами верхової породи. В результаті формується великий масивний жеребець, який, водночас, добре пристосований до наших гірських умов. А це дуже важливо, адже стався вже на Закарпатті випадок, коли на ферму завезли коней української верхової породи та французьких селів, які, врешті-решт, просто не витримали гірських умов, і ця ферма, фактично, збанкрутувала.
КУДИ ПОДІТИ КОНЕЙ?
Якщо раніше гуцульську породу коней застосовували лише для господарських робіт, то сьогодні, за словами Мирослава Головача, з`явилося чимало нових методів використання гуцулика, через що можна говорити про цю породу як про одну із най-перспективніших у конярстві. Так, на базі «Племконецентру» та санаторію «Квітка полонини» почали широко застосовувати лікування на конях — так звану гіпотерапію (від гіпос — кінь).
«Нашим консультантом у цій справі є професор Манфред Маєр із Віденського медичного університету, — каже Мирослав Йосипович. — І нині за допомогою цієї методики ми досягнули доволі серйозних успіхів у лікуванні сколіозу, остеохондрозу, церебрального паралічу, чоловічих та жіночих розладів, ба навіть покращення зору. Гуцульський кінь для цієї мети є найкращим, оскільки на верховому скакуні, через його зріст, дуже важко контролювати хворого, особливо дітей».
Що казати, якщо до Мирослава Йосиповича час від часу заїжджають дальнобійники, які, поїздивши на конях, готові подолати ще не оду сотню кілометрів. А тому, за результатами 5-річного досвіду застосування цього методу лікування, Мирослав Головач готує монографію і сподівається, що вже незабаром гіпотерапія набуде в нашій країні широкого застосування.
Гуцульський кінь, за словами Мирослава Михайловича, добрий для тренування молодих спортсменів. Та й загалом, дуже тісно пов`язаний зі спортом. На базі гірськолижного спуску в Голубиному облаштовано перший в Україні гірський іподром «Гуцульські стежки». На 14-кілометровій гірській трасі створено всі умови, з якими гуцулик стикається щодня.
«Гуцульська стежка» набагато цікавіша, ніж перебіги на рівнинних іподромах. Коли наші глядачі побачили під час змагань, як гуцульський кінь галопом мчить по крутому схилу, покидали всі свої наїдки і з захопленням спостерігали за цим
видовищем. І всі зійшлися на тому, що звичайний верховий кінь уже б давно тут зламав і себе, і вершника», - каже Мирослав Головач.
Однак, найбільша перспектива гуцулика, звичайно ж, у гірському туризмі, особливо зважаючи на ту кількість турбаз та санаторіїв, які, наче гриби, зростають серед карпатських гір. Уже нині є чимало бажаючих податися на конях у довготривалу подорож Карпатами та, на жаль, нині це зробити дуже важко, оскільки немає контрольних точок, де б можна було перепочити і коневі, і вершнику.
ГРОШІ НА КОНЯХ?
«Чи можна робити бізнес на гуцульських конях?» - запитую у Мирослава Йосиповича. Той відповідає доволі скептично: «Сам кінь безпосереднього прибутку не дасть - одні витрати. Процес вирощення його надзвичайно тривалий: кобила ходить жеребною 11 місяців, а готовий «продукт» має мати 3-3,5 років. Тобто, загалом - 4 роки, аби отримати якийсь зиск. Не кожен бізнесмен піде на такий ризик. Однак, про що можна говорити беззаперечно, то це про те, що кінь привабить клієнта до тієї чи іншої бази відпочинку і дозволить заробити готелю, ресторану, магазину тощо. Я проводжу власне опитування серед відпочиваючих «Квітки полонини» і скажу вам, що з кожним роком дедалі більше людей стверджують, що приїжджають сюди заради скакунів».
Коли Мирослав Головач у 2001 році приїхав на Закарпаття, то привіз із собою усього кілька коней. Нині їх на фермі у Голубиному налічується майже 50, а тому вже найближчим часом на цій базі буде організовано справжній завод із вирощення скакунів. А про визнання «гуцульського конярства» на Закарпатті свідчить хоча б той факт, що 15-16 вересня на базі «Племконецентру» буде організовано черговий серйозний міжнародний захід — Другий конкурс коней гуцульської породи, куди зї`дуть-ся представники з Польщі, Угорщини, Чехії, Австрії, Словаччини та Німеччини.
Мирослав Йосипович переконаний, що його коні не поступляться у цьому змаганні зарубіжним, адже чимало з них уже нині є чемпіонами породи. Тобто можемо говорити про відродження гуцульської породи на наших теренах, а отже, ще одна родзинка Карпат не буде втрачена.
