Традиційно 1 листопада закарпатці відзначають День пам’яті. Більшість із нас у цей день навідалися до могил тих, хто був дорогий серцю, але вже відійшов у вічність. На надгробках запалювали свічки, які з настанням ночі блищали з кладовищ, мов мерехтливі зірочки. Проте світилися вони не усюди – на Закарпатті є чимало поховань, про які забуто. Людьми і місцевою владою. А саме остання, згідно із законом, має нести відповідальність за порядок та елементарну чистоту на цвинтарях.
Хтось вважає, що мертвим абсолютно однаково, що там діється з їх могилами. А хтось, навпаки, переконаний, що доглянута могила – це чи не єдине, що можна зробити для померлого.
Барвінкоша вистачить до весни
Головне кладовище Ужгорода, яке в народі називають Барвінкош, знаходиться за межами обласного центру – на околиці села Барвінок. Більшість могил там доглянуті, на багатьох встановлені пам’ятники. Проте серед них є і занедбані, котрі влітку і не видно з трави. На них давно ніхто не садив квітів і не запалював свічок… Можливо, родичі просто забули про померлих, а може вже й самі відійшли в інший світ. Стаття 30 Закону України «Про поховання та похоронну справу» говорить, що «утримання в належному естетичному та санітарному стані могил, місць родинного поховання, колумбарних ніш, надмогильних споруд і склепів здійснюється відповідно їх користувачами (власниками) за рахунок власних коштів». Простіше – гробівці, окрім тих, хто організував поховання, не зобов’язаний доглядати ніхто.
Для людей, яких ховали не родичі, а комунальники за гроші місцевого бюджету, на більшості кладовищ Закарпаття є окремі сектори. Стаття 16 того ж Закону «Про поховання та похоронну справу» говорить, що «поховання померлих одиноких громадян, осіб без певного місця проживання, громадян, від поховання яких відмовилися рідні, знайдених невпізнаних трупів здійснюється за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів». Такий сектор є і на ужгородському Барвінкоші.
Як у повсякденному житті ми вирізняємо неблагополучну людину серед загалу за її зовнішністю, так і на ужгородському Барвінкоші сектор поховань одиноких людей легко побачити. Примітивні дерев’яні хрести, недбало засипана яма, відсутність на нових могилах вінків – ось і всі ознаки того, що людині похорон зробили комунальники.
«Цей сектор колись знаходився у самому кінці кладовища. Тепер, коли кількість могил збільшилася, біля нього зробили в’їзд на цвинтар, – розповідає начальник Комбінату комунальних підприємств (ККП) – організації, якій належать ужгородські цвинтарі, Анатолій Сухолов. – Траву косимо там два рази на рік. Доглядати за кожною могилою у нас немає можливості».
Наразі у підприємства і міської влади важливіша проблема – пошук території для нового кладовища обласного центру. Вільного місця для поховань на Барвінкоші, за прогнозами Анатолія Романовича, вистачить лише до весни... Як варіант навіть розглядали територію біля оріховицького полігону, але військові поки не дали відповіді, чи згодні вони поділитися нею. Начальник Комбінату комунальних підприємств зазначає, що місцина та хоч і трохи віддалена для городян, але ближча, ніж в інших обласних центрах країни. Крім того, тривають переговори з усіма власниками земельних ділянок навколо міста.
Замість меморіального комплексу – мекка сатаністів
Старовинне кладовище Кальварія в Ужгороді розташоване неподалік його центру. Оскільки цвинтар є закритим (тобто недіючим), на ньому здійснюють лише почесні поховання відомих людей. Спеціальний дозвіл на це видає міська влада. Також на Кальварії, говорить начальник ужгородського КПП Анатолій Сухолов, можна ховати у старі могили найближчих родичів померлих. Закон дозволяє це робити, якщо різниця між похоронами не менше 20 років. Водночас цей факт обурює окремих науковців, які твердять, що таким чином руйнується саме кладовище. Адже Кальварія тим і унікальна, що вічний спокій знайшли там люди, які творили історію як Ужгорода, так і цілого Закарпаття.
Старший науковий працівник Закарпатського краєзнавчого музею Людмила Сахарова нарахувала на Кальварії майже 400 могил (від 1814-го і до середини 40-их років минулого століття), які варті уваги як професійних істориків, так і людей, які просто цікавляться історією і культурою свого краю. Наприклад, саме там поховані засновник обласної лікарні Андрій Новак, засновник парку декоративних рослин (нині зберігся лише біля ужгородської дитячої лікарні) Іштван Лаудон, власник першої в Ужгороді хімчистки Ондрош Яцек, власник заводу металевих виробів Людвіг Козар. Цей перелік можна продовжувати й далі. Більшість таких могил нині у занедбаному стані, знайти їх сторонній людині практично неможливо.
Автор матеріалу також не побачив на кладовищі ніяких дороговказів до поховань відомих людей, зокрема Івана Чендея та Петра Скунця... Начальник Комбінату комунальних підприємств Анатолій Сухолов каже, що за потреби він сам чи хтось із підлеглих обов’язково покаже такі місця. Водночас зробити зі старовинного цвинтаря такий собі закарпатський аналог львівського Личаківського кладовища немає ані грошей, ані часу, ані інших можливостей. Зрештою, це не функція комунальників. Анатолій Романович додає, що готовий вислухати будь-які пропозиції від зацікавлених людей щодо цієї теми. Як не прикро, але для масових екскурсій Кальварія однаково непридатна. Могили тут так тісно розташовані одна біля одної, що пройти між ними важкувато. Трапляються, як не прикро, і пошкоджені – вандалами або часом. До речі, останній є найбільшим руйнівником.
В одному із секторів Кальварії серед могил видніється старовинний родинний склеп, що має досить оригінальну архітектуру. За формою він нагадує невеличку каплицю у формі циліндра. Біля склепу – суцільне сміття. Всередині ще гірше: стіни обмальовані свастикою та символікою сатаністів. Як розповідає начальник ККП, склеп не належить нікому, відповідно за ним і нема кому доглядати. Там колись спочивала заможна угорська родина, яку на початку 90-их родичі перепоховали в Угорщині. До речі, Кальварія, як і всі кладовища Ужгорода, та й Закарпаття загалом, не має сторожа. А тому й полюбляють тут збиратися любителі чорних культів.
Закриття і забуття – доля всіх цвинтарів?..
Значно гірші справи у Закарпатті з кладовищами, на яких людей уже не ховають зовсім. Лише в Ужгороді таких є два –на початку вул. Капушанської та на вул. Тимірязєва (біля обласного кардіологічного диспансеру). Обидва майже повністю заросли чагарниками, захаращені купами сміття, немає під’їзних доріг.
За словами Анатолія Сухолова, ці дві місцини поховання уже і кладовищами можна назвати лише формально. Вони давно закриті, тож у комунальників немає ні грошей, ні людей для того, аби їх доглядати. Єдине – під час суботників вивозять тонни сміття. Анатолій Романович додає, що з часом ці кладовища перетворяться на сквери або пустирі. Як не прикро, але врешті-решт така доля спіткає усі цвинтарі, оскільки це реалії життя...
