Одному з авторів цієї публікації якось довелося почути в автобусі кумедну розмову. Пасажир питає іншого: «А не скажете, де площа Шандора Петефі?». «Так зовсім недалеко — на площі Возз’єднання», — почув той у відповідь. Словом, мова у матеріалі про перейменування, щоправда, не вулиць, а населених пунктів, і про наслідки, пов’язані з цим.
Перейменування географічних назв — справа згубна. В топонімах як, і в гідронімах, закодований характер народу, його історія, мова, культура, побут. Це — скарб людський, який треба берегти як зіницю ока. Назва міста, села, вулиці виникає об’єктивно і не залежить від примх окремої людини чи купки політиканів.
Історично так склалося, що Закарпаття віками входило до тих чи інших держав. Тільки у ХХ столітті наш край перебував у кордонах Австро-Угорщини (до 1919 р.), Чехо-Словаччини (1919—1939 рр.), Угорщини (1939—1944), СРСР (1944—1991). Ця обставина, звичайно, наклала свій відбиток на географічні назви краю, тому в топонімічній лексографії маємо вкраплення інших мов поліетнічного Закарпаття. Вони кількісно незначні, тому особливо не змінюють картини її слов’яно-українськомовності в контексті топонімії України.
Однак уже з перших днів визволення Закарпаття радянською армією (жовтень 1944 р.) нав’язувалися заздалегідь сплановані «нові» порядки, які не втішали. Дедалі відчутнішою ставала гіркота розчарувань, бо уже на сьомий день після визволення і сонце почало сходити на дві години раніше (за московським часом).
Не оминула «репресій» і безвинна топонімія. Наспіх було створено у Закарпатській Україні (листопад 1944—січень 1946 рр.) комісію з перейменування населених пунктів, члени якої довільно змінювали назви сіл, а у більшості випадків виходили з політичної кон’юнктури, сумлінно виконували вказівки політуправління 4-го Українського фронту. Реальна влада на Закарпатті у той час була у руках військової адміністрації.
Підгрунтям цьому був і наказ від 13 листопада 1944 року політуправління 4-го Українського фронту № 0036, в якому записано: «…На території Закарпатської України проживає велика кількість людей німецької, угорської й інших національностей, і всі вони вороже настроєні проти Червоної армії, займаються шпигунством». Широко пропагувалися слова Сталіна, що «…після війни в СРСР не буде жодної національної меншини. Виключити усяку можливість залишення на цій території (читай — на Закарпатті) хоча б одного німця». Все це, як й інші вказівки, дозволяло військовій адміністрації вершити беззаконня на території, яка на той час не входила до складу СРСР. 15 січня 1946 року НКВД СРСР видав наказ за № 1034 про депортацію німців Закарпаття. У Сибір і Казахстан було переселено понад 3 тисяч німців.
Лицемірною була пропаганда, що значна кількість населених пунктів до цього часу мають старі назви, які нагадують про іноземних загарбників на нашій території, і це вимагає негайного перейменування. З цією вимогою військові звернулися до ЦК КП(б)У. 1949 року Микита Хрущов відповідно звертається до ЦК ВКП(б) дати згоду на перейменування цілого ряду міст, районів і областей України. Так, Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1946 року одночасно було перейменовано 48 закарпатських населених пунктів. Не в усіх випадках обгрунтовано і зрозуміло. Зокрема, село Ізвор на Свалявщині перейменували в Родниківку, яке нічого спільного не мало з російським «родник». Чому ж тоді не Джерельне, хоча й Ізвор — назва більш ніж зрозуміла нам. Правда, не росіянам. Тоді ж Нижні Верецьки перетворилися в Нижні Ворота на Воловеччині. Верецьки отримали свою назву від слов’янського «веретки» — складка, пасмо гір. Як мовиться, таке перейменування ні в тин, ні у ворота.
Цинічною була зміна назви села Німецька Мокра у Тячівському районі на Комсомольське. На той час у селі не було жодного комсомольця.
Після смерті Сталіна сверблячка дещо ніби вщухла. «Верхи» з білокам’яної рекомендують «низам» перейменування міст, сіл, областей обговорювати на сільських, міських і обласних активах, створювати ініціативні групи з перейменування, так би мовити, атмосферу волі народу.
На Закарпатті передбачалося перейменувати 7 районів і районних центрів. Мотивація була доволі банальною: «Назви деяких окружних центрів Закарпатської області змінювались і створювались під адміністративним впливом ряду держав, які пригноблювали населення Західної України».
А перейменувати у 1950 році збирались: місто Мукачево в місто Октябрьський і Мукачівський округ — в Октябрьський; місто Хуст — у Красногорськ і Хустський округ — у Красногорський; селище Волове — у Межигір’я і Волівський округ у Межигірський; селище Іршаву — в Синяву та Іршавський округ у Синявський; селище Рахів — у Комсомологорський і Рахівський округ у Комсомологорський; селище Тячів — у селище Шевченкове і Тячівський округ у Шевченківський; село Воловець — у село Перевал і Воловецький округ у Перевальський.
На щастя, цього разу ідея «низів» не знайшла повної підтримки центру й жителі майже всіх районів Закарпаття живуть у містах і селах зі своїми історичними назвами за винятком Волового, яке перейменовано у Міжгір’я, а район — у Міжгірський.
Але не обійшлося без перейменувань населених пунктів Закарпаття і в подальшому. Нова хвиля припадає вже на новітні часи — на першу половину 90-х минулого століття, коли вже Україна стала незалежною. Багато сіл повертають собі старі назви, відібрані від них із приходом радянської влади. Так, Зміївка, Нове Село, Лужанка в Берегівському районі відтепер іменуються відповідно Кідьош, Берегуйфалу, Астей, а на Виноградівщині Петрово, Юлівці, Керестур — Пийтерфолво, Дюла, Перехрестя. До речі, Петрово за короткий період двічі змінювалось у своїй назві: 1995 року воно стає Петрово, а незабаром — Пийтерфолво. Чимало перейменувань відбулося і на Ужгородщині, в інших районах.
Нині мусимо усвідомити, що не маємо права на подальші втрати унікальних історичних пам’яток, які закодовані як у топонімах свого народу, так і пам’ятках інших народів у контексті історії України.
