Ця крихітна держава з гербом-тризубом, синьо-жовтим прапором і Гімном «Ще не вмерла України...» протрималася в боротьбі з гітлерівцями довше, ніж Чехо-Словаччина, Франція, Польща. Вояків Карпатської України, які першими виступили проти нацистів, ув`язнювали в тюрмах і в концтаборах угорські фашисти і радянські комуністи. Про шлях закарпатців до свободи і спільної з усім українським народом держави розповідає виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 рр.», що вiдкрилася в
Ця крихітна держава з гербом-тризубом, синьо-жовтим прапором і Гімном «Ще не вмерла України...» протрималася в боротьбі з гітлерівцями довше, ніж Чехо-Словаччина, Франція, Польща. Вояків Карпатської України, які першими виступили проти нацистів, ув`язнювали в тюрмах і в концтаборах угорські фашисти і радянські комуністи. Про шлях закарпатців до свободи і спільної з усім українським народом держави розповідає виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 рр.», що вiдкрилася в меморіальному комплексі «Музей Великої Вітчизняної війни».
ЦІНА І ЯКІСТЬ КАРПАТСЬКОЇ ВОЛІ
Серед майже 300 експонатів цієї виставки — дивом збережені документи з архівів України, Чехії, Угорщини. Фото, періодика, листи, поштові марки, одяг 1930-х років. З мозаїчного розмаїття речей складається розповідь про створення незалежної Карпатської України та її президента, вояків Карпатської Січі, долі жителів краю у роки окупації, концтабори, боротьбу в підпіллі.
Нашому кореспонденту екскурсію провела одна з авторів цієї направду монументальної експозиції — старший науковий співробітник меморіального комплексу Людмила Рибченко. Найперше пані Людмила показує карту 1933 року «Українські говори», де позначено території, на яких говорять українською. Особливими — українськими — рисочками на ній позначене і Закарпаття. Наступний акцент ведучої — на тогочасних поштівках відомого художника Михайла Михалевича: «Хай живе Українська Закарпатська держава!», «У своїй хаті — своя правда!». «Невже ти будеш осторонь сидіти і споглядать, як ллється братня кров?», — такими словами Лесі Українки художник звернувся до січовичок-жінок, які брали участь у війську як медсестри.
На виставці зібрано щоденники й спогади очевидців проголошення республіки і боїв за неї. Скажімо, 12-томник письменника Василя Гренджа-Донського. На стендах розміщені документи Дмитра Климпуша, коменданта війська республіки — Карпатської Січі. Його двічі ув`язнювали червоні — у 1945 та в 1947 році. З Іркутська Климпуш надсилав листи, які його син приніс нинi до музею. Є кілька примірників газети «Свобода» Українського національного об`єднання, яке згуртувало всі національні сили краю. За кандидатів цього об`єднання під час виборів до парламенту Карпатської України проголосували 92,4 відсотка закарпатців.
Далі — листівка: угорський і польський вояки тиснуть один одному руки на кордоні підкореної Карпатської України. На звороті дата: 18 березня 1939 року. Телеграма-доповідна з угорського архіву вiд 20 березня, в якій окупанти звітують: «Наші частини вже повністю очистили Підкарпаття від членів Січі. Не потрібно вже зважати на виступ їхнiх організованих груп».
«Ми знали німецьких окупантів, а тепер побачили і обличчя окупантів угорських», — каже Людмила Рибченко, показуючи на фото мадярських вояків на тлі українських краєвидів. Якою ж була гортистська Угорщина? Про це розповідають сторінка з фотожурналу угорських збройних сил, фото вояків, клавіри військових маршів, а також марка, випущена в пам`ять віце-регента Угорщини Стефана Горті, який був військовим льотчиком і 20 серпня 1942 року загинув під Сталінградом, та фото обер-фюрера СС Шишки Золдана — командувача 26 угорської гренадерської дивізії СС «Hungaria», який також був знищений радянськими солдатами на території Польщі. «Ці документи свідчать, що угорські солдати були добре підготовлені, озброєні та освічені, — каже панi Людмила. — Це був потужний і серйозний ворог, який, прийшовши на Закарпаття, повністю підкорив собі всі сфери життя».
Ця експозиція — результат музейного дослідження, що тривало два роки. «Було велике бажання показати Карпатську Україну, маленьку країну, яка проіснувала зовсім недовго, — розповiдає Людмила Рибченко. — Ми завжди знали про неї, але не відали, як цю брилу підняти, як віднайти матеріали. Адже документи не раз знищувалися, коли на цю територію увійшли угорські війська, а потім радянські. Більшість очевидців перебувала в еміграції, а звідти документи в Україну ще здебiльшого не надійшли». Отож спочатку вивчали літературу, їздили у відрядження на Закарпаття, збирали свідчення і, за змогою, речі й фото в очевидців.
Дуже допомогла редакція закарпатської Книги пам`яті України, «Просвіта», науковці Закарпаття, зокрема ректор ужгородського університету Микола Вегеш. Надійшли матеріали з Чехії, Словаччини. Столичний Державний архів вищих органів влади та управління дозволив музеєві безплатно скопіювати необхідні документи. Бібліотека імені Ольжича теж надала багато оригінальних матеріалів. Києво-Вишгородська єпархія УГКЦ передала церковний одяг 1930-х років. Такий вдягав і отець Августин Волошин, президент Карпатської Русi, коли відправляв службу Божу в кафедральному соборі в Ужгороді. «Ми були зацікавлені експонувати ті матеріали, які потім залишаться в наших фондах, у постійній експозиції, — каже Людмила Рибченко. — До цього в музеї Великої Вiтчизняної не було нічого про Карпатську Україну. Прикро, що в Києві про неї мало знають. Не знаючи історії, люди не розуміють уроку Карпатської України. Треба знати, яку свободу ми отримали і якою ціною».
ХРИСТИЯНСЬКА ДЕРЖАВА
15 березня 1939 року Карпатська Україна оголосила про свою незалежність. А 18 березня вже вся була окупована.
Ця держава була дивною — безкровною, гуманістичною. Багатонаціональною, але українською. На 1932 рік з 740 тисяч закарпатців 62 відсотки складали українці, які ще з часів Київської Русі називали себе русинами; 16 відсотків — угорці; близько 13 відсотків — євреї; були й чехи, румуни, німці. Більшість ходили до греко-католицької церкви.
Закарпаття тоді підпорядковувалося Чехо-Словаччині. На вимогу закарпатців чеська влада 12 жовтня 1938 року надала краю автономію з урядом і соймом (парламентом). Автономною держава пробула з 11 жовтня 1938 по 15 березня 1939-го. За цей час затвердили як державну українську мову, українізувалася освіта, адміністрація і видавництва. Готувалися до введення власної грошової одиниці — гривні.
9 листопада постала організація народної оборони — Карпатська Січ, яка мала й жіночі формування. Розбудовувати збройні сили допомагав Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА.
У 1930-х роках у краї діяли 32 партії. У 1939 році, перед виборами до місцевого сойму Підкарпатської Русi, патріотичні сили «змовилися» і об`єдналися в єдину партію «Українське національне об`єднання». Результат виборів приголомшив навіть партійців: багатонаціональний люд віддав понад 92 відсотки голосів за УНО.
Сойм відкрився 15 березня в Хусті (утім за день до цього Гітлер і Муссоліні вирішили віддати Закарпаття своїм союзника-угорцям). Того ж дня затверджено документи про незалежність Карпатської республiки, назву, прапор, гімн і герб. Таємним голосуванням обрали президента: усі депутати проголосували за отця Августина Волошина.
Цей день ми нині можемо побачити з кіноекрана: як 67 років тому закарпатці співають «Ще не вмерла України...» і як Августин Волошин виголошує свою iнавгурацiйну промову. Документальний фільм створили за кінохронікою того дня українці Америки. Щоб закарбувати цей історичний момент на плівці, зi США до Закарпаття у 1939 році приїхали батько й син Лисюки. Син загинув під час перестрілки, батько зберіг плівки й вивіз їх за кордон.
«Августин Волошин був дуже поміркованим політиком, — розповідає Людмила Рибченко. — Він у 1944 році склав свій заповіт. Ось рядки з нього: «Лише загальнохристиянська етика, що стоїть над народом і державою, може забезпечити нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй». Волошин був за те, щоб Карпатська Січ трималася разом з чехо-словацькою армією в обороні проти угорців. Але радикальне крило закарпатських політиків було налаштоване воювати з чехами, якi як-не-як, але теж були окупантами, нехай i «м’якими».
ВОЯКИ Ф В’ЯЗНІ
Отой конфлікт двох «крил» державного керівництва призвів до того, що головнокомандувач Карпатської Січі Дмитро Климпуш, який не поділяв думки радикалів стосовно силового роззброєння чеських солдатів, залишив Хуст. Радикали ж «запалили» молодь і кинули на озброєних чехів — щоб забрати зброю, якою воювати проти угорців... Тоді, в ніч з 13 на 14 березня, полягли близько 350 січовиків. Є свідчення, що сутичку з чехами спровокував Іван Рогач, заступник головного коменданта Карпатської Січі (через два роки його розстріляли нацисти у Бабиному Яру). Наступний день, можливо, «змив кров`ю» ту помилку. 15 березня Карпатська Січ першою з армій світу підняла зброю на гітлерівських окупантів. Закарпатці мали понад 20 боїв з угорськими союзниками Гітлера, найбільший — на Красному Полі під Хустом, своєрідних закарпатських Крутах. Там загинуло понад двісті юнаків.
У тих, що вижили, долі різні. Майже одразу після окупації Закарпаття Угорщина влаштувала в краї мобілізацію до своєї армії. Українців не зараховували до бойових частин, а використовували на будівельних роботах, бо воювати на стороні окупанта вони не хотіли. Багато урядовців змогли емігрувати до США. Січовиків угорці відправили до концтаборів. Понад 5 тисяч українських вояків катували у тюрмах Тячева, Великого Бичкова, Кривої біля Хуста, в Угорщині. За роки угорської окупації вивезли до концентраційних таборів 183 395 осіб, переважно українців і євреїв. Близько 115 тисяч із них знищили. Утім сторінка зі щоденника Василя Гренджа-Донського свідчить, що січовики і в тюрмах не здавалися. Там записано прізвища вояків, які у в`язниці об`єдналися у сотні. Комендантом 1-ї сотні став Гренджа-Донський.
З початком ІІ Світової війни і поділом Польщі на її теренах з`явився радянсько-угорський кордон. Закарпатці стали тікати у Радянський Союз. «Вони на той час не знали нічого ні про Голодомор, ні про концтабори, — пояснює Людмила Рибченко. — Вони знали, що там брати-українці, з якими вони хотіли з`єднатися ще у 1919 році». А в СРСР «особливі наради НКВС» засуджували їх за статтею 80 як нелегалів на 3, а то й на 8 років таборів. Багатьох звільнили, коли організовувалося чехо-словацьке з`єднання у Радянській армії. І як колишніх громадян Чехо-Словацької республіки їх призивали до чеських загонів. На виставці представлені документи з празьких архівів з проханням знайти цих людей і надати їм амністію і про те, як формувалася чехо-словацька бригада під командою Людвіга Слободи, де 80 відсотків становили закарпатці.
Унікальною стала доля письменника Михайла Сабадоша. У 1939 році він рушив шукати щастя в СРСР, на кордоні був пійманий угорськими солдатами і відправлений на Східний фронт, та при першій нагоді втік до Радянської армії. Навчався в партизанській школі в Рівному. На початку 1944 року був десантований у Карпати для організації партизанської боротьби. Восени 1944 р. вступив до 1-го Чехословацького армійського корпусу. Учасник визволення Чехословаччини. Нагороджений Чехословацьким військовим хрестом, орденом Червоної Зірки. На виставці представлені його фотографії в угорській армії, в радянському партизанському загоні, у Чехословацькій народній армії.
Досі живий учасник бою на Красному полі Матвій Неймат. У період угорської окупації був у гуртку підпільного «Юнацтва ОУН». Отримав завдання встановити Хрест на могилі січовиків на Красному полі. На тому «місці злочину» його арештували, зачинили в угорській в`язниці. Після закінчення війни був арештований радянськими службами, відбув 8 років на Воркуті. Не маючи змоги повернутися додому, мешкав там на поселенні. Тільки в 1960 роки повернувся в Україну. В експозиції є його листівка і фото з Воркути, документ з угорської в`язниці, почесна грамота до 60-річчя Карпатської України та фото відкриття у 2001 року пам`ятного Хреста на могилі січовиків на Красному полі, який він колись намагався встановити.
Час розставляє свої крапки в український iсторiї. Про це свiдчить виставка, яку можна оглянути упродовж листопада у Нацiональному меморiальному комплексi «Музей Великої Вiтчизняної вiйни».
ЦИТАТА: «Голгофа українського народу є ще не скінчена. Як Божественний наш Учитель Христос, щоб висвободити нас із неволі гріха, терпів і під глумом своїх ворогів був прибитий до Хреста, а опісля Воскресенням своїм посоромив їх і закріпив правдивість своєї божественної науки, так прийде й час, твердо вірмо, національного воскресення Української Нації. До тої світлої хвилини приготовляймося, плекаючи в собі громадянські чесноти дисципліни, організованости, єдности. Творім національний моноліт, щоб у рішаючий мент одним серцем і одною душею посягнули ми по наше право, а осягнувши його, були в силі й боронити його» (Президент Карпатської України Августин Волошин, 1940-ві роки).
ДОВІДКА
Отець доктор Августин Волошин був священиком у Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі в Ужгороді, благодійником багатьох культурних заходів, опікуном сиріт і знедолених. Здобув вищу педагогічну освіту в Будапешті, був професором та директором Ужгородської чоловічої учительської семінарії. Автор понад 40 книг iз педагогіки та психології, мовознавства, політології, підручників, літературних творів. Редагував і видавав єдину українську газету в Закарпатті «Наука», згодом «Свобода». Був засновником і провідником Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта», педагогічного товариства Підкарпатської Русі. З 1919 року —голова Руської (Української) Центральної Народної Ради, засновник Християнсько-народної партії, депутат Чехо-Словацького парламенту (1925—1929 рр.), державний секретар першого автономного уряду Підкарпатської Русі. Звертався до Галицького митрополита Андрія Шептицького з пропозиціями щодо створення Українського патріархату.
У травні 1945 року заарештований радянською військовою контррозвідкою «СМЕРШ», вивезений до Москви. Помер 19 липня 1945 року за нез`ясованих обставин. Місце поховання невідоме.
Ярослава МУЗИЧЕНКО, "Україна молода"
