Аварія на ЧАЕС і в його біографії залишила чорну смугу -відбиток…
Трагедія на Чорнобильській атомній електростанції завдала чимало біди українцям, принесла сльози й страждання у сотні тисяч сімей, вона й досі таїть у собі небезпеку. Переселенці, ліквідатори, будівельники, військові – це неповний перелік тих, хто взяв на себе найважчу фізичну та моральну ношу в перші роки після вибуху на АЕС 26 квітня 1986 року. До речі, той день двадцятип’ятирічної давності був звичайний – теплий, сонячний, коли все потопало у буйному цвітінні, але залишив по собі таку грізну мітку, що й ворогові не побажаєш. Берегівчанин Микола Поважук, виконроб ПМК-193 пам’ятає, що першу вістку про вибух на ЧАЕС, яку передали інформаційні агенції напередодні, сприйняв без особливих емоцій. А ось уже коментарі наступних днів насторожували, багатьох примусили задуматися – що ж там сталося насправді? А трапилося те, чого ніхто не чекав і не міг передбачити. Згодом масштаби біди, яка з локальної переросла ледь не у вселенську катастрофу, зрозуміли мільйони людей. Іще через рік і п’ять місяців і він був відряджений на землю, яка хапонула найбільше чорнобильської радіації – їхній підрозділ розквартирували у селі Нова Радча на Житомирщині, що аж під Білоруссю. Загалом таку місію несли тисячі військовослужбовців – офіцерів і строковиків, із яких були сформовані два полки. Один мав “прописку” Прикарпатського військового округу, а другий був із Прибалтики. Усе це – спогади тих часів, а ось кілька миттєвостей сьогодення: у колективі теперішніх водгоспівців, де й зараз працює пан Микола, 12 чорнобильців, з-серед яких більшість – будівельники, що залишили свої трудові автографи на різних об’єктах. А загалом у Берегові та районі мешкає майже 380 учасників ліквідації чорнобильської катастрофи, переселенців. Прикро констатувати, але в багатьох родинах поховали чоловіків, синів, батьків, яких також у перші трагічні місяці за велінням совісті й тодішніх порядків відряджали в далеку дорогу – на землю атомного лиха. У пам’ять про ті буремні події та в знак удячності до героїв-чорнобильців, ліквідаторів, що пішли з життя, поваги до переселенців, у центрі нашого міста два роки тому встановлено символічний знак – до його спорудження доклав зусиль і Микола Поважук. Як і Володя-Іван Шебела, Роман-Тарас Хомутник та інші чорнобильці... До слова, мій співбесідник пригадує донині, як формували команду, проходили медогляд, їхали в поїзді аж до станції Коростень (назва від однойменного міста) – великого залізничного вузла, що мав стратегічне значення ще з часів Великої Вітчизняної війни. А після цієї лиховісної аварії сюди щоденно доставляли десятки ешелонів із будівельними матеріалами, металом, каркасами, цементом, автотехнікою тощо. Коростень кілька років поспіль був схожим на прифронтове місто, де снувало-крутилося багато всілякої техніки, військових тощо. Коли всіх доставили у частини, де переодягнули та накреслили завдання, які мав виконувати кожен, хто прибув сюди. Календар відлічував останню декаду жовтня 1987 року. А вже в листопаді випав сніг, студінь була такою, що без рукавиць чи теплого одягу на вулиці можна було й замерзнути. Народицький район – це північно-східна територія Житомирщини, тут завжди холодніше, аніж у південних регіонах України. Як офіцер-зв’язківець, Микола Поважук командував взводом солдатів, що мали забезпечувати цілодобові контакти зі штабом, який, зрештою, надсилав завдання для солдатів-строковиків, “партизанів” (тобто тих, що звільнені в запас) і офіцерів. Між іншим, останні жили у збірних дощатих будиночках на чотири ліжка, а нижчі у званні та рядовий склад мешкали у військових наметах, де на ніч змушені були запалювати грубки-буржуйки, постійно підкидуючи у вогонь дровцята. Інакше можна було заціпеніти. Чатувала ще й інша небезпека – від диму можна було вчадіти, тож солдати по черзі цілодобово слідкували за обігрівом цього тимчасового житла. До речі, територія, про яку йдеться, розташована за 60-70 км. від епіцентру атомного лиха, тут щоразу організм, найперше язик і зуби, реагували на підвищений радіаційний фон – у роті завжди було сухо, терпко, солоно. Кажуть, що у чорнобильській (30-кілометровій) зоні й нині так само пече у піднебінні, дере в горлі, важко дихається, крутиться в голові та завжди хочеться пити... Про те відрядження у жовтні 1987 року в М. Поважука залишилися фотографії – на одній із них він біля військової машини, яка щойно прибула із зони. Увесь транспорт, що повертався із “радіаційної” території, а це сотні машин щоденно, заганяли на мийки й під високим тиском водою зі шлангів змивали пилюку, грязь, нечистоти. А потім хіміки з дозиметрами вимірювали рівень радіації, усе ретельно записувалося до журналів і кожного дня доповідалося в штаб.
Ми багато говорили про аварію на Чорнобильській АЕС, Микола Поважук розповідає про все це зі знанням справи, адже за фахом – інженер-гідротехнік. Свого час закінчив Український інститут інженерів водного господарства, за розподілом приїхав у Берегово, в ПМК-193, якою довгі роки керував Петро Мушка. Про цього керівника він найкращої думки, зрештою, про нього шанобливо мовлять й інші водгоспівці (нині за начальника тут Микола Козлюк). До речі, в нашому місті Микола познайомився з чарівною дівчиною Галиною, педагогом, яка невдовзі стала його дружиною і донедавна директорувала в ЗОШ № 2. Але знову повернемося в ті часи, найперше у 1987 рік, коли зверху прийшла вказівка не залучати до ліквідації наслідків молодиків, тих, хто ще не був одружений, хто мав хронічні недуги тощо. Чесно кажучи, це було прогресивне рішення тодішньої влади, що позитивно сприйняло суспільство. А згодом з’являлося ще багато постанов і резолюцій, різних вказівок, однак чорнобильське лихо свою чорну справу робило. Гірко писати, але ліквідаторів, тих, що працювали в тридцятикілометровій зоні, серед живих меншає з року в рік. Та й проблем у багатьох вистачає – починаючи від медичного обслуговування, присвоєння “чорнобильських” категорій і кінчаючи такими питаннями, як пільги для дітей, зокрема, під час вступу до вишів та скерування на роботу. Щоправда, в багатьох нащадки вже дорослі, однак виникають інші незручності, що додають у житті нестабільності, дискомфорту.
Спогади про чорнобильське “відрядження” не згасають у пам’яті пана Миколи, він хоча й пробув там усього 55 діб (цей термін був узаконений верхами), але й цього виявилося достатньо для того, аби сповна усвідомити, яку небезпеку “подарував” людству мирний атом. На запитання, коли ж нарешті будуть вирішені всі питання, пов’язані із зупинкою блоків і реакторів на ЧАЕС, будівництвом нового, більш сучасного та вдосконаленого саркофагу, на який треба ледь не мільярд доларів США, коли вже люди зможуть повернутися на свої споконвічні місця поселення, мій співбесідник – один із майже 160 “міських” приборкувачів на Чорнобильській атомній станції – відповів: “Питання складне. Думаю, що станеться це не скоро. Ми ще не одне десятиліття будемо жити чорнобильським неспокоєм...”
Хотілося б про все забути якнайскорше, але, на жаль, головний інженер Берегівського міжрайонного управління водного господарства Микола Поважук, в житті якого аварія залишила свою чорну мітку, таки має рацію.
