Мукачівець Олексій Кайдалов і досі до найменших дрібниць пам’ятає усю війну
Ветеранів Великої Вітчизняної війни залишилося небагато. Їхня пам’ять не проходила цензуру ідеології і не писалася в героїчному дусі. Тому ці спогади надзвичайно цінні.
Олексій Степанович Кайдалов у свої 84 роки – міцний, оптимістичний і радісний чоловік. Він любить футбол, а його пам’яті та бадьорості духу позаздрили б і молоді. Має державні нагороди: медаль «За відвагу», «За мужність», орден Великої Вітчизняної війни 1 ступеня. Вони – його фронтова історія.
– Як ви потрапили на фронт?
– У грудні 42-го 18-річним юнаком мене призвали на фронт із Куйбишевської області. Починався 43-ій рік, а я вже був поранений і двічі контужений. У полковій школі, яку закінчив на «відмінно», вчився на командира мінометного підрозділу. По закінченні командир віддав мені наказ: «Сержанте, приймай групу автоматників». Я відповів, що є командиром підрозділу. А той мені: «То приймай взвод». А у ньому 40 чоловік. Вони 26-го року народження, а я – 25-го. Із цим взводом – до ешелону. Так на фронт і потрапив.
– А як ви отримали поранення?
– Їхали до Харкова, прибули в село Ольшани. Там нас оточили солдати з автоматами, щоб ніхто не дезертирував. Потім розформували. Дійшли ми до Полтави, де й отримав першу контузію. Бачу – з’являються літаки, здається, що всі бомби летять на мене: одна падає справа, інша – зліва. Найстрашніше – це бомбардування. Коли до землі наближається бомба – розривається серце. Такий свист, гуркіт. Це було перше бомбардування під Полтавою.
Далі – село під Кривим Рогом. Лейтенант наказав мені вивчити обстановку. Згодом опинився у хаті одного господаря. Хвилин через 15 почувся свист бомби. Ми всі тікати – хто куди. І все, що пам’ятаю, – це тріск стелі. Встиг лише подумати, де саме я загину. Бомба рознесла будинок. Не знаю як мене відкопували, чув лише голос свого земляка: «Живий, живий!».
– Що під час війни було найстрашнішим?
– Ще раз я був поранений у Румунії. Йшов 44-ий рік, серпень. Як мене тоді не розірвало?! Дивом залишився живий. І тепер 20-го серпня щороку відзначаю свій другий день народження. У шпиталі пролежав до Нового року. Рана то заживає, то знову відкривається, начмед мені каже: «Будеш старшиною палати». Я відповів: «Товаришу майоре, виписуйте мене». – «Куди ти поспішаєш?» – «Хочу за батька і брата помститися ворогові». Але відправили мене знову під Харків у танкове училище. Рана вкотре відкрилася, не приймають. Тоді я пішов у снайперську роту, і мене почали готували на фронт. Одного разу чую – стріляють, вже 45-ий рік був, і раптом кричать, радіючи: «Кінець!!!» Ось у Харкові, на Холодній горі, для мене закінчилася війна, звідки й почалася. Тричі був контужений, 7 разів поранений. Шрами лишилися.
– У вас у кімнаті багато сімейних фото. Та ця – невже весільна, їй же всього кілька років?
– Це життєва історія. Коли закінчив службу, всі радили: мовляв, одружуйся, щоб залишитися тут. І дівчина, угорка, така хороша, пропонувала допомогти. Але я хотів одружитися тільки раз. Тому й пішов у прикордонні війська на надстрокову службу. Лише тоді зустрівся з Ганною Василівною. Через рік одружилися, у нас народився син. Він уже полковник, льотчик першого класу. Дружина померла кілька років тому. Її молодша сестра Лідія Василівна теж чоловіка втратила. Вік уже в нас поважний, я інвалід першої групи, маю пільги. А разом таки веселіше жити. Так-от, у 2006-му 1 травня ми й розписалися.
Олексій Степанович усміхнувся. Розповів він лише крихту зі свого життя, на все книги б не вистачило, як, напевно, і в кожного, хто воював на фронті, пережив війну з першого до останнього дня.
