Сімдесят два роки минає з того незабутнього березневого дня 39-го, коли наше маленьке Закарпаття гордо заявило на весь світ, що стало вільним і незалежним.
Відкриваючи урочисте засідання крайового парламенту, Августин Волошин сказав: «Світлий сойме! З глибини душі відчуваю важність тих слів, якими ословив я вас, як першу законно вибрану політичну репрезентацію нашого народу. При цій нагоді переживаю найвизначнішу хвилину свойого життя... В цих словах криється величезна важність нинішнього історичного дня».
І насправді, шістьом засіданням сойму, які проходили впродовж 15 березня 1939 року, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Августин Волошин, за якого проголосували всі присутні на соймі посли.
Про це і не тільки сьогодні розмовляємо з відомим істориком, дослідником Карпатської України професором Миколою Вегешем.
Миколо Миколайовичу, ви є автором грунтовної монографії «Велич і трагедія Карпатської України» про славетні й трагічні сторінки історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців напередодні Другої світової війни. Наскільки всесторонньо ті матеріали, які вам вдалося розшукати, досліджуючи цю тему, проливають світло на ті події?
— Історія Карпатської України знайшла своє відображення в архівних джерелах, опублікованих документах, щоденниках, на сторінках тогочасних газет і журналів. Але не менш важливими є спогади очевидців.
Після окупації Карпатської України військами гортистської Угорщини її захисники емігрували за кордон, де видали спогади про події кінця 30-х років. Авторами мемуарів стали не тільки відомі політичні діячі краю, міністри Карпатської України, але й рядові карпатські січовики, які брали безпосередню участь у боях.
Враховуючи той факт, що з цілого ряду проблем історії краю джерельна база надзвичайно скромна або відсутня взагалі, спогади учасників подій 1938—1939 рр. мають неоціниме значення. Разом з тим, треба врахувати і те, що автори мемуарів висловлювали свої власні думки, міркування, переживання тих чи інших подій, в яких брали участь, не завжди є об'єктивно. Та й історія Карпатської України була надзвичайно суперечлива, і її неможливо оцінювати однозначно. Саме тому ще й нині бракує єдності думок, тверджень, точок зору з приводу подій, які розгорталися на Закарпатті наприкінці 30-х років.
Відомо, що за цілі десятиліття панування однопартійної системи в колишньому СРСР учасники подій, пов’язаних з Карпатською Україною, мали можливості поділитися своїми думками при особисту участь в утвердженні цієї держави та захисті її під час агресії гортистської Угорщини. Таку можливість вони одержали тільки на початку 90-х років…
— Так. Але на противагу їм за кордоном перші спогади з'явилися вже в 1939—1940-х роках. Піонерами стали автори збірника "Карпатська Україна в боротьбі", який побачив світ у Відні 1939 року. Наступного року опублікував свої спогади відомий український письменник, очевидець закарпатських подій В.Бірчак.
Загалом, починаючи з 1939-го, вийшло друком близько сотні спогадів про Карпатську Україну, які мають як загальний характер, так і висвітлюють ті чи інші ділянки роботи їхнього автора (участь у оборонних боях, робота сойму Карпатської України, закарпатці в еміграції тощо).
Одним із перших, хто почав досліджувати історію Карпатської України, був відомий український письменник Олег Кандиба, більш відомий під псевдонімом Ольжич. Чим цікаві його роботи мемуарного характеру про події 1938—1939 років на Закарпатті?
— Треба одразу сказати, що його думки, висловлені на сторінках праць-спогадів, в основному поділяються дослідниками історії Карпатської України. Він, зокрема, аргументовано довів, як важко було діяти уряду молодої держави, детально описав бої карпатських січовиків і студентської молоді з угорськими військом на окремих ділянках фронту (Севлюш, Копаня, Королево, Свалява, Перечин, Рокосово, Іршава, Хуст). 18 березня 1939 року виснажені в боях січовики залишали територію краю. Переважна їхня більшість вирішила перейти кордон Румунії. "В Бичкові, — писав О.Ольжич, — дня 19 березня видали румунам 273 січовиків з десятьма старшинами, з того 6 з головного штабу Січі. В Тячеві видано відділ 30 душ під командою старшини, що перейшов румунський кордон біля Бедевлі, і менший відділ з 15 душ, який пробивсь був на румунський бік біля Тячева". На території Закарпаття встановився жорстокий окупаційний режим. О.Ольжич з сумом констатував, що "тюрми набито арештованими, з якими поводилися мадяри нелюдсько. Кількадесят січовиків з тячівської в'язниці та Веречанщини видано полякам, що розстріляли їх на кордоні. Найбільший відділ січовиків, виданих з Румунії, задержано в Бичкові, де їх катовано протягом кількох днів". Однак навіть з повною окупацією краю місцеві патріоти не припинили боротьбу. О.Ольжич відзначив, що "в горах переховуються партизанські групи січовиків, що ведуть дрібну війну з мадярами. Вся країна живе легендами про криваву боротьбу Січі та її партизанських відділів».
У своїй монографії, про яку ми згадали, ви активно послуговуєтеся і спогадами добре знаного закарпатського поета, редактора газети «Нова свобода» Василя Ґренджі-Донського. А він чим для нас цікавий для розуміння історії Закарпаття того періоду?
— Передовсім заслуговують на увагу його спогади, підготовлені до друку видавництвом "Карпатського Союзу" в США. Там є цікаві міркування з приводу наслідків конференції в Мюнхені (29—30 вересня 1938 р.), Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), опис евакуації з Ужгорода, оцінки діяльності автономних урядів А.Бродія і А.Волошина тощо. На сторінках спогадів В.Ґренджі-Донського знаходимо також відомості про боротьбу карпатських січовиків з угорськими і польськими терористами, антиукраїнську діяльність проугорської "п'ятої колони", цікавий статистичний матеріал про соціально-економічне і культурне становище краю.
Значне місце у своїх спогадах В.Ґренджа-Донський відводить і виборам до сойму Карпатської України, які українці "виграли майже на повних сто відсотків... Велика наша перемога просто заголомшила противників. Чеська преса, за дуже малим виїмком, прийняла результат виборів дуже холодно". В.Ґренджа-Донський вважав, що після виборів "політична ситуація може... сконсолідуватися". Він яскраво описав засідання сойму Карпатської України, який "одночасно ухвалив проголошення самостійності, яка здеклярувалася попереднього дня, і ухвалив новий уряд".
Якщо підсумувати, то цінність спогадів В.Ґренджі-Донського полягає найперше у тому, що він, перебуваючи в оточенні А.Волошина, об'єктивно описав обстановку, в якій доводилося діяти уряду Карпатської України 15 березня 1939 року.
Миколо Миколайовичу, чи можемо сказати, що так званих білих плям в історії Карпатської України вже майже не залишилося? Як-не-як, а в 90-х роках для дослідження тих подій було зроблено дуже багато.
— Багато, але ще далеко не все. Маємо, зокрема, й чимало дискусійних проблем. Cеред них події 13—14 березня 1939 року в Карпатській Україні, зокрема збройні сутички між січовиками і чехословацьким військом, спроба державного перевороту, роль провідних чинів ОУН в обороні краю, оцінка виборів до сойму, їхніх результатів. Неоднозначно оцінюється також підтримка уряду А.Волошина різноманітними організаціями української діаспори США, Канади, європейських країн. У працях українських істориків, опублікованих впродовж 90-х років, не з'ясовано в кінцевому підсумку і таке складне питання, як кількість жертв захисників краю під час першого періоду угорсько-гортистської окупації. Словом, працювати нашим науковцям ще є над чим.
Якщо перейти до висновків, то в оцінці того, що відбулося 72 роки тому, домінує історична випадковість чи закономірність?
— Однозначно, що треба говорити про закономірності. Так, Карпатська Україна виникла наприкінці 30-х років, однак українці Закарпаття впевнено йшли до неї впродовж всього міжвоєнного періоду. Міцні підвалини майбутньої державності були закладені на нашому грунті ще у вікопомних 1918—1919 роках.
Згадаймо бодай Гуцульську Республіку, проголошену в 1918 році в селищі Ясіня. Хоча вона проіснувала недовго, та й кінець її був трагічним, однак саме вона стала предтечею Карпатської України кінця 30-х років.
Під час революційних боїв 1918—1919 рр. формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку нашого краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що хоче жити разом з усім українським народом у єдиній Українській соборній державі.
Тобто проголошення незалежності 14 березня 1939 року пояснюється передовсім прагненням українського населення краю до свободи, бажанням жити зі своїми братами по інший бік Карпат в одній державі?
— Слід враховувати, що важливе значення у поспішності цього акту мав розпад Чехословаччини і проголошення самостійності Словаччиною. Та попри деяку спонтанність і поспішність ця історична подія в житті не тільки закарпатських українців, але й всього українського народу мала велике історичне значення.
Це була друга, після 21 січня 1919 року, спроба заявити перед цілим світом, що українська нація живе і готова до державного життя. І хоча цей акт проголошення незалежності, ратифікований 15 березня 1939 року на соймі Карпатської України, був більше символічний, ніж реальною політикою, він відіграв велику роль у формуванні самосвідомості всієї української нації. Саме в період існування Карпатської України завершився своєрідний перехід у відношенні свідомості від підкарпатських русинів до закарпатських українців.
Важливо також пам’ятати, що наприкінці 30-х років Карпатська Україна виявилася єдиною державою, де невелика гілка українського народу проголосила свою незалежність і заявила про бажання жити державним життям. Такої можливості не мали ні українці, які перебували в складі СРСР, ні українці під владами Польщі та Румунії. Але вони дивилися на Карпатську Україну як на територію, де робиться спроба відновити українську державність. Виходячи з цього, необхідно розцінювати утворення Карпато-Української держави як другий, після визвольних змагань 1918—20-х років, етап у боротьбі за створення українського державного утворення на окремо взятій українській території.
