І хоч деякі імена та прізвища стерлися з пам’яті, події 70-річної давнини він не забуде ніколи. Жахіття війни ніби були учора, тож понад усе мій співрозмовник цінить життя. Своїми нездійсненними мріями, воєнними спогадами і просто роздумами поділився учасник бойових дій, ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці Іван Прокопович Медведенко.

• 

• 

Подеколи його розповідь переривалася через болісні спогади, сильні емоції. Тривала пауза – і важкі зітхання. Мовчання Івана Прокоповича і справді багатослівне. 17 років його юності минули у селі Любімовка Оріховського району Запорізької області. В родині Медведенків було 11 дітей. Іван Прокопович був середнім. – Як закінчив вісім класів, подався до фабричного заводського навчального закладу й пішов працювати на завод «Комунар» слюсарем четвертого розряду. Був на сьомому небі від щастя,  – пригадує Медведенко.  Першу зарплатню отримав у травні 1941 року, а вже за три тижні почалася війна.  Звістка про це докотилася до його села лише ввечері 22 червня.

Цей день припав на неділю. Іван Прокопович разом із друзями грав у футбол.  Раптом прибіг знайомий хлопчина й сповістив новину, що почалася війна. – Пам’ятаю, тоді ще не встиг усвідомити почуте, – каже Медведенко.  – Лише наступного дня, коли прийшов на залізничну  станцію, аби потрапити вчасно на роботу, вокзал потонув у темряві. Стало якось не по собі. А в Запоріжжі того ж дня, коли проходив повз базар, налетіли ворожі літаки й почали обстрілювати людей.

– Я заховався в якихось руїнах, – продовжує ветеран. – Коли все закінчилося, побачив як санітари на ношах несли поранену жінку. За медиками бігла заплакана дівчинка й питала, що з її мамою. Ось тоді усвідомив, що почалася війна.

Місто продовжувало жити і працювати, але в режимі тривоги. Завод «Комунар» безперебійно функціонував ще до кінця серпня 1941-го, опісля все обладнання евакуювали. Свої вісімнадцять Іван Медведенко зустрів у Ставропольському краї. Туди він, як і інші однолітки з його села, Микола Дудник і Олексій Курочка, потрапили, коли переганяли худобу з рідного колгоспу. Звідси дороги хлопців розійшлися. Два місяці Іван Прокопович навчався у Житомирському військовому училищі. А потім поступив наказ створити на базі закладу 73-й танковий винищувальний батальйон. Виконали.  – Ще два тижні підготовки – і на фронт, на Кавказ, –  каже Іван Прокопович. – Нас у батальйоні було близько півтисячі. Висадилися біля міста Орджонікідзе (нині Владикавказ), а звідти пішки йшли до міста Горі, аби зайняти оборону. Треба було викопати окопи, приготувати протитанкову зброю, яка була майже два метри довжиною і важила близько 20 кілограмів, – пояснює ветеран. 

Перед боєм один із хлопців, Борис, попросив, аби ми його поховали, якщо він загине, –  пригадує Іван Прокопович і важко зітхає. – Лише зійшло сонце, по 3-4 літаки почали нас бомбити, за ними вилітають інші й теж бомблять, далі 

наступають танки. Посеред бою до нашого з Антоном  Катаєвим окопу підповзає Борис без ноги й кричить, щоб ми його добили… Знову падає бомба і Бориса Іван Медведенко вже не бачив…

Ветеран стверджує, що після бою з півтисячі живих залишилося близько сотні. Вважає, що їх із Катаєвим врятувало те, що окоп копали, як вимагала теорія. Ті, які робили це неправильно, майже всі загинули, – каже Іван Прокопович. Переконує, що під час бою у нього не виникало думок про смерть. Скільки ж друзів втратив на фронті, про це воліє мовчати, адже і після шести десятків літ на очі накочуються сльози. 

Перше поранення рядовий Медведенко дістав осколком, що зачепив руку й ушкодив кістку. Іван Прокопович  три місяці лікувався у госпіталі. Спочатку в Орджонікідзе, далі у Тбілісі, а потім у Баку. Тоді ж повідомив рідних, що живий.  – Мені не повірили, що справді я пишу, бо, як відповіла моя сестра Галя, вдома мене два рази «ховали» –  думали, що загинув, – ділиться учасник бойових дій. –  Галя написала, аби сказав у листі, як звали нашу корову, тоді повірять мені (сміється). 

 Після одужання знову навчався – у Грозненському військовому училищі, що якраз перебувало в евакуації у столиці Азербайджану. На фронт Іван Прокопович повернувся молодшим лейтенантом, командиром взводу стрілкового полку. Слідували до Львова. Бої проходили в районі Львова – Жешува. Іноді в битві не могли просунутися і на 200 метрів, а якось живими лишалися лише четверо чоловік, – розповідає ветеран. Там же на початку листопада 1944-го Медведенка вдруге поранено. Цього разу зачепило нерв у плечі, через що ліву частину тіла повністю паралізувало. З війни він повернувся інвалідом другої групи. Перемога 9 травня застала його вдома, у рідному селі.  – Тоді ще трохи сумно стало, що це сталося без моєї безпосередньої участі, – усміхається Іван Прокопович. Згадує, як усім селом раділи й понад усе хотіли  мирно жити. Як би не було війни, – роздумує ветеран, –  став би майстром, продовжував би працювати на заводі… 

У повоєнний період йому пропонували посаду секретаря сільради, роботу в міліції, але наступних 40 років свого життя присвятив служінню батьківщині в органах держбезпеки. Доля закинула Івана Прокоповича в Закарпаття, де зустрів свою дружину, знайшов нових справжніх друзів.  Працював у Воловці, Іршаві, а після закінчення вищої школи КДБ у Москві Іван Медведенко очолив Перечинський районний підрозділ. 

Нині Іван Прокопович живе сам. Так сталося, що він поховав свого єдиного сина та кохану дружину. Але ветеран продовжує любити життя, не втратив почуття гумору і не розучився сміятися. У свої 87-м Іван Медведенко цікавиться сьогоденням, варить смачну каву за своїм особливим рецептом й жаліється лише на те, що не може вкрутити лампочку в під’їзді… 

Із 66-річчям Великої Перемоги Івана Медведенка, як і інших ветеранів війни, пенсіонерів регіонального органу держбезпеки, привітав начальник Управління Служби безпеки України генерал-майор Василь Сітар.

На фото Іван Медведенко (посередині) з друзями. 1948 рік.

• Закарпаття
• війна
• спогади
• історія
• ветеран