Тому слід зміцнювати демократію та захищати права людини
Якщо приватизацію не можна провести справедливо, то її треба зробити швидко. Метушня, що відбувається в українському політикумі вже майже два десятиліття, лише на поверхні виглядає абсурдною, але в основі її лежить боротьба за власність.
Приклад зовсім іншої політичної культури минулого тижня нам продемонстрували США. Незважаючи на гострі політичні дискусії та фінансову кризу, там Конгрес не припиняє приймати потрібні країні закони, а першим, хто вітає новообраного президента, є його суперник. Слова Маккейна про те, що вчора Обама був його конкурентом, а сьогодні «він мій президент», справді доводять, що американці – достойна нація. Хтось їх боїться, хтось їм заздрить, але їх є за що поважати. Бо лише сильні особистості розглядають конкуренцію як нормальне явище й борються між собою не підніжками та інтригами, а інтелектуальними дискусіями.
І допоки цей процес не завершиться, доти ми й будемо мати політичні війни на знищення та ігрища без правил.
Наш передвиборчий безлад відрізняється від заокеанських перегонів, як музика шамана від Моцарта. І хоча цей факт слабо тішить національну гордість, але його визнання вже є кроком до того, що й у нас колись запанують цивілізовані стосунки. Звичайно, й Америка не стала такою вмить. І там точилася громадянська війна, існувало рабство й расизм, на вулицях розквітала злочинність і лунали гангстерські постріли. Але народ, який покладається передусім на себе, а не на сусіда, виходить із криз сильнішим, а не нищить сам себе.
Якраз після великої депресії 1929–1933 років США і стали на той шлях, який їх вивів у безперечні світові лідери кінця XX – початку XXI століть. До речі, тоді ж ми мали якраз два протилежні приклади розв’язання кризи, які й стали найбільш красномовними уроками світової історії. Перший шлях обрали Сполучені Штати через новий курс Франкліна Рузвельта, який передбачав детінізацію економіки (скасування «сухого» закону), роль держави як повноцінного економічного гравця, а не диктатора, і дальше зміцнення прав людини як основи суспільства. Зовсім іншим шляхом тоді ж пішла Німеччина. Вона також консолідувалася навколо єдиного вождя, за три роки там теж було покінчено з безробіттям за рахунок будівництва доріг і розвитку військово-промислового комплексу. Але вся міць Німеччини трималася на культі ворога, ігноруванні особистості. І кінець кінцем це знищило саму Німеччину, бо культ сили насправді є демонстрацією слабкості. Це елементарний психологічний закон – кожен тягнеться до того, чого йому бракує.
Сьогодні перед Україною по суті стоїть той самий вибір. Хтось дедалі частіше закликає до авторитаризму, мовляв, лише «тверда рука» здатна навести у нас лад. Хтось сподівається на Тимошенко, хтось – на Януковича, хтось шукає нового вождя, але можна однозначно стверджувати, що коли наша держава піде шляхом авторитаризму, то вона як цілісна країна не утримається. Бо диктатора, який би одночасно задовольнив і східну, й західну частину держави, апріорі знайти неможливо. Тому для збереження цілісності у нас залишається один шлях: поглиблення демократії й захист прав людини. Цим шляхом колись пішли США, надавши своїм штатам величезні юридичні права. А у нас чомусь дуже бояться слова «федералізація», але здається, що це один із найоптимальніших шляхів виходу з геополітичного глухого кута. А в нинішній ситуації кожен день затягування виборів – це крок до прірви.
Історія з відставкою А. Яценюка взагалі довела ситуацію до абсурду. Тепер ми маємо недієздатний, вже й обезголовлений парламент, але кричимо, що не хочемо виборів. В. Ющенка звинувачують в узурпації влади з обох боків України, але його пропозицію напряму звернутися до народу ігнорують. Дехто закликає провести одночасно й президентські вибори. Але це величезна ілюзія, що хтось у державі захопить монопольну владу. Хоча, на жаль, ні політики, ні виборці цього поки не розуміють, а тому метушня триває.
