Футбол в Україні – найпопулярніша гра, політика – найдорожча і найнепередбачуваніша. І там, і там є гравці, яким постійно або чогось бракує, або щось заважає.
Один з таких – Юрій Луценко. Попри всі потуги він ніяк не може пробитися до Прем’єр-ліги української політики, щоб стати в один ряд з Віктором Федоровичем, Юлією Володимирівною, Віктором Андрійовичем і навіть Володимиром Михайловичем. Юрій Віталійович наразі грає в другому дивізіоні, а після того ляпасу, який він фактично дав самому собі, його взагалі варто було б перевести в аматори. В таких випадках футбольні оглядачі вказують на нестачу ресурсів, кепській підбір виконавців, що врешті-решт відбивається на якості гри…
Безперечно Луценко – інтриган. Його хлібом не годуй – дай попіаритись.
Здається, йому байдуже, що підписувати і з ким. Спочатку це була угода про утворення НУНС та зобов’язання утворити єдину партію на основі блоку. Ціна – перше місце в списку і довіра Президента. Трохи згодом – загравання з лідером політичної сили, що «майже» перемогла на виборах. Поцілунки, обійми, спільні прес-конференції…Відплатою за це блюзнірство мало б стати омріяне крісло градоначальника столиці. Але події після засідання РНБО поховали ці сподівання.
Минуло майже 3 місяці. Час повертатись. Юрій Віталійович вирішив зробити це в кращих традиціях української політики. Його інтерв’ю «Високому замку» і гучна заява про створення чергового мегаблоку здивували своєю передбачуваністю, неадекватністю і непереконливістю. Все це – прояв неабияких амбіцій. Проте немає ні ресурсів, ні ідеї, ні руху «знизу» – є лише імітація.
Грошей, що «підзбирав» Жванія, буде замало для реалізації анонсованих наполеонівських планів, оскільки відсутня потенційна соціальна база. Досвід минулих виборів і специфіка українського суспільства показує, що протесний електорат у вирішальний момент віддає свої голоси за перевірені бренди.
І найголовніше – Юрій Віталійович аж ніяк не тягне на роль вождя, навколо якого будувалася б партія (і що потенційно могло б компенсувати решту недоліків). Доказ тому – дострокові парламентські вибори 2007 року. Він і список очолював, і їздив по всій Україні – не спрацювало. Створювати ще одну партію і ставати в чергу за спонсором слідом за В.Волгою, Н.Вітренко і т.д. – це політичне існування на межі існування. Наївно було б вважати, що Луценко цього не розуміє. Для чого ж тоді надмірний галас?
Демонстрація присутності, політична реінкарнація, вкидання нового псевдоміфу «єднання ображених і непідкупних» – банальні технології, які матимуть лише тимчасовий ефект. Безперечно, його заяви відразу опинилися в інформаційній картині дня аналітичних служб. Але не більше.
Діяти за старою схемою – спочатку скаламутити воду: поїздити по регіонах, проголосити створення нового проекту і тут же спробувати його вигідно «продати» – заздалегідь програшний варіант. Навряд чи хтось вдруге Юрію Віталійовичу повірить. Віктор Ющенко – точно ні (з огляду на весь той бруд, який системно лили «самооборонці» на Президента, і згаданий ляп, Луценку нема чого сіпатись). Партія регіонів – апріорі ні. Залишається тільки Юлія Володимирівна, якій Луценко взагалі-то непотрібний. (Це ж в принципі і мав на увазі директор Інституту проблем управління ім. Горшеніна Кость Бондаренко, коли ще місяць назад казав про Юрія Віталійовича – «відпрацьована карта»). Але є один дуже «хитромудрий» розклад: нікому нічого продавати не треба – це вже зроблено. Припустимо, є формальна угода з пані Тимошенко про використання іміджу вічного революціонера для досягнення певних цілей за відповідну винагороду. Однак марно прихована взаємна недовіра і прагнення політичної вигоди як з боку Луценка, так з боку Тимошенко, дає підстави стверджувати про хиткість будь-яких домовленостей. Безперечно, схема дуже слизька, але сучасні реалії не залишають вибору амбітному міністру.
Після відставки 2005 року Юлія Володимирівна відверто почала монополізувати «справедливість майдану». Спроби Тимошенко перетягти ковдру на себе не пройшли безслідно – третина України вже майже сліпо їй вірить. Але так вже сталося, що крім неї на площі стояло багато інших людей, які врешті опинилися в різних партійних утвореннях. З ними складніше, голими руками їх не візьмеш. Тут треба бути гарним комерсантом. В свій час Тимошенко вдалося «поглинути» ПРП, персоніфікований склад перефарбованих есдеків і частину «революційних» (і постреволюційних в тому числі) олігархів. А після 30 вересня загроза політичної експансії прямо постала перед НУНС.
У відповідь пішла природна реакція у вигляді публічних заяв про перетворення блоку на філію БЮТу, певні люди навіть вийшли з партії на знак протесту. Гра перейшла в небезпечне русло і Юлія Володимирівна, як вправний гравець, чітко для себе вирішила: якщо й досягати поставленої мети, то не в такий спосіб і не такою ціною. У продовженні уторованого, але вже більш цивілізованого шляху поглинання помаранчевих сил і може стати в нагоді особа Юрія Луценка – «безстрашного революціонера». Новий проект на базі «Народної самооборони» – це потенційна можливість для БЮТу «культурно» розвалити пропрезидентський (поки що) табір і нарешті стати «єдиним» виразником демократичних ідеалів і принципів Майдану. Коли депутати від НУНС прямо біжать до фракційної ложі чи офісу БЮТу – виглядає якось негарно. А от якщо спочатку в новий проект, а вже згодом – в єдиний альянс, це вже майже по-європейськи.
Здавалося б, дурна «затія». Але як один з інструментів політичного позиціонування, символ Майдану залишається чи не найпотужнішою міфологемою часів незалежності.
За будь-яких наслідків, Тимошенко нічого не втрачає. Керуючись принципом розділяй і володарюй, вона з допомогою Луценка, зможе або остаточно поховати «Нашу Україну», або хоча б розпорошити проющенківські сили так, що від них і сліду не залишиться. Крім цього, це ще й можливість «погасити» той спалах активності в напрямку творення нової позарегіональної політичної сили центристського спрямування. Тимошенко в будь-якому разі буде прагнути перенаправити об’єктивну потребу суспільства у «третій силі» в більш безпечному для себе напрямку.
Ризики ж особисто для Тимошенко мінімальні. Луценко не є настільки харизматичною особистістю, щоб вивести новий проект на один рівень з Блоком Юлії Тимошенко. Та все одно, для нього це який не який, а шанс довести свою політичну потенцію і хоч якось самоствердитися. При позитивній електоральній динаміці задуманої партії на базі НС у нього з’явиться ще й можливість виторгувати більше бонусів.
Наразі ініціатива йде лише від Юрія Віталійовича. Термінатор припертий до стінки, тому мусить діяти активно і рішуче – тут або пан, або пропав. Не важко спрогнозувати, що, прагнучи перехитрити всіх, Луценко знову перехитрить самого себе і все зіпсує. Чи вже зіпсував?
…А поки що перспективний гравець Юрій Луценко копає м’ячика у маленькому електоральному дворі, сподіваючись на краще місце у грі мільйонів ($ в тому числі) з переповненими трибунами і омріяними трофеями.
