це насамперед боротьба з тоталітарною свідомістю

Рішення про асоційоване членство України в Євросоюзі є продовженням того багаторічного сюрплясу, в якому перебуває наша держава практично увесь період свого існування. Сюрпляс – це специфічний термін велоспорту, коли суперники стараються стояти на місці, щоб обрати найзручнішу позицію перед вирішальним стартом, але й не можуть зупинитися, щоб не зійти з дистанції. Тобто документи Паризького саміту мають по суті декларативний, переважно політичний характер із метою підкреслити, що Євросоюз вважає Україну, з одного боку, все таки ближчим сусідом, насамперед ментально, ніж, скажімо, Марокко, Алжир чи навіть Росію, а з іншого, – не готовий говорити про перспективи членства у най­ближчому майбутньому. Звідси проза­їчний, як саме життя, висновок: ні Європа, ні Росія, ні США не вилікують наші внутрішні хвороби, а лише можуть слугувати орієнтиром і до певної міри стимулятором їх перебігу.

     Нині багато говорять про те, що чергова парламентська криза в Україні ніби спеціально інспірована Росією напередодні саміту, щоб ускладнити позиції України. Звичайно, це спрощення проблеми до примітиву, бо документи таких рішень виробляються роками і за тиждень не змінюються. Зовнішньо- та внутрішньополітична еквілібристика, зрозуміло, вплинула на загальну атмо­сферу зустрічі і передусім її піарівську складову, але не більше. Тому головним гальмом українців на шляху до Європи є сама наша свідомість, яка цілком щиро вважає, що можна й далі працювати по-радянськи, отримуючи європейські зарплати, використовувати в приватному, повсякденному житті корупційні зв’язки й боротися з ними на державному рівні, застосовувати закон до ворогів, забезпечуючи своїм поблажки.

 

Теза про зраду національних інтересів України стала настільки поширеною, що довела її до абсурду, абсолютно знецінивши саме поняття державного інтересу. Спочатку вона широко за­стосовувалася В. Януковичем та кучмів­сько-медведчуківською пропагандою, яка інакше як американськими агентами В. Ющенка та Ю. Тимошенко й не називала. Мова йшла про дружину-іноземку, наколоті апельсини, фінансований іноземними фондами Майдан і та­ке інше. Потім Ю. Тимошенко, як завжди, безапеляційно навісила на В. Януковича ярлик кремлівської маріонетки і неодноразово підкреслювала, що в жодному разі справи з донецько-бандитським угрупуванням під патронатом Москви мати не буде. Згодом вона ж під час загострення боротьби за Фонд держмайна та причорноморський шельф уже назвала зрадником національних інтересів В. Ющенка, розмістивши відповідну заяву на офіційний сайт БЮТ. Тепер закономірно черга ді­йшла й до самої Ю. Тимошенко, яку Се­кре­таріат Президента звинуватив у такому ж злочині на користь Росії й передав відповідні документи в СБУ.

Звичайно, як завжди, в розпал пропагандистських війн тут намішано і правду, й напівправду, й відверту ахінею. Тому, не маючи можливості розібратися в суті питання, більшість людей від неї або закриваються, або сприймають суто емоційно, залежно від того, кому хочуть вірити. І тут спрацьовує чиста техніка. Хтось це робить витончено й методично, хтось примітивно й грубо, хтось використовує артистичні таланти, а хтось – адміністративні важе­лі. Але мова тепер про інше – і це найсумніший факт нашого життя. Кожна з ворожих сторін, за якою стоять мільйони громадян, трактує по своєму поняття «національний інтерес», таким чином, констатуючи факт, що насправді його не існує. Для когось зрадою національних інтересів є введення вільного конкурентного ринку, свобода слова і громадянське суспільство. Бо, мовляв, як наші промислові генерали і сільськогосподарські барони з їх відсталими та безглуздо енергомісткими технологіями зможуть конкурувати на світовому ринку, а недолуга й користолюбна влада змушена буде пояснювати пресі й суспільству свої вчинки. Саме так трактує національний інтерес нинішня ро­сійська верхівка, витісняючи з країни іноземні фонди й упроваджуючи геть дивний для світової спільноти термін «суверенна демократія».

Для інших зрадою державних інтересів є визнання історичних традицій національних меншин і мов на теренах України, її полірелігійного, культурного та й, зрештою, поліментального середовища.

Для третіх зрадою національних інтересів є все, що суперечить конкретним владним устремлінням, незалежно від ідеології, принципів та інших «ідеалістичних понять». Дуже показовим тут є висловлювання колись відомого політолога, а нині депутата від БЮТ В. Полохала щодо європейських перспектив України. Так-от, він уважає, що Європі потрібно потерпіти до наступних парламентських і президентських виборів, які мають відбутися одночасно, а потім уже мати справу з новою єдиною владою в особі президента і парламенту. Тоді, мовляв, вона широко відкриє свої ворота, очевидно, не сумніваючись, що такими будуть Ю.Тимошенко і БЮТ. Однак уся обмеженість і, якщо хочете, «совковість» такого ми­сле­ння полягає в тому, що Європа не хоче мати справу лише з владою, а її цікавить насамперед стан суспільства. І хто б не переміг – чи Тимошенко, чи, що не менш вірогідно, Янукович, або хтось третій, – але решта нікуди не поді­неться. І справу треба буде мати з майже 50-мільйонною країною. Бо такого підходу – ми найкращі, а інші вороги – у сучасній Європі не визнають, і саме тому вона є не географічним, а цивілізаційним поняттям.

Отже, боротьба за європейський вибір в Україні – це насамперед боротьба з тоталітарною свідомістю, яка канула в лету як державне явище, але не зникла в психології людей. Думка, що наша нація, мова, релігія, партія, лідер є кращі за всіх інших, – ознака варварства,  в якому людство прожило майже всю багатотисячолітню історію, проте з якого почало вибиратися на рубежі ХХ і ХХІ сторіч. Тому нова європейська сім’я ще надто крихка, щоб дозволити пустити до себе недостатньо зрілого члена.