Як повідомив його ініціатор, організатор і господар, сільський голова Михайло Фіцай даний захід названо в честь “фірмового”  напою — “Брустурянська кедро¬виця”. Ця унікальна настоянка, на основі справжньої горілки високої очистки та заро¬дків шишок кедрів, має виняткові лі-кувальні властивості. Воно й не дивно,  адже кедр – дерево магічне,  росте тільки в трьох місцях на Україні, зокрема, і на території Брустурянського ДЛМГ на неродючих ґрунтах.  А його вік може сягати більше 530 років! Ця новинка-напій настоюється два тижні. За такий період часу вона набуває рожевого або зеленуватого кольору і має гарний, приємний запах та легкий смак. 

 

Власне, щоб кедровиця сма¬ку¬вала добре, і закушувати її треба теж традиційною тамтешньою стра¬вою – смажениною.  Тож що вже цієї смакоти наварили сільські ґаздині, було чим пригощати гостей та учас¬ни¬ків фестивалю. І хоч ха¬зяйка фес¬тивальної кухні пані Василина Фіцай охоче ділилася з усіма рецептами приготування національної справи, між іншим попередила -  смак може бути зовсім інакшим. Адже важливо, щоб все було натуральне! 

Також, гостям пропонували скуштувати вівчарських страв - сиру та вурди. У імпровізова¬ній колибі їх готував вівчар Петро Бу¬рса зі своїм помічником Іваном Костяком. Поруч дружина вівчаря пані Надія ще й при¬хваляла, який він вмілий господар та добрий сім’янин. І вівчарська праця хоч і важка, однак серед односельчан дуже цінується. Вівчарі ідуть у полонини майже на 6 місяців. Рушають ранньою весною, а повер-таються з першими приморозками. Раніше зв’язку з рідними не мали, лиш хіба як хтось піднімався вгору або зносив сир та вурду у село. «Те-пер добре, бо є мобілки», - каже Надія.

На сьогодні більшість працездатного населення зайнята у лісопереробній галузі. А щоб впритул наблизитись до минувшини, лісоруби на річці збудували бокори та показували майстер-клас по сплаву ліс. Колись дуже давно – це був єдиний спосіб транспортування деревини. Відрадно, є ще такі умільці, що знають як це робиться.  Річка Брустурянка завжди була повноводною, її русло укріпляли та прочищали. Зараз на перепоні бокорам стоять великі кам’яні глиби, які вода нанесла під час повеней. Так що далеко на них не попливеш.

Мешканці села Лопухово, завжди славились своєю чесною відданою працею. Саме тут трудився і проживав легендарний лісоруб Іван Чуса. Тож рівнятись молоді є на кого. На святі кращі із кращих були відзначені районною та сільською владою. Голова села Михайло Фіцай нагородив грамотами та цінними подарунками чимало односельчан. Серед них: І.Д.Павлюка, Д.Ю.Кривляка, І.І.Дзюзяка, В.В.Косюка, М.В.Шрюбу, І.І.Пертуняка, В.І.Країла та ін. Грамоти від голови РДА М.І Шелевера отри¬мали: О.Ю.Косюк, В.В.Золотар, І.І.Петруняк, М.Й.Федак. Цінні подарунки від РДА: В.С.Омізун, Г.В.Дзюзяк, наймолодша сімейна пара Михайло та Віталія Ряшко, молода мама Ірина Фабрицій.  Грамоти районної ради від голови районної ради Михайла Данилюка – Д.М.Бурса, М.В.Шрюба, В.В.Фабрицій, І.Ю.Меклеш та ін. А грошові премії від народного депутата України Василя Петьовки багатьом мешканцям села передав його помічник М.Штефко. 

Символом єднання на святі став великий український прапор, який  урочистою ходою було пронесено центральною дорогою села. Відбулося  також покладання квітів до обеліску загиблим воїнам та пам’ятнику Т.Шевченку. І звісно – святково-розважальна програма за участі учасників художньої самодіяльності. Цікавими були виступи вихованців середньої школи та учасників художньої самодіяльності сільського будинку культури,  аматорів сцени та запрошених артистів. Українські та закарпатські мотиви на святі переплелись з африканськими у виконанні  гурту “Чорнобривці” з міста Києва. Чорношкірі гості  доповнили свято екзотикою. Тож хочеться сподіватись, що фестиваль у Лопу-ховому стане традиційним і отримає статус районного, а то і обласного. 

І ще одне, про що не можу не написати. На фестиваль ми їхали на бронетранспортері. Звісно покататися на такій «звір-машині» -  неперевершені відчуття. І значна перевага у русі. Бо дороги тут не витримують жодної критики – вони просто жахливі!  Їх стан – головний біль не лишень сільської, а й районної влади. Про них писали аж в Кабмін, просили допомоги. На сьогодні протяжність комунальних доріг сягає  26 км.  Шлях, що веде з райцентру, віддаленого на 70 км, має державний статус. Часті паводки та проливні дощі нещадно знищують покриття.  Поки що дороги не ремонтують, тож мешканцям цього населеного пункту щиро по-людськи не позаздриш….

 

Втім, незручності на дорогах, не можуть затьмарити захоплення від  неперевершеної довколишньої краси. І це ще один привід до роз-думів – чому,  маючи рай, не живемо як у раю? 

Однак, тут прекрасно розуміють, що пріоритет за розвитком гір¬ського туризму. Потрібно чимс¬ко¬ріш ремонтувати дороги, розбу¬до¬вувати  інфраструктуру  і зама¬ню¬вати сюди приїжджих на відпо¬чи¬нок. І на цьому заробляти гроші. Як це робиться у цивілізованому світі, де сама при-рода про все по¬дбала - створила всі умови. А тут гори не гірші від Альп. Навіть кращі. А краєвиди – не у по¬рів¬нянні, з жодним куточком світу. Їх просто треба побачити! Тож для чого нам манд¬рувати у Європу? Треба, щоб ця Європа їхала  до нас. Звісно, не на БТРах!

               

 

 

Р.S. Висловлюємо щиру вдячність ініціаторові фестивалю - сільському голові Лопухова Михайлу Михайловичу Фіцаю за запрошення та організацію перебування представників ЗМІ на святі.