Замість затвердження цілісної антикризової програми, Тимошенко й далі розчищає собі шлях до абсолютної влади

Позачергове засідання Верховної Ради, яке відбулося в понеділок, висвітлило таку дріб’язковість й егоїстичність українського політикуму, що говорити про здатність нашої еліти до осмислених дій в умовах кризи не випадає.

 

Влада як самоціль

 По-перше, жодних юридичних наслідків ні постанова парламенту про скасування своєї попередньої постанови щодо призначення голови Нацбанку, ні, й поготів, – про полі­тичну відповідальність Президента за фінансово-кредитну сферу не мають. По-друге, навіть самі парламентарі, які голосували за постанову, ви­знають, що вона, м’яко кажучи, не бездоганна з погляду конституційного права, але тепер важливіша доцільність, і виправдовують себе тим, що й Президент, й інші гілки влади неодноразово порушували Конституцію, то чому цього не можна їм. По-третє, сам факт розподілу голосів, вузька направленість удару, коли з-під нього цілеспрямовано виводять уряд, свідчить про таку шкурницьку заанґажованість події, що згадувати тут про інтереси держави навіть незручно, бо в атмосфері цинічного словоблуддя або виглядаєш таким же демагогом, як і більшість політиків, або романтичним дурником.

То власне, що ж по суті стоїть за діями нової ситуативної більшості ВР й уряду на чолі з Ю.Тимошенко? Замість того, щоб представити й затвердити цілісну антикризову програму вони й далі ведуть містечкові розбори, розчищаючи собі шлях до абсолютної влади, і це стає очевидним. А кивати на когось, мовляв, програма давно готова, але нема кому її приймати, є тим же демагогічним прийомом пошуку винних при власній неспроможності. Бо безліч енергії концентрується на підготовці подібних до останнього голосування, а на програму її не вистачає. То для чого тоді потрібна і така коаліція, і такий уряд?

Тобто всі складні суспільні процеси для Ю. Тимошенко вимірюються єдиною метою – поступом до її особистої влади і більше нічим. Причому небезпека тут полягає не в самому намаганні зробити кар’єру, а в тому, що влада для неї є не інструментом вдосконалення суспільства, а самоціллю. Такий висновок напрошується з усієї політичної біографії Юлії Володимирівни.

 

Нема вічних ворогів

 Уперше на загальноукраїнському обрії Ю. Тимошенко з’явилася в команді П. Лазаренка. На тлі невиразного оточе­ння Павла Івановича, яке завжди су­проводжує авторитарного керівника, молода симпатична жіночка явно вирізнялася. По-перше, зовнішністю, а по-друге, енергією, яка вже тоді не могла обмежитися рутиною парламентської роботи. І перший наступ на владу Юлія Володимирівна почала якраз як права рука П. Лазаренка. Опозиційна до влади «Громада» в союзі з комуністами, соціалістами й селянами обрала 1998 р. спікером О.Ткаченка й активно почала готувати плацдарм для свого шефа на президентські вибори, що мали відбутися через рік. Однак тіньові схеми, на яких зріс капітал Лазаренка, вийшли за межі України, і тому Павла Івановича зупинила не вітчизняна правоохоронна система, а західна. Затримання й судовий процес у США поховали політичні плани Лазаренка, а з ним і «Громаду». Але не Юлію Володими­­рівну, яка дуже швид­ко зорієнтувалася, відмежувалася від свого шефа, а рештки організа­ції підібрала під се­бе, створивши партію «Батьківщина» й змінивши опо­зиційність на лояльність до Президента Л. Кучми. Що дало свої результати.

Знову про Ю. Ти­мошенко згадали вже після повторного обрання Леоніда Даниловича, коли В. Ющенко запропонував її на посаду віце-прем’єра з питань паливно-енергетичного комплексу як неперевершеного знавця тіньових схем. Л. Кучма на це радо погодився, оскільки після знищення П. Лазаренка, його конкуренти практично монополізували цей ринок, а Президентові для контролю над ними потрібен був баланс. Тому Ю. Тимошенко було дано відмашку приборкати наф­тогазових олігархів, серед яких про­відні позиції посідали Бакай, Суркіс, Медведчук. Цікаво, що найзапеклішими противниками тодішнього призначення Ю. Тимошенко були націонал-демократи, зокрема ПРП, які вважали її олігархом, і В. Ющенко заручався власним авторитетом, щоб її відстояти.

Відтак, Ю. Тимошенко покладені на неї надії повністю виправдала. Взявшись за демонтаж бартерних оборудок, реекспорту електроенергії та газу, вона доволі щільно поставила під контроль держави цю сферу. Таким чином для бюджету було вивільнено близько 10 млрд гривень, що дало змогу приступити до ліквідації заборгованостей із зарплат і пенсій, а також припинити віялові вимкнення електроенергії. Однак не слід забувати, що все це відбулося при безпосередньому сприянні й Президента Л. Кучми, і Прем’єра В. Ющенка. А вони, у свою чергу, викликали різке незадоволення не лише у вітчизняних олігархів, а й у північних сусідів, для яких енергетична сфера є основою геополітики. Саме з приходом В. Путіна до влади у 2000 році починаються запеклі газові війни між Росією та Україною, побічним результатом яких став касетний скандал, що деморалізував українську владу.

Згадали давні гріхи і Юлії Тимошенко, яка зазнала кримінального переслідування. Однак і цей вельми непри­ємний момент своєї біографії вона зу­міла використати на власну користь. По-перше, арешт остаточно відмив негативний імідж Юлії Володимирівни, де вона конкурувала лише з Л. Кучмою (рівень недовіри близько 60 %). По-друге, Ю. Тимошенко впритул повинна була взятися за судову систему для власного захисту, де також досягла успіху. Поява судді М. Замковенка, який її виправдав, у списках БЮТу й призначення В. Онопенка головою Верховного суду є яскравим свідченням цього. Найвірогідніше, «газова принцеса» значно втратила у  фінансових статках, але її «інвестиції» в суди й досі дають хороший полі­тичний результат. Поряд із цим Л. Кучма не витримав морально психологічного тиску й здався на відкуп олігархам.

 

Запаморочення від успіху

 Таким чином, Ю.Тимошенко разом із В. Ющенком знову опинилася в опозиції, де відігравала доволі потужну роль критика влади, до якої відтак повернулася разом із Ющенком. Однак ейфорія майданних перемог настільки захопила Леді Ю., що вона зовсім не мала наміру на цьому зупинятися. Тим більше, що на шляху до верховної влади, про яку вона мріяла, за власним зізнанням, зі шкільних років, залишався лише В. Ющенко, а на носі були нові вибори. Тому вже з перших місяців прем’єрства Ю. Тимошенко починає пошук нових ворогів. Тепер ними призначаються «любі друзі», тобто найближче оточення Віктора Андрійовича, в особах  П. Порошенка, М. Мартиненка, О. Третьякова, Д. Жванії та інших. Все це закінчується відомим «корупційним скандалом», унаслідок якого відбулася й відставка уряду, і дискредитація Президента. Наразі Юлія Володимирівна в іпостасі непримиримого борця знову у виграші, і на парламентських виборах обходить «Нашу Україну».

Відповідно, починає новий виток боротьби. Це вже зовсім недавня історія, і нагадати про неї можна лише побіжно, коли принцип «ворог мого ворога – мій друг» використовується віртуозно. Спочатку це була Партія регіонів, щоб скинути уряд Ю. Єханурова, потім О. Мороз, щоб не допустити до спікерства П. Порошенка, згодом ті ж Регіони із сумновідомим Законом про Кабмін. Далі В. Балога, для оголошення дострокових виборів і повалення уряду В. Яну­ковича. Після дочасних виборів знову головним ворогом призначають Секретаріат Президента, а ось тепер – Фірташа, Стельмаха й самого главу держави. Причому найцікавіше, що в цій боротьбі найактивніше використовуються вже призабуті Бакай із Медведчуком, а за останню постанову голосують М. Мартиненко, що очолив пропрем’єрську частину НУ–НСу, О.Третьяков, Д.Жванія, тобто всі «любі друзі». А у зв’язку з хитанням крісла голови Нацбанку, підігріваються амбіції П. Порошенка. І все б не так страшно, якби за цією шаленою енергією стояла хоч якась ідея творення. Але, крім голого популізму – забрати у багатих і роздати бідним руками славної «принцеси», – тут нічого немає. І все це також не нове в людській історії.

 

Чим платитимемо?

 Через трупи ворогів і загравання з плебсом ішов до влади Цезар. Гільйотина, що нищила одну за одною партії французьких революціонерів, на плечах знедоленого селянства привела до влади Наполеона. Безглуздий і нещадний російський бунт, коли соратники радо доносили один на одного, закінчився феноменом Сталіна – улюбленця пролетаріату. Через ніч «довгих ножів» зміцнював свою владу Гітлер, що нещадно експлуатував комплекс приниження й антисемітські настрої повоєнної Німеччини. І це не жахи, а констатація політологічних законів.

 Звичайно, в XXI ст. масового фізичного терору не буде. Буде тихе нищення конкурентів при потуранні ницим інстинк­там заздрості й марнославства. Так, як відбувається в Росії, де в таборах сидять Ходорковський і Лєбедєв, відбуваються замовні вбивства Політковської та Литвиненка, перебувають у вигнанні Березовський і Гусинський. Однак Росія мала з чого потурати масам за рахунок власних енергоносіїв. Україна їх не має, а поки єдиним здобутком залишається незалежність. То чим будемо розраховуватися?

Віктор Пащенко,

Ужгород