Проблема ужгородських ЖРЕРів на одному конкретному прикладі
Скільки списів поламано навколо проблеми обслуговування ужгородських багатоповерхівок ЖРЕРами, скільки скарг написано, скільки нервів зіпсовано — а віз усе ще там. Як не було порядку, так і немає. Однак, якщо плюнути і забути, то проблема не тільки не вирішиться, а значно ускладниться. Так вважаємо ми, газетярі, згодні з нами і ужгородці, котрі з цією проблемою стикаються щодня. Бо, попри те, що вона не вирішується, вони все-таки не мовчать. Скласти враження про картину комунального безгосподарства в Ужгороді можна з конкретного прикладу. Наш читач Сергій Антонович, що мешкає в обласному центрі на Проспекті Свободи, розповів про свої «стосунки» з рідним ЖРЕРом.
«Добрий день, шановна редакціє, — пише в листі пан Сергій. — Я мешкаю в Ужгороді на Проспекті Свободи. Вирішив написати вам листа, хоча, відверто кажучи, мало віриться, що на нього буде якась реакція. Але у крайньому разі хоча б прочитайте його. Може, все-таки ця інформація і моя позиція знайдуть порозуміння і матимуть хоч якісь наслідки».
Квартира Сергія Антоновича, як і будинок загалом, до 1 травня 2009 року «обслуговувалися» ЖРЕРом №6. Після того, як було ухвалене рішення виконкому міської ради від 4.09.08 р. № 356, його будинок перевели на обслуговування у ЖРЕР №4. Відповідно, одразу ж новий «обслуговувач» на дверях під’їзду розклеїв оголошення, де закликає мешканців укласти з ним договір на обслуговування будинку. Однак наш читач дивується, про яке обслуговування може йти мова?
«Я проживаю в своїй приватизованій квартирі вже майже двадцять років. За цей час ЖРЕР №6 жодного разу не проводив у моєму помешканні ніяких робіт — ані планових, ані аварійних. Всі роботи (і аварійні, і для підтримання квартири в належному стані) я завжди проводив сам, власним коштом, у тому числі і до приватизації квартири. Мало того, два роки назад мешканці нашого під’їзду зібрали самі кошти, найняли працівників і зробили ремонт під’їзду на всіх 9-ти поверхах. А ще, крім того, обладнали під’їзд металевими дверима.
ЖРЕР №6 цьому не приділяв жодної уваги, а на неодноразові звернення мешканців будинку про благоустрій дворової території і ремонт підвальних приміщень, де течуть каналізаційні труби, немає ніякої відповіді. В нашому під’їзді, і зокрема в моїй квартирі на 4-му поверсі, цілий рік хмарами літають комарі. Зважаючи на те, що вони розносять різні інфекційні захворювання, є постійна загроза здоров’ю і життю мешканців».
Сергій Антонович пише, що всі «плоди» повної бездіяльності ЖРЕР №6 можна перераховувати, починаючи з в’їзду в двір, і закінчуючи дахом будинку, з якого вже відвалилася штукатурка і скоро на голови перехожих падатиме розмита дощами цегла. Через неремонтовану систему каналізації мешканці будинку з острахом очікують тижня постійних дощів, після якого в підвалі затопить силову щитову. І так далі, і тому подібне.
Наш читач резонно хоче почути відповідь хоч когось із офіційних і відповідальних за ці «ЖРЕРи-нещастя» осіб на просте запитання: а для чого вони нам потрібні?! Особисто йому, каже, не потрібні. Чоловік у своїй квартирі сам встановив лічильники на газ, електроенергію і воду, за ремонт і прибирання під’їзду сплачує найнятим людям (як і всі інші мешканці квартир з його під’їзду, за ліфт іде окрема оплата… Тож що тоді робить ЖРЕР?
«Хай би хоч щось одне регулярно, відповідально і вчасно робили, — пише наш читач. — Але ж нічого! То чому я маю йти до них і укладати договір про «ніщо» і потім за це «ніщо» платити свої гроші? До речі, попри повну безвідповідальність ЖРЕРа, я регулярно до 1 лютого 2009 року сплачував усі рахунки. У мене все ще залишалася якась надія і ще, напевно, сумління. Але тепер я платити не збираюся. Годі, бо так дістали…
Наше життя складається із «дрібниць». Гадаю, що дуже багатьом мешканцям Ужгорода допікає ця вічна боротьба за те, аби ці «дрібниці» були приємними. Хочеться прийти в свою оселю не боячись бродячих собак, не гидуватися засміченого під’їзду, щоб у квартирі було тепло, аби з кранів текла гаряча вода, щоб не було комарів. Хочеться нормального життя. Але його нам не організує ніхто, крім нас самих».
Сергієві Антоновичу хотілося б прочитати на шпальтах газети про оці всі «дрібниці» Ужгорода, конкретних вулиці, двору, будинку. Люди хочуть знати ужгородських «героїв» і їхні «подвиги». І знати тих, хто щоденною працею робить наш побут і місто приємним у «дрібницях».
А ще наш читач хотів би діалогу з владою через нашу газету. Але пан Сергій уже зрозумів, що його нема і не буде не тому, що цього не хоче «СЗ «Паланок». Ми готові не тільки критикувати владу обласного центру за те, що вона нічого не робить для людей, а й послухати і зрозуміти, чому ж нічого не робиться. От тільки ніхто з нинішніх ужгородських чиновників говорити це людям не хоче і не буде. Бо не має що сказати. Тому Сергій Антонович і завершує свого листа сакраментальним запитанням: «Хоча, вибачте, про яку владу йдеться?»
