Голосування депутатів Ужгородської міськради неможливо пояснити з огляду на передвиборчі зобов’язання неможливо

Нещодавні рішення Ужгородської міськради стосовно басейну й прилеглих територій у найдавнішому парку міста дає привід порівняти зміст і сут­ність інформаційних війн, які розгорнулися навколо цього об’єкта, а також замку «Паланок» у Мукачеві. Як правило, пересічний громадянин, послухавши й почитавши взаємні звинувачення, махне рукою і скаже: «Обоє рябоє» або, як полюбляв висловлюватися незабутній Сталін, «Оба хуже» і буде задоволений своїм нібито глибоко філософським песимізмом.

Справді, зовнішня канва зазначених подій здається дуже схожою. Місь­кі можновладці прагнуть залучити у сферу своїх бізнесових інтересів привабливі історичні об’єкти. Але для цього потрібні значні інвестиції. Тому, щоб мати зиск із об’єктів у майбутньому, во­ни залучають до бізнесу приватні фір­ми, засновані близькими родичами. Власне, нічого кримінального в цьому немає, бо лише комуністична мораль засуджує все, що пов’язане з приватним інтересом. Для неї ліпше, щоб землі пустували, історичні пам’ятки руйнувалися, надра виснажувалися, ніж на них хтось, Боже збав, заробить. Цивілізований світ думає інакше, тому там і люди багаті, й історія шанується, і природа оберігається. Але мова тут іде про дуже тонку грань поєднання громадського й приватного інтересів, порушення якої призводить до руйнації самого суспільства. Тобто насправді чортик прихований у дрібницях, у яких, на жаль, поки ні виборець, ні правоохоронець розбиратися не хочуть.

Замок «Паланок» перебуває в комунальній власності. Звичайно, його пов­ну реставрацію наразі ніхто не потягне, тому йшлося тільки про оренду частини його території, де б можна поряд з історико-реставраційними й від­новлювальними роботами створити й готельно-ресторанний і торговельний бізнес, які взаємодоповнюють одне одного. Для цього було оголошено конкурс, у якому міг брати участь всяк охочий. Зрозуміло, що, крім мукачівців, які, так би мовити, в темі, інших жадущих позмагатися за фортецю не виявилося. Орендарі вклали в об’єкт уже значні ресурси і, до речі, якраз на території замку побудована, напевно, перша в Україні екуменістична християнська церква, де можуть вільно молитися представники всіх конфесій, що свід­чить про принципово новий підхід до вирішення вже сучасних суспільно-полі­тичних проблем. Але це тема іншої розмови.

Відповідно депутати Мукачівської міськради відкрито проголосували за визначення переможця конкурсу й розгородили шлях до роботи. Але тут у справу втрутилася політика, і, щоб нашкодити своїм конкурентам, і місцеві, й київські чини здіймають галас навколо питання. Як вислід, фірма-переможець добровільно відмовляється від своїх прав, щоб даремно не політизувати проблему, а в Мукачеві оголошують повторний конкурс. Нині для інвесторів, у тім числі й для всіх критиків мукачів­ської влади, шляхи відкриті, але черга поки не вишиковується. Тим часом роботи стоять, а уряд, який тільки й уміє, що боротися з політичними супротивниками, просторікує й далі про кризу, шукаючи абстрактних інвесторів і знищуючи реальних.

В Ужгороді з самого початку справа перебувала в іншій площині. Басейн «Спартак» належав Закарпатському держуніверситету, з яким після свого чергового приходу до влади розпочав війну С. Ратушняк. У підконтрольній йому пресі зчинився галас, мовляв, об’єкт незаконно відібрали від міської громади і його слід терміново повернути. Залучили всю демагогічно-попу­ліст­ську риторику про вболівання за ужгородців і таке інше. Врешті університет повернув басейн, який тут же був проданий ПП Дроботенку (дівоче прі­звище дружини мера) за 300 тисяч грн без усякого конкурсу.

А ось тепер депутати міськради проголосували ще й за передачу 1,5 га землі паркової зони в оренду тому ж підприємству. Причому, на відміну від мукачівських, зробили це тишком-нишком. Як свідчить опитування, таємно не лише від ужгородців, а й... від самих себе. Бо С. Ратушняк політичної біль­шості в міськраді не має, й переважну частину депкорпусу становлять БЮТ, «Наша Україна» та Регіони. Але майже всі вони (за винятком десятьох) голосували за потрібне мерові рішення, водночас відповідаючи журналістам: не був у залі, утримався, це моя справа. Бо виразно пояснити це голосування з огляду на передвиборчі зобов’язання неможливо. Ось така сутність української політики, яка чітко проявляється не лише в Києві, а й на місцях. І така доля українського виборця, який через свою байдужість, лінь і ласість до яскравих демагогів, приречений весь час бути обдуреним. І річ тут не в С. Ратушнякові чи В. Балозі, які мають цілком природні інтереси, а в прозорості суспільних стосунків, що є або відкрито змагальними (і тоді вони називаються цивілізованими), або інтригансько-егоїстичними (тоді це зветься варварством). На жаль, цивілізацію, на відміну від варварства, не можна нав’язати силою – вона повинна визріти в душі.

Насамкінець кілька слів загалом про сутність психологічних війн, які су­проводжують наш недорозвинутий полі­тикум. З початку року проратушняківська преса взялася нагадувати читачам, скільки залишилося до кінця першого терміну В. Ющенка, мовляв, після цього всім, хто його підтримує, настане гаплик. Наразі це її стиль та головне призначення, бо інакшого способу подолання власних страхів, які спроектовують на інших, вони не знають. Так було вже не раз у випадку з С. Устичем, В. Балогою, І. Різаком, знову Балогою. На загальноукраїнському рівні з Л. Кучмою, тепер В. Ющенком. Проте влада мінялася, життя тривало, непідкріплені ам­біції не реалізовувалися, тому знову знаходиться об’єкт – і так по нескінченному колу.

У зв’язку з цим хочеться нагадати, що через кілька тижнів після президентських відбудуться вибори міських голів. Сергієві Миколайовичу з тепері­шніми методами керування й налаго­джу­вання людських стосунків після них важкувато буде зберігати навіть свій бізнес. А що буде з тими, хто бере участь у чужих війнах?

Віктор Пащенко, Ужгород