«Мене якось питав голова одного з сіл Мукачівщини, як я можу стільки часу головувати, якщо він на цій посаді перебуває лише два роки і вже не витримує. Що я йому можу сказати? Напевно, звик», – сміється 60-річний голова сіл Макарьово та Барбово Андрій Іванович Лазар, що керує цими населеними пунктами з 1983 вже 25 років.
Зрештою, він не приховує, що й сам вже порядно втомився від роботи, тому, напевно, нинішня каденція для пана Андрія, за керування якого вже встигло вирости й народити власних дітей покоління макарьовців та барбовців, стане останньою. Зрештою, встиг він і зробити для сіл чимало корисного (з чого насамперед виділяє газифікацію села, проведену ще з 20 років тому), і покерувати мало того, що при найрізноманітніших урядах та аж трьох українських президентах, але й у двох різних державах, тому вважає, що настав час і відпочити. Хоча, зрештою, до кінця терміну головування ще два роки, тож лише час покаже, чи захочуть місцеві жителі іншого голову.
Продукт гігантоманії
Макарьово та Барбово, чесно кажучи, не найвідоміші населені пункти Закарпаття, розташовані за відомим селом Залужжя Мукачівського району (відомим як мінімум тим, що знаходиться воно на центральній трасі). Хоча двома окремими населеними пунктами їх назвати важко: мало того, що мають сільраду одну на двох та ще й знаходяться зовсім поряд, тож можна навіть не помітити, як ви перейшли із одного села в інше. Не робить особливої різниці між селами і сам голова, каже, що на останніх виборах барбівці голосували за його кандидатуру згуртованіше, аніж односільчани-макарівці. А другою особою міської влади – секретарем – є мешканка Барбова.
Однак єдиним цілим ці два села стали відносно недавно. Раніше вони мали окремі сільради, колгоспи та інші структури. Об’єднання трапилося в рамках «гігантоманії» за часів генсека Микити Хрущова. Може й правильно, адже вони зовсім невеличкі – нині в обох населених пунктах проживає всього майже три тисячі людей. Саме в ці часи цілком окремі села стали практично єдиним цілим. А згодом тут був створений єдиний племрадгосп, що займався розведенням худоби. Таких, за словами Андрія Івановича, було всього два на все Закарпаття. Племрадгосп процвітав, заробляв гроші. Точніше, як тоді велося, продукцію населенню господарство продавало нижче собівартості, зате держава плідну роботу радгоспу винагороджувала, згадує радянську систему Андрій Іванович. А з особливим задоволенням голова розповідає про… футбол. Великий шанувальник гри мільйонів, пан Лазар напівжартома-напівсерйозно називає себе королем районного футболу. В молоді роки вдосталь награвся за чимало команд (зрозуміло, аматорських), однак насамперед пишається успіхом команди з рідного села, в складі якої став чемпіоном Мукачівського району. Завдяки цьому успіху сільський футбольний колектив отримав почесне право брати участь у кубку Закарпаття, де також не згубився серед іменитіших команд і здобув ряд несподіваних перемог. Футбол у селі в ті часи був головним захопленням місцевого люду. «Я, як була малою, то мусіла все знати про нашу команду: хто в захисті, хто в нападі, хто гол забив – інакше брат вуха відкручував», – згадує макарьовка в місцевому кафе, старший брат якої виступав за команду у її найбільш зоряний час.
Барбово у світовій літературі
«А от Барбово в нас виступає по-іншому – у них там драматичні історії кохання в моді», – сміється Андрій Лазар. Натякає на відомий випадок, що трапився наприкінці 30-х в селі і став відомим, дякуючи чеському письменникові Карелові Чапеку, що увіковічнив трагедію в повісті. Мова йде про вбивство жінкою і її коханцем чоловіка першої, що повернувся із заробітків з Америки. Злочинці-коханці пробили чоловікові серце під час сну. Він загинув, вбивці понесли покарання, письменник написав твір, а Барбово здобуло славу.
Звідки походять назви сіл, нам так і не пояснили. Що стосується Макарьова, то найлогічніше припустити, що назване воно в честь якогось чоловіка на ім’я Макар. Зважаючи, що тут було добре розвинене тваринницьке господарство, можна припустити, що це саме те місце, «де Макар телят пас». Звісно, таку версію навряд чи підтримали б закарпатські дослідники.
В цілому ж життя сіл не відрізнялося від більшості інших закарпатських сіл. Приблизно схожа картина настала і після 1991 року, коли розвалилися колгоспи, а люди, втративши джерела прибутку, опинилися на роздоріжжі. Власне й дотепер важко сказати, що Макарьово з Барбовим оговталися від важких часів. Так, говорить Андрій Іванович, основним джерелом прибутків для місцевих родин залишається робота за кордоном. Хіба що нині більше можливостей з’явилося працювати в Мукачеві, яке, однак, знаходиться на доволі пристойній відстані від сіл. А от на місці роботи немає (за винятком традиційних школи, дитсадка, амбулаторії і т.д.). Промисловість не розвивається, фермерські господарства хоч і є, але в такому стані, що самі потребують фінансових дотацій, не те що спроможні надавати робочі місця, от і залишається заледве більше десятка приватних підприємців у торгівельній сфері. Зрозуміло, що сільський бюджет поповнювати особливо немає чим. З 1,5 мільйона грн., які має село на цей рік, близько 80% - дотації.
Влада повернулася обличчям
А от де явно видно, позитивні зміни, то це у розвитку інфраструктури сіл. Через довгий час, коли районній та обласні владі було не до життя сіл, нарешті на них почали звертати увагу. Тому за останній час тут капітально відремонтували школу I-III ступенів, провели вуличне освітлення, а місцева амбулаторія стала другою найкращою серед сільських амбулаторій Закарпаття (за що отримала подарунок – автомобіль «Таврія»). А невдовзі повинні в Макарьові вирішити ще одну важливу для обох сіл проблему – відбудувати заново дитячий садочок, точніше відродити його на місці старого, з якого залишилися голі стіни.
Цей ДНЗ був збудований за кошти профспілкової організації племрадгоспу «Макарівський» в кінці 60-х років. При реорганізації системи садочок був переданий на баланс сільради. Звичайно, в 90-ті роки утримувати його не було за що. Хоча водночас зберігся дитсадок у селі Барбово. За словами Андрія Івановича, барбівський ДНЗ також був на межі закриття, однак голова вговорив директорку не поспішати, мовляв, деякий час потерпимо незгоди, а з часом ситуація в країні зміниться на краще. Зрештою, він виявився правим. З роками знайшлися кошти на утримання дитсадка, а згодом постало питання про відновлення ще одного. Тут і виникли проблеми, адже роком раніше сільрада продала приміщення місцевому мешканцеві, котрий, нібито, хотів переобладнати його під приватну оселю. Андрій Іванович каже, що продати це приміщення сільраді рекомендували давно – воно знаходилося в аварійному стані і в будь-який момент могло просто завалитися. Кілька разів публікували оголошення в районній газеті з пропозицією придбати стіни дитсадка, однак безуспішно, аж доки покупець не знайшовся. І треба ж було трапитися такому, що вже через рік після угоди постало питання про відновлення ДНЗ, на що готова була виділити кошти районна влада Мукачівщини. Довелося просити нового власника продати приміщення назад. Зрештою, все закінчилося щасливо, і нині там вже тривають будівельні роботи, що виконуються за кошти району та області. Тож невдовзі варто чекати, що у, здавалося б, втраченій будівлі знову з’являться дітлахи. Попередньо планується, що в дитсадку відкриють три групи – барбівський дитсадок закривати ніхто не збирається, тож функціонуватимуть обидва.
Андрій Іванович вважає себе аполітичним, мовляв, що тут у себе в селі багато думати, яка партія краща, головне – дивитися, яку конкретну користь приносять люди при владі, тому й не приховує свого задоволення тим, що як голова мукачівської РДА Ілля Токар, так і обласні керівники, звертають увагу на клопоти Макарьова та Барбова, як, зрештою, й на потреби інших населених пунктів. Не треба бути фахівцем з економіки, аби зрозуміти, що без фінансової допомоги, дотаційна сільрада не спромоглася б втілити подібні проекти в життя. Голова Андрій Лазар достеменно навіть не знає, в скільки обійдеться новий дитсадок, оскільки фінансують і керують роботами представники мукасвіських владних органів.
Однак він не приховує свого задоволення від того, що життя в селах, яким він, вчитель фізики за освітою, віддав чверть століття, знову закипає після років порожнечі. «Ніколи не прагнув орденів чи грамот за свою роботу, бо вважав, що найголовнішою нагородою за роботу повинна бути повага з боку односільчан, – говорить Андрій Іванович. – Я можу з упевненістю сказати, що мене тут шанують. Можливо, ще і внукам моїм говоритимуть: знаємо твого діда, добрим біровом був…»
