але влада повинна зосереджуватися в громаді

Старт нового політичного сезону зовсім не здивував, оскільки почався вже зі звичного блокування трибуни, популістських закликів підвищення зарплат та іншого передвиборчого безладдя. Хоча тепер більшості вистачило здорового глузду не затягувати процес, а поставити вимоги регіоналів на голосування, унаслідок чого останні зазнали фіаско. Однак це зовсім не означає, що питання вичерпане. Навпаки, воно мусуватиметься й на найближчих засіданнях, і впродовж усієї передвиборчої кампанії. То чому ж таке дежавю повторюється з року в рік, а політики, журналісти й більшість аналітиків, крім моралізаторських закликів до консолідації, роботи задля народу та іншого пустослів’я, нічого запропонувати не можуть? Бо насправді проблема значно глибша, ніж моральні й психологічні якості можновладців, і полягає вона в структурі суспільства, яку дилетантським оком розгледіти неможливо, а тому й лікування пропонується на рівні знахарства з відповідним результатом.

Якщо людський скелет ототожню­вати з організмом в цілому, то така нісенітниця не потребує навіть розвінчування, бо помітна кожному. Однак не визнавати вирішальної ролі кістяка в структурі тіла є цілковитим невіглаством, бо відомо, що навіть ріст людини впливає на її психологію. Свого часу радянський антрополог Герасимов доволі точно відтворював за формою черепу риси обличчя, і це цілком закономірно. Так і структура суспільства вирішальним чином упливає на його політичний, економічний, культурний розвиток, і виходити треба саме з цього. Звичайно, такий зв’язок взаємозалежний, але якщо органи управління не відповідають фундаментальним основам країни, то обов’язково починаються процеси саморуйнації з відповідними фатальними наслідками.

Для України, що формувалася як державне об’єднання впродовж століть, має багатонаціональну й полірелігійну структуру, території якої входили до складу різних держав, стан речей, коли різні регіони мають різну політичну структуру, є цілком закономірним. Така ситуація не є унікальною для нашої країни, вона характеризує більшість політичних систем і сучасного, і минулого. Тому радше може вважатися закономірністю, ніж винятком, особливо коли йдеться про держави з великою територією й складним історичним процесом становлення.

На Північ і Південь поділені США, які навіть пройшли випробовування громадянською війною. За такими ж ознаками розділена й Італія. Усталеною прихильністю до різних політичних сил відрізняються землі Німеччини, провінції і графства Великобританії, доміони Швейцарії, області й республіки Росії тощо. Навіть в етнічно й релігійно однорідних Франції чи Польщі існують певні географічні відмінності у політичних симпатіях. Тому такі системи потребують і відповідної політичної організації, і що тісніше вона прив’язана до історичних коренів, то динамічніше розвивається країна. Однак українська державність, що виникла 18 років тому, радше через збіг обставин, ніж через природне визрівання, багато в чому склалася штучно, копіюючи чужий досвід. Бо ні часу, ні інтелектуальних ресурсів для іншого не вистачало. Посилювала негативні процеси й постійна загроза втрати незалежності, що змушувало політикум удаватися до значного крену в бік централізації на шкоду місцевому самоврядуванню. Так в Україні склалася суворо унітарна система управління, яка не відповідає реальним вимогам.

Якщо поглянути на карту держави за результатами виборів 2006 та 2007 років, то побачимо три чітко виділені території, які різняться політичними симпатіями. Причім вибір цей далеко не випадковий, а збігається з певним історичним і ментальним корінням. На Сході й Півдні впевнено перемогли «Регіони», які можна охарактеризувати як типово номенклатурно-олігархічну партію євроазійського зразка. Тому цілком логічно вона має найтісніші ділові (й не тільки) стосунки з провладною «Єдиною Росією». Основу електорату регіоналів становлять робітники промислових підприємств, які повністю залежать від своїх господарів, незалежно від форм власності. Центр і Північ зупинили свій вибір на БЮТ, який завоював нішу ринково орієнтованого, але схильного до соціального популізму виборця. Значною мірою це залежні від держави сільськогосподарські виробники, підприємці, чиновництво, пенсіонери. І насамкінець Захід віддав перевагу «Нашій Україні», яка найбільшою мірою наближена до європейських партій ліберального напрямку. Основу її електорату становлять автономний від держави бізнес і середній клас.

Напередодні президентських виборів такий поділ зберігається. Тому феномен нового політика зовсім не віртуальний, як дехто намагається себе заспокоїти та інших обманути, а цілком закономірний. Звідси розмови про нарощування чи, навпаки, опускання рейтингів винятково шляхом політтехнологій, використання телебачення чи інших форм впливу на масову свідомість є тим же невіглаством, лише прикритим псевдоінтелектуальною риторикою.

Таким чином, організація державної вертикалі зовсім не відповідає політичній структурі суспільства, і це весь час виводить з ладу систему, якщо про таку взагалі можна говорити. Суто партійна організація вищої законодавчої й виконавчої влади не відповідає інтересам територій, з яких, по суті, складається держава. Приміром, закарпатські чи львівські регіонали – це зовсім інше ментальне середовище, ніж регіонали донецькі або луганські. Однак, підпорядковуючись партійній дисципліні, вони весь час змушені стояти розкарякою, приносячи мало користі і партії, і краю. Це повною мірою стосується і БЮТу, і «Нашої України», і будь-якої загальнонаціональної структури. Яскравий приклад – обласний та ужгородський осередки БЮТу, що відразу після виборів вступили в суперечність із «генеральною лінією партії» і фактично опинилися в зовсім незрозумілій ситуації і для виборців, і для політичної організації. Згодом те саме відбулося з «Нашою Україною». І річ тут не в тому, щоб визначити хто винен – у Центрі чи на місцях, а в тому, що система в подібній шкалі координат не працює, і про будь-яку персональну відповідальність депутатів усіх рівнів говорити не випадає, а отже, її немає взагалі. Звідси й шоу та політична белетристика, що постійно триває на телеекранах, у газетах, Інтернеті, але жодного стосунку до реального життя не має.

Який же вихід? Відповідь забалакана до нудоти, але від неї нікуди не подітися. Потрібна радикальна зміна системи влади від унітарності до федералізації. І річ не в словах, яких у нас бояться, як дикун шамана, а в суті. Держава й території можуть називатися будь-як, але влада повинна зосереджуватися в громаді, і лише так вони зможуть об’єднатися. Інакше ні цілісності, ні суверенітету не буде. Найкраще це зробити через нову Конституцію, але знову ж справа не у формі, а в суті. Конче потрібен крок – відкриті списки й прив’язка депутатів до територій. Вельми слушною може бути й ідея двопалатного парламенту, хоча вона зовсім не популярна. Але це той випадок, коли лікування не приносить насолоди. Недаремно й Л. Кучма й В. Ющенко під кінець своїх каденцій доходили до схожого висновку, бо володіючи найбільш повною інформацією, вони бачили, що країну ні гаслами, ні указами склеїти неможливо, а в регіонів повинні бути повноважні представники в центральних органах влади. Крім того, багато говориться про заміну державних адміністрацій виконкомами рад із прямим голосуванням за їх голів, але й ця тема потребує детального вивчення. Далі йде реформа бюджетних потоків, податок на нерухомість, виборність суддів тощо. Та для здійснення цього треба фахівців, а не знахарів, і явно не корисливих. Лишається одна завада: де їм узятися й набратися досвіду, коли країні лише 18? 

Віктор Пащенко,

Ужгород