Сучасна політична реальність в Україні характеризується прагматичною боротьбою за владу без зайвої романтики. Якщо впродовж 90-х років і аж до Помаранчевої революції ми значною мірою спостерігали ідеологічне проти¬стояння, коли світоглядні принципи ча¬сто витісняли меркантильні інтереси, то тепер ця лінія протистояння зведена практично нанівець. А зовнішній антураж (мова, НАТО, націонал-патріотизм, соці¬альна справедливість) уже навіть самими активістами розглядається як предмет для торгів і не
З одного боку, це добре, бо позбавляє політикум зайвого ірраціоналізму, фанатизму й прийнятності будь-яких методів, навіть силових, для досягнення декларативних цілей. З іншого – це робить політиків значно цинічнішими, а не прогнозованими, оскільки парламент дедалі більше нагадує не народе представництво, а біржу для торгів, де виборцям відведено роль стороннього спостерігача, а не головного роботодавця та контролера депутатів.
Останній парламентський вівторок дуже яскраво підтвердив таку тезу. З одного боку, він розвіяв міф про неспроможність коаліції ухвалювати рішення й утілювати в життя свої передвиборчі домовленості. З іншого – показав, що більшість усе-таки дуже сильно залежатиме від конкретної ситуації й без тимчасової кон’юнктури і союзників їй не обійтися.
У названому випадку відбувся показовий бартер, коли в обмін на нову редакцію Закону про Кабмін, що суттєво обмежує повноваження прем’єра, хоча й не Кабміну, від пропрезидентських сил дістали згоду на дочасні вибори в Києві. Однак без підтримки блоку Литвина в першому випадку і комуністів – у другому ці рішення провести б не вдалося. Крім того, новий Закон про Кабмін був підкріплений ще й доповненнями до законів про місцеве самоврядування та держадміністрації, що також зміцнило впливовість президентської вертикалі й дозволить зменшити протистояння, яке часто спостерігається на рівні місцевих адміністрацій і рад.
Тобто тут бачимо суттєвий перерозподіл владних повноважень без будь-якого ідеологічного навантаження. Юлія Тимошенко, яка має значну політичну підтримку в Києві, здобула шанс вирішальною мірою змінити свої позиції в столиці, де обертається левова частка вітчизняних та іноземних фінансових потоків. А Віктор Ющенко посилив свій вплив у регіонах, що дає йому можливість проводити більш послідовну кадрову політику. Однак за великим рахунком жодне з цих рішень не вирішує стратегічних проблем України і, крім інтересів кількох десятків фінансових та політичних груп, нікого іншого не зачіпає.
Звичайно, фігура Леоніда Черновецького та його оточення є достатньо одіозною, а дерибан землі в Києві вражаючим. Однак це проблеми не однієї столиці. Таку ж картину спостерігаємо в Харкові й Ужгороді, Кіровограді й Одесі, Дніпропетровську і Криму, тобто практично в усій країні. І вона має системний, а не персональний характер. В основі її лежить поділ землі, ціна на яку в умовах інфляції, політичної та економічної невизначеності стрімко зростає, а система ще радянського поділу через «черги», «заслуги», «анкетні дані» породжує небачений ажіотаж. Бо вона є класичною системою владної корупції, де первинного ринку землі фактично зовсім нема, натомість буйно розквітає вторинний, тіньовий. Практика аукціонів, яку пропонує Юлія Тимошенко, безумовно, є кроком вперед, але й вона не вирішує проблему системно, бо не дає відповіді на питання, як використовуватиметься земля далі. А головною має бути проблема не кому вона належить, а як працює на громаду, навіть якщо перебуває в приватних руках. Бо власність у суспільстві ніколи не може бути абсолютною. Вона не просто дає можливість, а й зобов’язує заробляти гроші й ділитися з громадою прибутками через податки, і лише таким чином зберігається екологія, розвивається культура, містобудування, охорона здоров’я, освіта, спорт тощо. Для цього у світі вже давно використовується зрозумілий механізм – податок на нерухомість, який чітко збалансовує права і обов’язки власників і громади. Однак у нас за мовчазною угодою власників його всіляко уникають, а громада ще не настільки зріла, щоб чітко усвідомити й артикулювати свої інтереси. Тому й виступає об’єктом постійного маніпулювання.
Подібні локальні завдання вирішують і закони про Кабмін та місцеву владу, не зачіпаючи системи в цілому. Колись Роман Безсмертний та перший помаранчевий уряд прагнули впровадити масштабну територіально-адміністративну реформу, але наштовхнулися на жорсткий спротив низового активу, насамперед сільських голів, і про систему змін успішно забули. Суттю її було створити самодостатні, насамперед економічно, територіальні громади, яким би могли віддати всю повноту повноважень місцевого самоврядування. Однак тут знову зіткнулися з проблеми прав і обов’язків. Тобто сільські голови, голови районних рад, місцевих адміністрацій, міст хочуть мати безроздільне право розпоряджатися власністю на своїй території, але не хочуть відповідати за її економічне забезпечення. Відтак абсолютна більшість сіл, районів і навіть областей у нас дотаційні, і це значною мірою влаштовує чиновника. З одного боку, він щось може привласнити або віддати за хабар, а з іншого – просить у держави кошти на розвиток інфраструктури. Звідси маємо типову картину української провінції, де поряд із палацами чиновників – розгромлені дороги, перекошені школи з цуравими дахами, величезні майнові комплекси, на засвоєння яких немає коштів.
Тому нинішня владна метушня є надто дріб’язковою. І величезною ілюзією керівників держави є думка, що, здобуваючи окремі владні повноваження, вони щось виграють. Бо в неробочій системі додаткові права стають лише тягарем. Однак до стратегічного ривка Україна, на жаль, об’єктивно не готова. Тому й змушена обговорювати Черновецького, який на таку увагу просто не заслуговує.
