Затримання Андрія Ніколайченка стало особливою гордістю закарпатської міліції: про злочинця розповідали на прес-конференції, давали інтерв’ю газетам і телебаченню. І це не дивно, адже 32-річному домушникові інкримінують близько ста двадцяти квартирних крадіжок, скоєних за два останні роки в обласних центрах Західної України: Ужгороді, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Тернополі, Рівному, Вінниці... За словами міліціонерів, із часу здобуття Україною незалежності такого досвідченого й п
В УСЬОМУ ВИННА... ДЕРЖАВА
1998 року А.Ніколайченка вже було засуджено на шість років за серію квартирних крадіжок у великих містах Західної України, а отже, після звільнення він перебував під наглядом міліції. Проте притягти домушника до кримінальної відповідальності — попри те, що кількість квартирних крадіжок останніми роками аж ніяк не зменшувалася, — не було підстав, настільки обережно він «працював».
На «промисел» Андрій завжди йшов один, квартири вибирав на верхніх поверхах, де менша можливість зустріти «транзитних» сусідів. Завжди користувався рукавичками й фомкою, які викидав одразу після злочину, а з квартир брав лише гроші й золото, які збував у ломбардах сусідніх регіонів.
Потерпілі в цій кримінальній справі — переважно підприємці, а також люди середнього статку. В Ужгороді Ніколайченку інкримінують 24 квартирні крадіжки, найбільш вдала з яких принесла злочинцеві 13 тисяч гривень, а найменш «рентабельна» — близько двох. Неважко підрахувати, що за два роки своєї діяльності Андрій «експропріював» щонайменше кілька сотень тисяч гривень. Куди поділися ці гроші (за вирахуванням тих, що пішли на життя) — невідомо. У всякому разі потерпіли жодної компенсації від злодія не дочекалися.
Найцікавіше, що про більшу частину злочинів Андрій розповів сам після затримання. Без його щиросердого зізнання довести ці злочини було б дуже складно. За словами старшого слідчого Ужгородського міськвідділу міліції Наталі Ондуляк, котра розслідує справу Ніколайченка, затриманий одразу пішов на співробітництво із правоохоронцями, тому працювати з ним легко й просто.
Мені дозволили поспілкуватися з Андрієм після того, як йому пред’явили обвинувачення. Запеклий домушник виявився інтелігентним на вигляд молодиком, до того ж схильним пофілософствувати. Злочинцем у класичному розумінні цього слова Ніколайченко себе не вважає, а провину за те, чим він займався, покладає на обставини і... державу.
— Та тут можна таку філософію розвести... — говорить Андрій у відповідь на моє запитання про те, що спонукало його до крадіжок. — Хоч позивайся проти держави. Бо держава сама винна, що так вийшло. Візьмімо, приміром, мене. Виріс у нормальній, можна навіть сказати, забезпеченій сім’ї, кишенькові гроші в дитинстві завжди водилися. А після армії потрапив в інший кінець країни й залишився сам. Звичайно, хтось може піднятися з нуля, але таких одиниці. Інші ледве тягнуть від зарплати до зарплати й живуть у злиднях. І найстрашніше, що ніякого світла в кінці тунелю не передбачається.
Давайте порахуємо, який прожитковий мінімум потрібен сьогодні для молодої сім’ї. Ми з дружиною отримували на заводі по 800 гривень. Батьки реально допомогти вже не можуть, а треба наймати квартиру, оплачувати комунальні послуги, купувати одяг. Якщо, не дай боже, у сім’ї хтось занедужає, ти вже вішаєшся, тому що грошей не вистачає навіть на дешеві ліки. Так люди й стають на злочинний шлях...
Першу свою квартиру я «взяв» в Ужгороді в 95-му. Зламав двері, знайшов близько 20 грамів золота — непогано! Це ж скільки на них треба було працювати в той час! Золото продав, а гроші проїли. Про те, щоб по кнайпах ходити, тоді ще не було й мови. З першої крадіжки мені вистачило на два місяці нормального життя, а коли гроші закінчилися, я вже знав, де їх дістати. Завжди працював сам, людям не довіряю. Сам зробив — сам за все й відповідаю. Я тоді ще не притягався, нічого не знав, тому робив багато помилок. Ішов просто на ура, без рукавичок, без нічого. Після мене знаходили купу відбитків, але їх іще в картотеці не було. Але потім усе одно вирахували...
"ГРОМАДЯНИ! ЗБЕРІГАЙТЕ СВОЇ ГРОШІ В ОЩАДБАНКУ!"
— Скільки епізодів було по першій судимості? — запитую Андрія.
— Близько сотні за три роки. Працював по обласних центрах Західної України — в Ужгороді, Івано-Франківську, Тернополі, Чернівцях, заїжджав і в Одесу... За весь час жодного разу не нарвався на господарів квартир. Але я й старався. Дивився, наприклад, як крутиться електролічильник. Коли працює холодильник, він крутиться так, а коли телевізор — інакше. Потім обдзвонював усі двері на сходовому майданчику. Якщо хтось відчиняв, називався агентом відомого виробника й пропонував товар. Після цього в будинку бажано не красти — обличчя вже запам’ятали. Якщо ж ніхто не відчиняв, швидко зламував фомкою двері — і до діла. Теоретично, звичайно, можна було припустити, що в квартирі хтось залишився, наприклад діти, які не відчинили дверей незнайомцеві. У такому разі я просто втік би. Але бог від таких сюрпризів милував...
Для роботи в квартирі мені вистачало від п’яти до п’ятнадцяти хвилин. Швидко перевірив одну кімнату, вибіг на сходи послухати, чи не йде хто, і знову. У кожного домушника своя схема знаходити гроші, але є й загальні правила. У першу чергу слід перевірити сервант. Якщо там чисто, в жодному фужерчику нічого немає — виходить, гроші акуратно складені на поличці або в скриньці. У спальні гроші й прикраси дуже часто тримають, тому що психологія така — перевірити перед сном, чи все на місці. Дуже рідко вигадують якісь хитромудрі схованки, в основному все «по верхах» лежить — у серванті, скриньці, комоді. Хочете знати, який найнадійніший спосіб уберегтися від квартирної крадіжки? Це не міцні замки, сейфи чи схованки. — Після цих слів Андрій раптом випростує спину й з іронією в голосі копіює Милославського з фільму «Іван Васильович змінює професію»: «Громадяни! Зберігайте свої гроші в ощадбанку!». Це й є найліпший варіант. Ні, бувало, звичайно, що нічого не знаходив — я ж іду не за наводкою туди, де гроші точно є, а навмання. І в перші секунди за обстановкою в квартирі бачу, чи варто витрачати на неї час. Холодильник, наприклад, порожній, у серванті — самі ліки, а в хлібниці — 100 або 200 гривень. Усе зрозуміло — тут живуть пенсіонери. Я в таких випадках нічого не беру. І, що найбільше ображає, бувало так, що на мене потім заявляли — узяв, мовляв, мало не півкіло золота й сто тисяч гривень. І звідки в них такі багатства, якщо вся обстановка в квартирі коштує менше від п’яти тисяч? Але я вже однаково нічого не доведу. Тут, як мовиться, мені бог суддя, і їм теж...
— Перша відсидка пішла тобі на користь у фаховому сенсі?
— Та ну, яка користь. — Андрій безнадійно опускає голову. — Люди там божеволіють від цих скотинячих умов. Дали б бодай нормальну роботу, а не так, як нам — погнали рубати камінь без робочого взуття, без спецодягу. Бачок їжі видають, а там сама капуста... Візьмімо приклад із реального життя: посадили людину за щось на шість років. За цей час дружина пішла, батьки, не дай боже, померли, то яким він звідти вийде? Зрозуміло, озлобленим на весь світ. Хоча, з іншого боку, ніхто його туди не запрошував. А що до фахового сенсу... Звичайно, якщо хочеш, можеш чогось на зоні навчитися. Тут кожному своє — хто на що себе налаштовує. Я після суду заприсягнувся: вийду, нізащо не буду красти. У мене ж сім’я залишилася, дружина чекала шість років, доньці два рочки було, коли мене вперше взяли. Вона мене навіть не запам’ятала, лише по фотографії знала, що тато десь є... І справді, після звільнення два роки не займався цим. Улаштувався на завод водієм, потім закрійником, клепав жолоби для всієї області, а сувеніри з дерева робив такі, що люди їх просто розмітали. Мені навіть на дизайнера пропонували піти вчитися. Але через два роки однаково зірвався. Все в гроші впиралося. Поки з дружиною працювали на заводі, забули, що таке борщ на м’ясі, купували лише найдешевші продукти — плавлені сирки, маргарин. Планували взяти кредит і зайнятися бізнесом, але хто нам з такими статками дасть гроші? У банках навіть говорити не хотіли...
Я, звісно, знав, що після першої відсидки перебуваю під ковпаком, але тут проста філософія: справа міліції — ловити, а моя — красти й не попадатися. Тому й колесив майже по всій Україні. Дружина нічого не знала, для неї й доньки я завжди їздив на заробітки. Щоправда, кілька разів виникали підозри, й дружина просила: «Присягнися, що ти не взявся за старе». Я бадьоро відповідав: «Звичайно, ні, Оленко, клянуся». Ще й пальці по-дитячому схрещував. А що робити? Ви думаєте, легко дивитися дружині в очі й брехати? Це тільки так здається. Привозиш додому гроші — виходить, треба вигадати якусь казку, де й як їх заробив. А дружина бачить, що я пішов на пиво чи посидів у барі, хоча начебто всі гроші їй віддав. Це все таке... Ми ще не бачилися після мого затримання. Олена вагітна на п’ятому місяці, так що їй краще сидіти вдома, а не їздити на побачення. Вона все це дуже погано сприймає. Та й я сам теж. Але те, що зі мною тепер, — це одне, що буде далі — ось найголовніше...
— Про більшу частину крадіжок в Ужгороді, які тобі інкримінують, ти сам розповів міліції. Чому? Можна ж було й промовчати.
— Та ну, однаково вони потім спливли б. Є ж мої поїздки залізницею, телефонні переговори, ломбарди, врешті-решт. Це ж елементарно — все скласти й вирахувати за почерком — ти чи не ти «працював». Я так вважаю: раз попався, значить, треба самому зізнаватися.
Зрозумівши, що розмова добігає кінця, Андрій несподівано попросив:
— Надрукуйте, будь ласка, що я прошу пробачення у своєї сім’ї. За те, що розчарував і підставив її.
— А в потерпілих?
— Ну, і в них теж. Хоча... Я крав, щоб жити, а не жирувати, тому — хоч і злочинець, проте не бандит. А це велика різниця.
Після того як слідство закінчить документувати крадіжки в Ужгороді, Ніколайченком займуться в інших регіонах України. Тільки у Тернополі йому інкримінують 36 квартирних крадіжок (правда, сам він визнає не всі). Частина 3 статті 185 Кримінального кодексу, за якою порушено справу, передбачає від трьох до шести років позбавлення волі й, судячи з кількості крадіжок і біографії злочинця, сподіватися на пом’якшення вироку йому навряд чи світить…
P.S. Прізвище затриманого змінено до завершення слідства.
