Із 1972 року 5 червня, за рішенням Генеральної Асамблеї ООН, відзначається як Всесвітній день оточуючого середовища.
Сорок років тому в цей день у Стокгольмі відбулася перша конференція з проблем збереження довкілля, яка була організована на глобальному рівні. Зазвичай у такі „тематичні” дні за ініціативою влади чи громадських організацій проводяться разові акції, спрямовані на покращення оточуючого нас середовища. Як правило, вони зводяться до прибирання території від сміття та висадки дерев. Останнім часом у таких акціях полюбляють „засвітитися” політики, чиновники, „зірки” шоу-бізнесу, а екологічні організації використовують дні Землі та Довкілля як нагоду нагадати про себе.
Прибирання сміття та висадка дерев, справа, звісно, непогана. Але ці дії, як не дивно це може здатися, насправді до покращення екологічного стану на планеті відношення практично не мають. Так, розкидане повсюди сміття дратує, викликає справедливе обурення та навіть депресію (особливо після повернення додому з країн, де як із комунальним господарством, так і зі свідомістю населення все гаразд). Тому прибрати його з очей подалі – природне бажання ментально здорової людини. Та чи багатьох з нас турбує, що буде з тим сміттям далі? ЗМІ тепер все частіше звертаються до цієї теми – переповнених сміттєзвалищ, на яких смердить, тліє, отруює повітря та воду, слугує джерелом найнебезпечніших хвороб все те, що зовсім нещодавно тішило нас в якості гарної упаковки, слугувало нам одягом та взуттям, покращувало побут у вигляді домашньої техніки... Ця проблема стоїть практично перед кожним містом, і невеличкі міста Закарпаття тут не вийняток. Особливо вражають (насамперед, закордонних туристів) наші річки, береги яких просто заваленні сміттям, а на прибережних деревах після паводків надовго залишаються красуватись поліетиленові пакети. Пам’ятаю, який неприємний осад залишився у угорських туристів, коли вони побачили на Вільшанському водосховищі справжній острів із пластикових пляшок… Місяць тому я, мандруючи околицями Берегова велосипедом, відвідав місцеве звалище і назнімав там фото для ілюстрацій до статей на екологічну тематику, а також зняв кілька коротких відео, на яких сміття можна не лише побачити, а й почути – так, наприклад, пострілюють пластикові пляшки на пекучому сонці…
Але зараз мова піде не про проблему поводження із відходами. Пропоную читачам заглибитись та подивитись в її корінь – адже зазвичай ми бачимо лише ту частину проблеми, що знаходиться на поверхні. Справа в тім, що про походження більшості товарів, які ми споживаємо, ми маємо дуже умовну уяву. Аби цю уяву розширити, вчені все ширше застосовують поняття "екологічний слід". Влучна назва, яка примушує замислитись, який реальний слід залишає кожен із нас на цій планеті. Як не сумно, але головний слід, який залишає по собі сучасна людина – то велика гора різної речовини, яка спочатку була частиною планети, та швидко перетворилася на купу непотребу.
Про обсяги тої умовної купи, що збільшується щодня на протязі всього нашого життя, можна лише здогадуватись. Статистика веде облік побутового сміття, яке утворюється в домогосподарствах різних країн світу. Лідирує у цьому непочесному рейтингу США, кожен мешканець яких утворює, за різними підрахунками, від 600 кг до тонни (а подекуди й двох тон!) побутових відходів на рік. Європейці стриманіші, і тому їхні показники – 400-500 кг щорічного сміття на кожного. Українці лише наздоганяють своїх багатшіх сусідів, у середньому викидаючи на смітники або повз них (у річки, на узбіччя доріг, в лісові хащі) по 150-200 кг відходів свого споживання.
Візьміть ці цифри, помножте на прожиті роки, і уявіть, що з кожним наступним роком ваш внесок у захаращення планети тільки зростатиме. Але це – тільки верхівка значно більшої піраміди! Адже насправді на кожен виготовлений товар (будь-то телевізор, сорочка чи пакувальна коробка) витрачається певна кількість ресурсів. Підрахунками цих кількостей якраз і зайнялись фахівці в різних країнах світу, та вразилися тим тоннам руди, кубометрам води та лісу, барелям нафти та горам відходів - тобто реальній ціні будь-якого предмету, яким нині користаються дуже недовго, і який обходиться природі все дорожче. Якщо приблизно, то вагу будь-якого товару можна сміливо помножити на десять – принаймні стільки речовини потрібно використати, аби його отримати. Однак для більшості товарів потрібні значно більші коефіцієнти. Наприклад, звичайні джинси, вагою в півкіло, "важать" 30 кілограм первинної сировини. Необхідно близько 30 тонн сировини, аби з купи руди з'явився на світло новий легковий автомобіль. А є товари, „справжня вага” яких й зовсім зашкалює. Наприклад, золото - на одну невеличу каблучку необхідно витягти з землі три тонни руди, а ще промити її, як водою, так і токсичними ціанідами (на щастя, закарпатське золото добували без них – та як би бажання здобувати цей дешевшим способом не перемогло згодом).
Вперше поняття „екологічний слід” ввів у обіг у 1992 році канадійський професор Уільям Різ. Воно швидко розповсюдилось після доповіді для Конференції ООН із навколишнього середовища "Екологічні сліди країн світу", а також завдяки регулярним доповідям Всесвітнього Фонду Охорони Дикої Природи (WWF International). Кілька років тому з метою узгодження методології та координації досліджень зформувалася Всесвітня мережа "Global Footprint Network" („Мережа глобального сліду”), що об'єднала у своїх рядах представників наукових і урядових кіл, бізнесу, громадськості. Тепер вони вираховують „екологічні сліди” цілих держав, визначаючи масштаби негативного впливу людини на природне середовище Землі. За підрахунками «слідомірів», на всій Землі придатними для людини є всего 22 % поверхні планети - 4 % океану і 18 % площі суші. На цій часточці ми й живемо у своїх селах, містечках та мегаполісах, тут наші поля, пасовища та заводи, приморські пляжі, смітники й стрільбища. На кожного землянина, яких незабаром буде 7 мільярдів, зараз припадає, за різними оцінками, від 1.8 до 2.7 га родючих земель. Чи цього досить? Авжеж не досить! Тому людина пішла найпростішим шляхом: почала оббирати ближнього, а також своїх нащадків. Адже зараз стало дуже просто добувати ресурси далеко за межами місця свого проживання, і збувати відходи якнайдалі від нього. От і виходить, що самий наймарнотратніший народ на планеті – громадяни США – примудрилися „їсти” за шістьох землян. Не обмежує себе й Європа, споживаючи в 2 – 3 рази більше, ніж могла б собі дозволити. І навіть Україна, яка в лідерах із споживання наразі не числиться, споживає ресурсів принаймні на третину більше, ніж повинна б.
І це не дивно, адже горезвісна економічна криза застала українців у момент становлення на ноги суспільства споживання, про необхідність побудови якого так довго говорили ідеологи ліберальної економіки. Навіть до її початку мало хто прислуховувся до небагатьох критиків, які намагалися повідомити про початок епідемії «вірусу споживацтва», соціальної хвороби, давно відомої на Заході. Там вже почали від неї лікуватись, але ж ми звикли повторювати чужі помилки та проходити чужими хибними шляхами!
Відтак, соціальна хвороба вразила українців легко, без жодного спротиву, навіть навпаки – була прийнята із розпростертими обіймами. Ще б пак, після тривалого періоду змушеного аскетизму радянської пори, люди дочекалися ери товарного добробуту. І класичні ознаки хвороби не змусили чекати – це відчутний ріст шопоголізму (нестримного бажання здійснювати покупки), брендова залежність, формування світогляду під впливом реклами, і, нарешті, кредитоманія. (Народ нині нарікає на підступних банкірів, що підсадили його на кредити. Відтепер він став обережніше, і надалі буде точно вираховувати складні відсотки та вичитувати умови банківських договорів). Екологічні симптоми хвороби у вигляді зростаючих сміттєзвалищ описані вище...
Та, як це часто трапляється із хворими, вони себе такими не визнають. Хіба побачили ми у суспільстві широку дискусію про те, що варто перемінити життєву парадигму, таку начебто просту, але згубну – «споживай і пануй!»? Куди там! Попри глибоку економічну кризу, бал править свято споживацтва. Куди не клікнеш пультом – суцільні «гламурні вечірки» та „світські хроніки” (нескінченний портрет тих, хто має самоназву "еліта", в інтер'єрі з їхніх улюблених машин, будинків та "ексклюзивних" іграшок ціною в річний бюджет середньої школи). Народ скрипить зубами, але дивиться здебільшого із заздрістю та бажанням бути такими ж. А це значить, що наш «екологічний слід», поки що лише чітко видний на тілі Землі, грозить провалом по горло в порожню, отруєну пустелю...
