Таке буває нечасто: вчора ліг спати майже нікому невідомим, а сьогодні прокинувся знаменитим. Саме таке перетворення за півдоби відбулося з киянином Борисом Гришкевичем, який минулого літа зняв фільм «Іванки. Один день у Карпатах». Про подію миттєво сповістили сотні вітчизняних інтернет-видань. Унаслідок цього Борис не мав спокою від дзвінків і запрошень на інтерв’ю. Ввечері того й наступного дня з’являлися сюжети на провідних каналах ТБ.
Гришкевичева документальна стрічка ввійшла до числа 26 кращих у ході всесвітнього конкурсу, який проводився відеосервісом Youtube. Учасники глобального проекту у 192-х країнах світу фіксували, як пройшов один день – 24 липня 2010 року.
Підсумком конкурсу стане повнометражний документальний фільм, що його зі стрічок 26 фіналістів монтуватиме оскароносний режисер Кевін МакДональд. Продюсером кіно виступить інший відомий режисер зі США Рідлі Скотт.
З новою знаменитістю телефоном спілкувався кореспондент.
– Борисе, як ти сприйняв приємну для себе новину?
– Було важко, адже з різних ЗМІ дзвонили журналісти, вимагаючи інтерв’ю. Причому одразу ж. Але не скажу, що це мені було неприємно. З іншого боку, така посилена увага стомлює.
У багатьох повідомленнях тебе називали жителем Закарпатської області, в ряді інших вказували, начебто події відбуваються на території Львівщини, в Славському. Звідки ці перекручення?
Мабуть, джерело помилок у тому, що перед тим я перебував у Славському на Львівщині, де брав участь у зйомках рекламного сюжету. Саме там у мене виникла ідея відзняти щось своє. Цим своїм стало життя людей романтичної і складної професії – вівчарів. Зі Славського пошуки привели в Міжгірський район Закарпаття. А «закарпатцем» я став, очевидно, через те, що декому важко уявити, як хтось здалеку дістався до їхньої глибинки і зняв про «не своє» фільм.
Чим, зрештою, глибинка зацікавила?
Я люблю подорожувати: у попередні три роки підряд узимку (лише цю зиму пропустив) іздив до Індії, побував у різних штатах; відвідав також Непал. Маю багато цікавих сюжетів звідти. Відеоматеріали досі не монтував, фото не публікував. Гадаю, тепер настав час для цього, та й інтерес з’явиться більший з боку каналів і видавців.
Як вийшов на людей – героїв свого фільму?
Я свідомо шукав щось цікаве у Карпатах. Знайомий киянин порадив їхати в Закарпаття. Вирушив просто зі Славського автомашиною. Там із села Пилипець у Міжгірському районі гірськолижним підйомником вибрався на полонини, звідки пішки дійшов до стійбища вівчарів. Там за головного був Василь Гурзан, а ще його брат Іван, і третій – Михайло; вони з сіл Лісковець і Верхній Студений. У фільмі присутня й дружина бригадира – Калина Гурзан.
Вони одразу погодилися на зйомки?
Якиось проблем із цим не було. Отримавши згоду, повернувся до Славського. Туди один із моїх товаришів привіз кілька відомих стрічок, серед яких і «Тіні забутих предків» Параджанова. Переглядали її з товаришами втрьох, у поржньому залі будинку культури в Славському. Я не впреше цю стрічку бачив, але саме тоді отримав великий заряд енерегії. Захотілося зняти «продовження», розповісти про сучасних Іванків.
Як це відбувалося?
Побувавши на стійбищі вівчарів, я зрозумів, що тут може відбутися фільм. Викликав із Києва операторів Дмитра Міняйла та Дениса Мельника. Напередодні зйомок ми прийшли на місце, розбили намет. Вночі майже не спав і розбудив усіх набагато раніше. Збився з годинника, адже у вас він ходить за іншим відліком, не як унас. Почали знімати з самого ранку, не оминаючи жодного кроку вічарів.
Використовував якусь особливу апаратуру?
Мали два фотоапарати «Сanon», здатні знімати відео. До 14-ї години відзняли матеріалу на 70 гігабайтів, відтак пам’ять у апаратах вичерпалася. І цього, виходить, вистачило, щоб стрічку відзначили.
Нині контактуєш із вівчарями?
Подружилися. Коли отримав радісну звістку, то одразу подзвонив Василю Гурзану. Передав через знайомого в Карпатах різдвяні подарунки і йому, і іншим героям стрічки.
Як ти йшов до професії режисера?
Народився в Владивостоці, а коли мав один рік, батьки переїхали до Києва. Навчався в школі, військовому ліцеї ім. Богуна, по одному рокові витримав в університетах – торговельно-економічному та культури. В останньому опановував фах режисера масових свят. Жива практика перемогла і я став займатися організацією кінозйомок. Останнім часом був адміністратором зйомок. У свої 28 років уже починаю розуміти, що цікавіше самому створювати кіно.
А що скажеш про товаришів Міняйла і Мельника?
Перший із них старший за мене на 2 роки, опанував операторський фах у інституті Карпенка-Карого, другий – молодший за мене на рік, професійно займається фотографією. Вони талановиті хлопці, інакше не було б, як кажуть, предмету для розмови. Крім них, хотів би згадати і про молодого продюсера Марію Панасюк, яка теж долучилася до справи.
Незабаром у США відбуватиметься прем’єра «світового» фільму, змонтованого з короткометражних стрічок переможців…
Це буде 27 січня і, на жаль, кошти для поїздки виділені лише для одного. Сподіваюся, повернуся звідти з новими задумами, а на батьківщині з’являться пропозиції. Хотілося б створити більшу за форматом стрічку, яка розкриватиме загадки нашої землі,. Їх на ній ще дуже багато. Сподіваюся, що візьму участь у проекті під назвою «Україна, гуд бай», який розгортається під загальним керівництвом Володимира Тихого.
