Продовження відвертої розмови з письменницею, на чиїх казках виросло покоління незалежної України. Частина ІІІ
Читайте:
«Час – це Великий глухий, який не чує панегіриків чи хули»
Де ви черпаєте наснагу?
У «Злочинцях» є такий персонаж Чмак. Він точить пластмасові пляшки, ними харчується, і ходить заряджатися на четвертий енергоблок – пузом лягає на нього, заряджається, а потім знову «шпендиляє». Так от я так само (сміється).
Що для Вас є енергоблоком?
Зустрічі з дітьми, з моїми читачами. В Ужгороді немає жодної школи, в якій би я не виступала. Не кажучи вже про садочки, гімназії, ліцеї.
Без цього контакту я не можу. Мені треба бачити дитячі очі, коли я читаю. І тоді розумієш – «бере» це чи «не бере».
«Я не люблю легкого чтива»
Що читаєте самі?
Все, що виходить нове і гідне уваги.
Але як Ви визначаєте, що гідне бути прочитаним, а що ні?
Вистачає прочитати сторінку твору, і тоді вже розумієш, чи варто продовжувати далі читати, або ні.
Так я відкрила для себе Єшкілєва, Римарука, якого вважаю постаттю №1 в сучасній українській поезії.
Люблю і слідкую за новинками від Тараса Федюка, Павла Вольвача, Галини Пагутяк, Василя Шкляра, Дмитра Федаки, Олександра Гавроша, Сашка Дерманського, Лесі Ворониної, Володимира Рутківського.
Я не люблю легкого чтива. При всій моїй любові до Ірен Роздобудько, як до людини і особистості, я її не читаю, бо мені не цікаві дамські романи. Я себе відношу до вибагливого читача.
Якось в одному з інтерв’ю мене запитали, кого я вважаю «літературними китами». А я відповіла, що чимало моїх «китів» такого маленького розміру і плавають у таких маленьких озерцях, що широкий читач їх просто не ідентифікує, вони йому невідомі.
З іноземного - все навколо чого точиться хоч якась дискусія.
Коли написали нову книжку, що хочеться почути в першу чергу – критику чи похвалу?
Я так давно хочу почути конструктивну критику… її я вже 20 років не чую.
Немає кому?
Нема. Немає кому не просто сказати: подобається чи не подобається. А дійсно висловити критичні зауваги.
У нас всі рецензії на дитячі книги пишуть за одним і тим же принципом: така книжечка гарна вийшла, такі гарні тут листочки, тут така корівка гарна, і такі віршики, і так далі. Це не той рівень дискусії. Про дитячу літературу потрібно писати так само серйозно, як і про дорослу.
Я знаю тільки одного фахівця – Емілію Огар зі Львова, – яка, користуючись науковим термінологічним і понятійним арсеналом, вміє фахово аналізувати дитячу книжку.
Відсутність критики мені, можливо, навіть «розв»язала руки» як письменниці. Хоча, знаєте, дуже рідко сформований письменник зважає на критичні зауваження. Хіба що початківець.
Банальне запитання, але чи достатньо держава виділяє коштів на українську книгу, і дитячу зокрема?
Я не впевнена, що держава взагалі повинна це робити, оскільки у нас, зазвичай, кошти йдуть не за призначенням – не на те, що треба.
От у нас є програма «Українська книга»: щороку згідно неї виділяються кошти на видання певних книг. До речі, перші «Злочинці» теж вийшли у цій програмі. Її ж коштом видав свої дорожезні книжки і новоспечений міністр Дмитро Табачник. Скажіть, це морально? Тому немає жодних гарантій, що виділені гроші підуть на те, що дійсно треба.
Хай письменники самі шукають можливості бути почутими. У мене один герой якось сказав: щось гідне, навіть написане на паркані, залишиться у свідомості народу. І я в цьому переконана.
Тобто Ви покладаєтесь на віру?
Я б не була дитячим письменником, якби не була оптимістом, і не вірила у те, що роблю правильні речі.
Якось на одному з круглих столів одну досить відому письменницю запитали, чи вважає вона себе письменницею. А вона так склала руки, і каже: «Та ні, я не письменниця…» (Хотілося додати подумки: Я єщьо только учусь…). Мені це було дивно чути. Думаю, Господи, якщо ти не вважаєш себе письменницею, то йди доїти корів. Це такий хитрий спосіб, як на мене, уникнути відповідальності. Написала щось дурне – ну то що ви з мене хочете? Я ж не письменниця?!
Я вважаю себе письменницею, тому що я відповідаю за те, що пишу, роблю це свідомо, хочу аби це приносило користь суспільству, і мені приємно, коли знаходяться поціновувачі моєї творчості та однодумці.
Заради чого Ви пишете?
Я просто не можу без цього жити. Напевно, як і кожній людині, Бог приготував мені свою місію, дав завдання.
Я ніколи не хотіла покинути писати. Ні, такого не було. Писати мені хочеться. Коли мені не пишеться, – то це складний період. Тоді, я стараюся набратися, підзарядитися (сміється).
Ви щаслива людина?
Абсолютно. У мене є все, що потрібно для того, аби я могла спокійно жити та працювати – прекрасні доньки, онуки, і жодних претензій до життя.
«Великі надії покладаю на молоде покоління українців»
Опишіть сучасного українця?
Ви хочете це почути від дитячого письменника? (сміється) Мій українець – це мій читач.
Покоління незалежної України виросло саме на Ваших казках…
Українці, як і більша частина сучасного світу, переживають проблему кризи духовності, втрати свого коріння. Космополітизм, який у дечому є річчю прогресивною, насправді у нинішньому «попсовому» виразі є справжньою загрозою людству. Це той самий глухий кут, як і у гомосексуальних відносинах: немає продовження роду, немає продовження людству.
Людина, яка не має своїх коренів, як і будь-яка рослина, – помирає. Тільки перекотиполе так може існувати, але воно сухе, у ньому немає життя.
Тому дуже важливо, щоб українці зберегли національні традиції. Ми не маємо права витоптати та викинути увесь той досвід, який нам залишили пращури. Якщо оперувати арсеналом сучасних понять, то це було б відверто нераціонально.
Насправді, прив’язаність збагачує духовний світ людини. А все, що робить людину духовнішою, – дає нові простори для розвитку. Це потрібно, ми будемо в цьому далі розвиватися. На жаль, ми багато втратили, дещо уже ніколи не поновимо.
Нині я бачу паростки пробудження духовності нації. Але от приміром те, що робить Поплавський – це називається «профанація предмета», воно приносить тільки зворотний ефект, як будь-який несмак. Тому, я дуже сподіваюся на молоде покоління, яке виросло вже у незалежній Україні.
Щоб Ви побажали українцям?
Аби ми стали духовною нацією, жили у суспільстві, де було б якомога менше брехні, підлості, «прогинання спини». А усі негативні ментальні риси зосталися тільки для того, щоб батьки могли показати дітям, як не треба робити, і якими не треба бути. Пам'ятаєте, як у нашого класика: «Оно, дивись, яка кака намальована!»
