Розмова з головним екологом Закарпаття про те, як у нас вирішується проблема відходів

Закарпаття прагне завоювати репутацію туристичного регіону-лідера і доволі успішно це робить. Однак на заваді цьому часто стають речі, котрі, на перший погляд, жодного стосунку до сфери подорожувального відпочинку не мають. І все ж урешті є одними з визначальних факторів, що впливають на вибір туристами місця відновлення сил. Одна з таких проблем – сміття. Хоча на Закарпатті нині його вже менше, ніж кілька років тому, ситуація й далі геть не ідеальна. Начальник Державного управління охорони навколишнього природного середовища Андрій Погорєлов розповів «СЗ «Паланку» про те, наскільки гострою є проблема відходів і як вона вирішується.

 

– Насамперед скажу, що наше управління після реорганізації не має контрольних функцій, які тепер належать еко­логічній інспекції, – каже Андрій Вікторович. – Ми провадимо загальне керування й регулювання у сфері охорони навколишнього середовища, в тому числі й щодо поводження з відходами. Однак все-таки це не означає, що ми не вирішуємо проблем. Навпаки, я дивуюся, чому органи місцевого самоврядування, чиновники на місцях, знаючи, що наше управління готове порушувати питання, лобіювати їх вирішення на рівні не тільки обласної влади, а й Мінприроди, не ініціює проектів. До прикладу, коли виникла проблема з полігонами твердих побутових відходів у Мукачеві, до нас звернулася місцева влада, і ми зініціювали, а Мін­природи підтримало, аби з фонду охорони навколишнього природного середовища були виділені потрібні кошти. Як наслідок, тоді на рекультивацію старого й будівництво нового полігонів знайшлося майже два мільйони гривень.

 – Стосовно розміщення. Ви контролюєте чисельність смі­ттєзвалищ й еко­логічну ситуацію на них?

– Звичайно. Адже, згідно з нашим законодавством, сміттєзвалище – це об’єкт під­вищеної еколо­гічної небезпеки. Всі вони повинні мати відповідну документацію, пройти екологічну експертизу тощо. Нині на Закарпатті буквально три сміттє­звалища мають усю передбачену нормами документацію – ужгородський і мукачівський полігони твердих побутових відходів (ТПВ), а також той, що в селі Боржаві Берегівського району.

Всього ж, якщо говорити про статистику, в області нині діють 272 пункти розміщення непотребу (263 сміт­тє­звалища та 9 полігонів твердих побутових відходів (ТПВ). Вони займають 219 га, де складується понад 4 млн тонн непотребу: побутового сміття, тирси, по­лімерних матеріалів.

– У вас, напевно, ведеться облік і перевірка тих, хто вивозить відходи. Це прерогатива тільки комунальних служб чи є в області уже й приватні бізнес-структури, які заробляють на смітті?

– Побутовий непотріб вивозять і підприємства й організації самостійно, й окремі приватні структури, і спеціа­лізовані комунальні служби. Останніх, до речі, в області 110. Але багато з них, насамперед сільські, не мають відповід­них засобів, тому дуже погано виконують свої обов’язки. Звичайно, ми контролюємо їх роботу.

Для нас найголовніше – простежити шлях відходів: куди вивозяться, як утилізуються чи захороняються. Якщо підприємства, до прикладу, не представляють нам усіх потрібних документів, то ми, відповідно, не видаємо їм лімітів і дозволів.

– Пане Андрію, а куди діваються відходи, які є токсичними?

– Деякі їх види, що не підлягають вивезенню на сміттєзвалища, як, наприклад, відходи вторинної сировини, брухт, свинцеві акумулятори, відходи пласт­маси, поліетилену (плівка, ПЕТ-пляшки), картону, макулатури, склобою, збираються й відправляються на утилізацію за межі області підприємствами, які мають відповідні ліцензії Мінприроди України.

На території нашої області немає заводів із переробки токсичних відходів. І ми вважаємо, що недоцільно їх створювати, враховуючи унікальність краю. Знову ж таки, повернуся до теми ініціативності й бажання влади на місцях вирішувати проблему. Наше управління розробляло проект будівництва сміттє­переробного заводу в Ужгороді, навіть досягли певних домовленостей із керів­ництвом Мінприроди. Однак владі обласного центру виявився непотрібним завод, який був би збудований коштами держави, тож не було виділено на нього земельну ділянку.

 – Великою проблемою є стихійні сміттєзвалища. Дехто каже, що вони утворюються не тільки тому, що людям простіше викинути сміття бі­ля річки чи десь у лісі, а й через те, що офіційні звалища переповнені.

– Насправді вони не переповнені, але нині більша частина полігонів твердих побутових відходів на території області, крім ужгородського й мукачівського, заповнені на 80 %. Відвести нові ділянки складно через те, що земля розпайована і вільних площ майже нема.

Аби зменшити накопичення й утворення відходів, щорічно погоджуються ліміти й видаються відповідні дозволи. Скажімо, 2007 року наше управління затвердило й видало ліміти й дозволи для 1034 підприємств й організацій, торік – для 806 суб’єктів під­при­єм­ницької діяльності. А за 5 місяців нинішнього року документи на утворення й розміщення відходів уже отримали 810 суб’єктів господарювання.

– Андрію Вікторовичу, чи можете навести конкретні приклади вдалого вирішення про­блеми відходів?

– Звичайно, для цього потрібні гро­ші й розумний підхід. До прикладу, в області близько 800 деревообробних під­приємств, відходами виробництва яких є тирса. Раніше її переважно зсипали просто в лісі, на берегах потічків і річок, через що було дуже багато проблем. Не скажу, що нині зовсім нема таких випадків, але проблема далеко не така гостра. Тирсу частково спалюють самі підприємства як додатковий енергетичний ресурс, а значна її частина брикетується. На Закарпатті вже працює 10 підприємств, що спеціалізуються на тирсобрикетуванні. І це – вирішення проблеми. Бо, скажімо, 2008 року 46 тисяч тонн тирси було спалено як додатковий енергетичний ресурс, ще 13 тисяч тонн передано на брикетування й господарське використання.

– А як загалом оцінюєте процес упровадження нових технологій із використання вторинних ресурсів і переробки відходів?

– Він триває, але йде повільно. На рівні держави треба передбачати від­повідні механізми економічної зацікавленості виробників. І тих, хто впрова­джує у виробництві передові безвід­ходні та маловідходні технології, має підтримувати держава. Нам треба поступово зменшувати кількість сміттє­звалищ та модернізувати їх, провадити вторинну переробку відходів, створювати умови для залучення інвестицій у будівництво сміттєпереробних підпри­ємств. Вирішити питання тільки за рахунок власних коштів і місцевих бюджетів без державного фінансування або залучення вкладень – неможливо.

– Однак, погодьтеся, природоохоронні структури, органи місцевого самоврядування також мають важелі впли­ву.

– Звичайно. На рівні області розроблено чимало природоохоронних програм, є «Концепція комплексної системи поводження з побутовими відходами для Закарпатського регіону», є низка розпоряджень голови обласної державної адміністрації. Однак виконання програм і реалізація природоохоронних заходів на низькому рівні. Виконкоми міських, селищних та сіль­ських рад недостатньо використовують надані їм повноваження, визначені законами «Про місцеві державні адміністрації», «Про відходи» та «Про благоустрій населених пунктів».

Однак незважаючи на заходи, що вживаються облдержадміністрацією й нашим управлінням, все одно утворюються несанкціоновані звалища від­ходів і засмічуються землі водного фонду. Тільки з початку року на виконання розпорядження голови ОДА «Про благоустрій населених пунктів та встановлення єдиного санітарного дня» в області ліквідовано 1080 несанкціонованих сміттєзвалищ, вивезено в місця організованого складування відходів 60 тисяч кубометрів побутового непотребу, роз­чищено 245 км русел річок і потічків.

– Як, на вашу думку, можна вирішити проблему докорінно? Адже відомо, що чисто не там, де прибирають…

– І там, де прибирають, також, однак усе-таки головне – не смітити. Стратегія Державного управління охорони навколишнього природного середовища у сфері поводження з відходами полягає у зменшенні обсягів їх утворення й накопичення, організації збору ТПВ від населення й підприємств, ор­ганізації перероблення й утилізації від­ходів. І, звичайно, забезпеченні суворої природоохоронної політики у впровадженні чистих технологій, використанні альтернативного палива, залученні інвестицій на виконання природоохоронних програм і заходів.