Ільницький завод механічного зварювального устаткування — чи не єдине машинобудівне підприємство на Закарпатті, яке зберегло свій профіль, не розпавшись при цьому на всілякі ТОВ, МП та іже. Воно — один з головних наповнювачів бюджету в Іршавському районі, де й розташоване.
Безперечно, обсяги реалізації продукції через втрату колишніх ринків збуту вже не ті, що були, скажімо, у вісімдесятих роках минулого століття. І пов’язано це зі специфікою виробництва. Завод зорієнтований на випуск устаткування для механічного зварювання трубопроводів, резервуарів, ємностей різного діаметра, пальників для зварювання як голою дугою, так і в середовищі захисних газів чи під флюсом. Будувався він у шістдесяті роки вже минулого століття з ініціативи Інституту електрозварювання імені Патона і спочатку мав статус дослідного підприємства з випуску вузлів та деталей до зварювального устаткування для механізації зварювальних процесів. У лютому 1996 року рішенням установчих зборів на його базі створено відкрите акціонерне товариство «Ільницький завод механічного зварювального устаткування» (ВАТ «ІЗМЗУ»).
— Ми нині продовжуємо випуск кількох видів обертачів та колон для зварювальних автоматів, але вже модернізованих, — каже голова правління Дмитро Матіко. — Обертачі універсальні, вертикальні, горизонтальні, роликові — різних габаритів та вантажопідйомності, що дозволяє використовувати їх для монтування у спеціальні виробничі лінії. Наші механізми призначені для фіксування деталей у вигідному, тобто найбільш зручному для роботи, положенні при автоматичному дуговому зварюванні під шаром флюсу, в середовищі захисних газів та під час наплавлювальних операцій. При цьому вони забезпечують синхронне із зварюванням обертання металоконструкцій різної конфігурації — циліндричних, балочних, корпусних.
Обладнання ільницьких машинобудівників годиться для накладання як кільцевих, так і повздовжніх швів при автоматичному, напівавтоматичному та ручному зварюванні й здебільшого використовується при прокладанні нафтових, газових та продуктопроводів. Обсяги річного виробництва продукції ільничани довели вже до 12 мільйонів гривень. А на початку дев’яностих підприємство ледь не поділило гірку долю інших потужних машинобудівних заводів області. Але не «лягло» лише завдяки підприємливості як інженерно-технічних працівників, так і висококваліфікованого робітничого колективу. Аби втриматися бодай якось на плаву, тут розширили асортимент товарів широкого вжитку. Якщо до цього такими товарами були опалювальні конвектори «Акорд», локшинорізки, металева сітка для огорож, то ільничани, щоб вижити, взялися за виготовлення інструментів для будівельників, а також соломорізок, тачок і навіть корит для домашніх парнокопитних. Тобто всього того, що було потрібне селу.
— Завдяки цьому ми почали знову входити у звичну виробничу колію, — продовжує Дмитро Матіко. — Навіть попри те, що ціни на метал — основу основ нашого виробництва, непомірно зросли. А от із збутом готової продукції, оскільки попередні партнерські стосунки були із споживачами в основному з Росії, виникли проблеми. Треба було шукати нових споживачів. А без посередників у нових ринкових умовах зробити це надзвичайно складно. Звичайно, й самі не сиділи склавши руки: брали участь у галузевих виставках у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді, Уфі, Мінську, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Харкові, Донецьку та інших містах Росії, Білорусі й України. Оскільки коштів на той час для оформлення виставкових стендів майже не було, то проспекти на нашу продукцію доводилося роздавати з рук.
Зрештою, вдалося знайти потенційних партнерів: з Москви — в особі фірми «Елмід-Техно», а з Києва — ТОВ «Стан-Комплект». Б. запропонував посередництво між нашим заводом і потенційними споживачами, при цьому ТОВ «Стан-Комплект» бере на себе роль гаранта збуту наших виробів. З огляду на наші партнерські стосунки, ми допомогли киянам стати нашими акціонерами, не підозрюючи, якими будуть майбутні наслідки такої, здавалося б, чесної і взаємовигідної співпраці. Заволодівши майже 33 відсотками акцій, акціонери з Києва почали диктувати свої умови щодо господарської діяльності й навіть управління заводом.
На такі умови ми не погодилися. Тоді кияни розпочали правові, якщо можна так сказати, атаки щодо неправильних, на їхню думку, дій з боку керівництва правління ВАТ «Ільницький завод МЗУ». У районну та обласну прокуратуру, регіональну комісію з цінних паперів та фондового ринку, а відтак — у Господарський суд Закарпатської області. Численні перевірки, що проводилися з травня 2006 року, з нашого боку жодних порушень не виявили й засвідчили: на підприємстві — близько 300 працівників, вони вчасно отримують стабільно високу зарплату, завод справно сплачує податки.
Але наші київські партнери із ТОВ «Стан-Комплект», які мають до 33 відсотків (блокуючий пакет) акцій, а також тим, що продукція заводу є специфічною, має нешироке коло споживачів та відчутну конкуренцію на ринку, почали наполягати на зміні діючого порядку реалізації продукції. Вони запропонували підписання дилерського договору та договору комісії, за якими виключне право реалізації продукції має перейти до структури «Стан-Комплекту».
Для нас такий договір рівнозначний смертному вирокові. Бо, за умови його укладення, він передбачав обмеження ринку збуту нашої продукції, до випуску якої, до речі, кияни ніякого стосунку не мають. Ми припускаємо, що укладення такого договору не тільки призвело б до звуження ринку збуту нашої продукції, а й поставило б завод у цілковиту залежність від київського акціонера. Реалізація продукції — ключовий та вирішальний етап діяльності будь-якого заводу, а її належна організація та ефективність — запорука стабільності роботи підприємства. Втручання в цю сферу створює передумови дестабілізації виробництва і позбавляє колектив заводу можливості вільно оперувати власними грошовими потоками, в тому числі для здійснення виплати зарплати та надання соціальних пільг.
Київських «партнерів» чомусь не задовольняло навіть те, що на порядок денний загальних зборів акціонерів у квітні 2004 року було поставлено питання про внесення змін та доповнень до статуту товариства у зв’язку з прийняттям нових цивільного та господарського кодексів. На цих зборах, до речі, був присутній і пан Б. Проте через майже три роки, тобто 27 лютого 2007 року, Б. звернувся з позовом до Господарського суду Закарпатської області про «визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів акціонерів, про визнання протиправною та скасування нової редакції Статуту, визнання недійсним протоколу № 9 загальних зборів акціонерів від 15 квітня 2004 року та всі витяги з нього в частині, що стосуються внесення змін та доповнень до Статуту шляхом викладення його в новій редакції».
Мовляв, цим рішенням порушено корпоративні права, оскільки питання, яке на них вирішувалося про внесення змін та доповнень до Статуту, не було включено до порядку денного зборів, визначеному в повідомленні про їх проведення. І це при тому, що, як уже зазначалося, пан Б. був присутній на згаданих зборах. Ми як відповідач позов заперечили, надавши при цьому всі документи, в тому числі й про те, що про внесення згаданих змін до порядку денного було повідомлено кожного акціонера персонально листом, а також через оголошення в офіційному друкованому виданні «Українська інвестиційна газета» та іршавській районній газеті «Нове життя» з переліком питань порядку денного. Тож суд виніс рішення, яким у позові відмовив повністю.
Після цього розпочалася нова серія звернень до судів. З огляду на це наводимо коротку, так би мовити, хроніку цих позовів.
Із подібним, мов дві краплини води, до позову пана Б., але вже 27 вересня 2007 року, до Господарського суду Закарпатської області звернулася ще одна акціонерка — киянка Х. Але вже за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача — реєстратора товариства з обмеженою відповідальністю «Регістр» з міста Рахова Закарпатської області. Проте представники позивача на суд не з’явилися, а третю особу представляв заступник директора ТОВ «Регістр». Оскільки мотиви позову були такі самі, тобто безпідставні, суд теж залишив його без розгляду.
31 липня 2007 року Б., не вдовольнившись рішенням закарпатських суддів щодо його лютневого позову, подав апеляційну скаргу на їхнє рішення до Львівського Апеляційного господарського суду. Проте представник апелянта, як перед тим і позивачки пані Х. до Господарського суду Закарпатської області, на судове засідання не з’явився, хоч про час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином. Розглянувши справу, Львівський Апеляційний господарський суд постановив: рішення Господарського суду Закарпатської області від 27 березня 2007 року залишити без змін, апеляційну скаргу — без задоволення.
А перед цим, 24 квітня 2007 року, до Господарського суду Закарпатської області звернувся знову ж таки киянин, він же — голова спостережної ради ВАТ «Ільницький завод МЗУ», В. Суть його позову — про визнання протиправним та скасування рішення голови правління ВАТ «Ільницький завод механічного зварювального устаткування» Дмитра Матіка про створення спільного українсько-чеського підприємства за участі Ільницького заводу, що оформлений протоколом про наміри від 18 січня 2007 року.
— Для розповсюдження нашої продукції на європейському ринку завод мав намір створити спільне підприємство з чеською компанією «TEDOM VKS». Вона спеціалізується на випуску пересувних мобільних установок для служби надзвичайних ситуацій. Про це ми інформували й В. як голову спостережної ради. Він запропонував скласти протокол намірів про створення СП, схвалив цей протокол і пообіцяв разом з Б. приїхати на чергову зустріч з чеською стороною та внести свої пропозиції. Чеська сторона на цю зустріч прибула, а от пани Б. та В. на неї не з’явилися, мотивуючи це особливою зайнятістю. (Тож чи варто дивуватися, чому до нас так важко йдуть зарубіжні інвестори? — І. Г.) Але це не завадило В. подати згадувану вже заяву до Закарпатського господарського, а згодом, 18 жовтня, і до Львівського Апеляційного господарського суду. Вердикт першого суду — у задоволенні позову відмовити повністю, другого (на засідання якого позивач навіть не з’явився, причини неявки не повідомив, тож колегія суддів повважала за можливе розглянути апеляційну скаргу за його відсутності) — рішення закарпатських суддів залишити без змін. Оскільки дії правління ВАТ «Ільницький завод механічного зварювального устаткування» (цитуємо): «по з’ясуванню питання можливості й доцільності створення спільного підприємства не суперечать вимогам чинного законодавства, не виходять за межі компетенції правління, визначеної законодавством і статутом Товариства, тому підстави для визнання недійсним рішення правління ВАТ, оформленого протоколом № 16 від 18.01.2007 року, відсутні. Щодо протоколу про наміри створення спільного підприємства, то суд виходив з того, що, відповідно до ст. 128 ГК України, угода, яка не породжує юридичних наслідків, не може порушувати будь-чиї інтереси. Тому, на думку суду, оскаржуваний протокол не порушує прав та інтересів позивача».
— Питання щодо ситуації, яка склалася на ВАТ «Ільницький завод механічного зварювального устаткування», тричі розглядалося на засіданнях регіональної робочої групи з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, — коментує секретар цієї групи начальник Закарпатського територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Ганна Ємець. — Комісією попередньо визначено наявність ознак протиправного захоплення або поглинання. Відповідні матеріали надіслані до Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств. До слова, історія ця на Закарпатті — не єдина. Як на мене, під подібний приціл потрапили й такі підприємства, як ТОВ «Яворник», що у Великоберезнянському районі, та ЗАТ «Рахівська торговельна організація робітничого постачання».
Тож — далі буде?
