Капчури, постоли, гачі, петак та кептар, а ще ж - черес і клюваку бережуть у Лазещині, що на закарпатській Гуцульщині
Усі ці давні речі із давніми назвами досі має родина у гірському селі Лазещина, котра береже цілий гуцульський гардероб. На Рахівщині старовинний горянський одяг не тільки поважають, але й радо носять.
Деяким із цих речей – понад століття. А декотрі – досить нові, адже виготовили їх власноруч. І кожен предмет вбрання – рідний.
"Нічого не було в магазині купити – усе люди своїми руками робили, і в то вдягалися. Дєржили вівці, прєли вовну, з вовни робили шкарпетки – називалися капчури, а ще онучі. Сукно робили, і шили верхню одежу – петак називався. Гачі шили із сукна. А ще морщили постоли – зі свинської шкіри на будній день, а з бичачої – на вихідний, більш парадні…", - оповідає 75-річна Феодосія Шеп’юк. "Запаски самі теж робили – самі пряли на них: вовну чухрали на крамплях, вибирали тонші волоски і з них пряли файну нитку, грубіше ж лишали… І ткали кольорові запаски з фарбованої нитки, а отака золотава нитка – звали її дріт - її було в магазині купити… Шнурки ці крутили. І так самі ся одягали. І сорочку вишивали. От як цю я бісером шила…"
Пані Дося – знана майстриня. Вміти шити, вишивати, прясти і ткати – звично для лазещинських гуцулок, каже жінка, котра свої вміння передала й доньці. Олена Кузюк працює вчителькою в Ясіня, а як справжня гуцулка є великою прихильницею рідного одягу. "Адже ми гуцули – наші традиції зберігаємо, відновлюємо. Були трохи призабули, а зараз до того вертаються. От я синові вишила сорочку – за узором, що мене навчила мати".
Чоловіче гуцульське вбрання – іще вигадливіше, ніж жіноче. Найкращі речі передають у спадок. Її чоловік дуже любить сорочку, котру отримав від тата – дрібний орнамент яскравих барв вишитий на домотканому полотні, з якого пошита сорочка, а не на окремих пришитих вставках, як часто роблять зараз. А оцей черес, шириною з півметра й оздоблений шиттям шкіряними стрічечками, бережуть як родинну реліквію. "Це носив мій дідо – був знаним чоловіком, головою. Бирів, себто. Землі багато мав. Такий черес міг мати тільки заможний чоловік. А бідний ні, бо ж звідки?", - розповідає пані Дося. Черес – це не тільки парадна гуцульська оздоба. Ремінь має і кишеньки – для ножів, тютюну, а то й патронів. А головне – широкий цупкий пояс помічний гуцулам (традиційно лісорубам): під час важкої роботи допомагає тримати спину.
А до череса мають і давню клюваку – дещо цікавіше, ніж просто гуцульський топірець. Святково оздобленою цю сокирку брали до весілля. "Отут маємо 14 кілець, і на кожне прив’язувалася кольорова стрічечка. Ще однією обв’язували цілу клюваку. Із таким топірцем пан молодий з пані молодою йшов запрошувати на весілля, і з ним же ж приходив наречений на свято. Як досі бачу отаке гарне весілля, на якому колись була взимку – засніжені гори, молоді у святковому гуцульському вбранні, і на топірці леліють різнобарвні стрічки…", - згадує пані Олена, милуючись родинним скарбом (а цю клюваку тут вважають коштовністю, відмовляють охочим купити – адже річ направду унікальна). Ці давні речі – як обереги справжньої Гуцульщини, цікавої своїми традиціями.
Пані Олена наголошує: у гуцульському гардеробі - багато нюансів. Приміром, постоли треба ще й вміти правильно зашнурувати… "Ось тут, прошу, є два кольори – це носила жінка – синій із червоним. А такі мали хлопи – ось постоли мого чоловіка, з бичачої шкіри, тут два сині шнурки", - демонструє гуцулка.
Запаски ще роблять на Гуцульщині, кажуть лазещинські пані, а от з кожухом та кептарем – прикрість, навряд вже хтось такий утне… Водночас гуцулки кажуть – зараз вертається популярність народного вбрання. Одягу, котрий не тільки зручний і натуральний, а ще ж надзвичайно красивий. Приклад першого - гачі, себто, чоловічі штани особливого покрою з міцного шерстяного сукна – дуже-дуже теплі. А взірець краси – кептар на пані Досі, оздоблений лисячим хутром, шкірою, китицями, вишивкою та навіть металевими прикрасами, що про нього пані Дося каже: "вже не тямлю, як дістала, так, давній – як світ був, так і ця ноша вже була".Пані Дося тлумачить потяг до декоративності – гуцули гарячі, життєрадісні, тож і вбрання у них яскраве, веселе.
"Зараз люди знову хочуть бути такими ж святковими, як усе ходили гуцули", - каже пані Олена, підтверджуючи: на свята у цих краях побачити людину у вишиванці з гуцульським орнаментом не дивина, потроху вертаються й інші предмети одягу. Усе різнобарв’я гуцульського орнаменту – на тканих виробах наших співрозмовниць. Пані Дося каже, що так ткати її навчила мама, котра взяла це вміння від своєї, і Феодосія Іванівна своєю чергою передала дочці вміння тонкого кольорового ткацтва (коли вдаються речі, подібні до вишитих, але насправді технологія іще складніша за шиття). Удвох з донькою Оленою – знані ткалі у селі: і для церкви робили, і на замовлення, і у хаті чимало мають, а великодніх серветок виткали – не злічити… Раніше, схоже, мали більше часу, - усміхаються жінки, - ну, й нитки були дешевші…
Та й зараз у цій родині з’являються нові вишиті сорочки – от як з жовтогарячими уставками - для Іванка, сина пані Олени. При нагоді гуцулки і зараз сіли би за кросна – вміння не забуті, і до снаги як візерунчасту доріжку чи серветку виткати, так навіть і ліжника утнути. Так само не припадають порохом їхні вишиванки і запаски. Жінки радо одягають речі з унікального гуцульського гардеробу – як не на свято, то просто під настрій. Адже вони – гуцулки…
