Юдіті Петеї хочеться краси, бо життя навколо таке недосконале…
Те, що дитяча вихователька, а потім вчителька історії, дизайнер і художник за покликанням стала промисловцем і взагалі впливовою в краї людиною, – ознака нашого непростого часу, багатого на несподіванки.
Доля не була прихильною до Юдіти Петеї з самого початку – її батько трагічно загинув у 33 роки (упав з коня), тож Юдіта і брат Отто виростали без батька, їх виховувала мама. Були важкі часи економічної кризи, які довелося пережити і врешті подолати обставини, щоб допомагати іншим, хто потрапив у скруту, — дати роботу й хороший заробіток тисячам закарпатців, допомогти у будівництві соціальних об’єктів, церков, дитячого відділення лікарні, організовувати допомогу для лікування й відпочинку дітей, проводити благоустрій у селах, де вона живе або працює – Фанчикові, Пийтерфолво, Перехресті… Надалі у депутата обласної ради Юдіти Петеї і нові проекти – щодо реконструкції лабораторії Виноградівської райлікарні, патанатомічного відділення, упорядкування сільських кладовищ. З її подачі буде втілюватися в життя амбіційний проект – створення логістичного центру в селі Неветленфолу. Але все-таки поговоримо про долю й обставини, які впливають на життєвий вибір:
Юдіто Оттівно, кажуть, не дай Боже народитися у цікаві для істориків часи. Це, мабуть, стосується і нашого століття. Якби ви могли обирати, в які часи жити…
— …Я б обрала епоху Леонардо да Вінчі. Знаєте, і тоді були свої складнощі, була політична боротьба за свої інтереси, але разом з тим це була епоха доброзичливості, поваги до людини. Тодішні міста як політичні осередки, тодішні світські та релігійні лідери доводили свою правоту не «чорним піаром», кажучи сучасною термінологією, а своїми досягненнями у різних сферах і передусім через підтримку мистецтва, художників, архітекторів, музикантів. Не випадково найгеніальніші особистості народила саме епоха Ренесансу. Нам є чого перейняти з тих часів.
Ви обрали фах історика. Це — сімейна традиція?
— Зовсім ні, просто я дуже любила історію, археологію, мріяла займатися археологічними розкопками. А тим часом у нашій родині майже всі – математики. Дуже сильним математиком, зокрема, був мамин рідний брат Віктор Теребеші. Його вихованці тепер викладають у престижних вузах світу, але завжди згадують його з вдячністю. Він постійно підтримував нашу сім’ю у важкі часи, а коли я вирішила вступати до університету, то всіляко відмовляв мене від історичного факультету. Мовляв, навіщо ти йдеш на історичний? Це ніяка не наука, там тільки треба хвалити партію і говорити те, що вона накаже. Але я переконувала, що мене не вабить сучасна історія, я цікавлюся давніми часами, археологією…
Чим запам’яталися для вас університетські роки?
— На факультеті справді було цікаво. Запам’яталися лекції Едуарда Балагурі, багато значили для мене студії Олександра Мешка, який був керівником моєї дипломної роботи…
Якою була тема дипломної?
— Леонардо да Вінчі і його епоха. Тому я знаю, про що говорю.
Після закінчення університету ви стали вчителем історії. З 1990-го по 2000 рік. Це дуже цікавий відрізок часу – перелом політичних епох, поглядів на історію. Точка зору вчителя не регламентується. Говори, що вважаєш за потрібне.
— Все не так і просто. Тоді справді не було сформованих методик і орієнтирів щодо викладання. Але вчитель — не просто людина з власними поглядами на предмет і життя. Головне завдання учителя — донести об’єктивну, виважену інформацію. Особливо що стосується історії. Все, що ти скажеш, діти запам’ятають на все життя, тож вчитель відповідальний за те, що каже учням.
Ви відповідально поставилися до вчительської справи. І все-таки покинули школу.
— Вчителювання припало на 90-ті роки, дуже важкі у нашій державі. Особливо це відчули вчителі, які місяцями не отримували зарплату. А що робити, коли у сім’ї всі працюють у школі, а мама — пенсіонерка? І ми вирішили шукати заробітків за кордоном. На той час в Угорщину переїхав двоюрідний брат Шандор (він закінчив хімічний факультет УжНУ) і досить успішно розпочав бізнес. Разом з російськими й угорськими партнерами Шандор мав уже переробний завод в Угорщині. Коли виникла ідея збудувати консервний завод на Закарпатті, то він запропонував мені взятися за цю справу.
І ви стали директором СП «Грін Рей». Що було найважче на початку?
— Завод монтувався у селі Пийтерфолво. Збудувати його – одна справа, хоч теж нелегка. Але найважче було інше. Це були роки, коли більшість людей з прикордонних сіл звикли їздити на заробітки за кордон, оскільки удома роботи не було. У те, що можна заробляти гроші тут, ніхто не вірив. Треба було прийти у кожну сім’ю, поговорити з кожною людиною, врахувати її характер, обставини в її родині і знайти потрібні слова, переконати, що зайнятися овочами варто, що це прибуткова справа. А крім того, люди просто відвикли вирощувати огірки у великій кількості. Переробних заводів не було зовсім, а на базарі багато не продаш, коли у кожного на городі ростуть свої овочі. Але ми продовжували працювати. Великою підтримкою було те, що поряд зі мною завжди був мій чоловік Йосип, у всьому радив і допомагав мені двоюрідний брат. Поряд зі мною були й мої друзі Люба Купар, Ганна Варга, Олександр Іванов, Шандор Нодь, Роберт Жупік, Рената Поляк. Ми разом прийшли на «Грін Рей», а потім такою ж командою взялися за створення нового заводу — «Мікаланд». Тепер працюємо тут.
Ми змогли все-таки організувати вирощування огірків, створити базу, яку згодом почали використовувати інші заводи області. Я не проти конкуренції, але нові підприємці, які прийшли на готове, не розуміють, скільки праці коштувала організація цих огіркових плантацій.
Тому вважаю найкращим підсумком своєї 10-річної роботи те, що наші партнери – фермери, приватні господарі заробили на цій справі понад 50 мільйонів гривень. Згодьтеся, це чимала сума.
Я пригадую, як на ваше підприємство водили високих гостей. Приходили керівники, політики і час від часу пропонували долучитися до тої чи іншої партії. Ви, як правило. не підтримували розмов на цю тему, але врешті прийшли в політику, принаймні на обласному рівні. Що вас привело в депутати?
— Справді, мене запрошували до співпраці майже усі основні партії, які діють на Закарпатті. Проте я й досі безпартійна. А йдучи в обласні депутати, прийняла пропозицію від тої політичної сили, яка мені ближча за світоглядом. Йдеться про «Єдиний центр». Зараз я йду на вибори для того, щоб якось вплинути на ситуацію, яка складається сьогодні в економіці. Інвестори почали нас відверто уникати, вони не наважуються відкривати тут свій бізнес, оскільки не впенені у тому, що їхня справа матиме прозорі правила гри, необхідні гарантії з боку держави. Це стосується і гарантій щодо наших фермерів, наших підприємств.
Ви часто бували за кордоном. Не хотіли переїхати в іншу країну назавжди?
— Такі пропозиції були. Тим більше. що за кордоном багато близьких мені людей – родичі, колишні однокурсники й однокласники, які живуть по всьому світу – від Угорщини до Канади. Але я свій вибір уже зробила. Хочу сказати, що мене досі вражає прірва між життям за кордоном і у нас. Я побувала в різних країнах – США, Ізраїлі, Німеччині… І була там достатньо довго, щоб зробити якісь висновки. Там зовсім інший підхід до справи, зовсім інше ставлення до людини, зокрема, коли вона відкриває свій бізнес. Ті питання, на вирішення яких у нас можна витратити місяць, не кажучи вже про нерви й гроші, там вирішуються одним дзвінком. Багато проблем, які у нас виникають з організацією роботи, інвестори просто не можуть збагнути, тому що їх там взагалі не існує. Чесно кажучи, доводиться дуже обережно розмовляти з інвесторами, які приїжджають до нас, щоб наші реалії їх не відлякали.
І на «Грін Реї», і в «Мікаланді» привертає увагу велика кількість квітів, цікавий ландшафтний дизайн, порядок на території. Добитися такого, мабуть, нелегко, особливо на заводі, де постійно йде консервація, розвантаження, перевезення овочів.
— Знаєте, якби життя складалося трохи інакше, то я б зараз була модельєром або дизайнером. Позаяк із студентських років прагну щось кроїти сама, винаходити нові моделі, люблю, щоб мене оточували гарні речі й комфортна обстановка. Багато що зі свого гардеробу я моделюю сама або разом з мамою. Хочеться краси, тим більше, коли життя навколо таке недосконале…
