Найбільша психологічна проблема вітчизняного суспільства – побоювання виборів як єдиного способу зміни влади

Виникнення будь-якої кризи означає, що в системі накопичилися такі cуперечності, які вже неможливо вирішити наявними засобами, і тому конче потрібні кардинальні зміни. Стосується це сім’ї чи здоров’я, вікових криз або економічних та політичних. Демо­кратичний устрій суспільства, будь-якої іншої організації передбачає, що в ній самій уже закладені механізми, які дозволять леґітимно замінити наявні пра­­вила, зв’язки, стереотипи новими й таким чином перейти на якісно вищий щабель розвитку. У протилежному разі виникають конфлікти, для вирішення яких потрібне зовнішнє або силове втручання, що й спостерігаємо на тлі світової фінансової кризи.

Останнього тижня в Україні дуже жваво обговорюються проблеми Грузії та Молдови, бо, по-перше, це наші найближчі сусіди та союзники по ГУАМу, по-друге, виникає надто багато аналогій, які слід осмислити і на яких можна вчитися. Хтось, як, наприклад, досить одіозний секретар Донецької міської ради М. Левченко зараховує їх до ряду кольо­рових революцій, порівнюючи з Україною, Сербією, Киргизією, і на основі цього робить безапеляційний висновок, що всі вони керуються з єдиного центру, прозоро натякаючи на США. Таким чином, усю багатоманітність суспільних процесів зводить до геополітичного протистояння між Вашингтоном і Москвою. Звичайно, така логіка приваблює своєю невибагливістю, але це той випадок, коли «простота гірша за злодійство». Бо неперевершений класик   схем на такий копил Й. Сталін зумів усю палітру світової суспільної науки втиснути в «Короткий курс ВКП (б)», але від цього не виграв ні Радянський Союз, ні тим більше громадяни, які проживали на території величезної євро­азійської імперії. Оскільки віртуальна реальність, яка мала переконати в непереможності комуністичного поступу, луснула, мов мильна бульбашка, щойно вичерпалися сировинні й військові ресурси, на котрих трималася вся міць СРСР. Бо змагатися на інтелектуальному, технологічному рівні закостеніла ра­дянська система не могла, що й зумовило переможця в холодній війні.

Тому спрощений підхід до політико-економічних проблем може принести певну популярність в середовищі войовничих крикливців, але в жодному разі це не допоможе ні в подоланні кризи, ні в політичному виборі українців.

Кожний випадок вимагає конкретики, в якій, як відомо, і прихований чортик. Грузинська та українська революції схожі лише зовні, але базувалися на суттєво відмінних ментальних основах. Грузія в пострадянський період пройшла доволі складний шлях від радикального націоналізму З. Гамсахурдія через панування кримінальних кланів до неорадянського реформатора Е. Шеварнадзе, який у свою чергу також був змінений радикальним М.Саакашвілі. І хоча євроатлантична риторика останнього породжувала певну ілюзію демократичного вибору, проте у своїй сутності режим Саакашвілі не вніс практично нічого нового, якщо порівняти з попередниками, крім зайвої войовничості й намагання зіграти на суперечностях із Росією, щоб мати допомогу Заходу та зміцнити особисту владу. Зрозуміло, що Росія дуже вміло зіграла на запальному характері грузинського президента й зі стовідсотковою вигодою для себе використала про­­­вокацію як політичний інструмент. Інша річ, наскільки він дієвий у віддаленому, а не миттєвому вимірі, але тепер грузини відчувають свої помилки, замішані на нетерплячості й південному темперамен­ті. Нині Н. Бур­джанадзе стала набагато зрозумілішою для ви­борців Грузії, бо її ерудиція, дипломатич­ність, зваже­ність і державна мудрість виявилися значно придатнішими до розв’язання кризових явищ, ніж це здавалося ще кілька років тому. У такому сенсі за своїм політичним характером Н. Бурджанадзе набагато ближча до В. Ющенка, а М. Саакашвілі до Ю. Тимошенко, хоча статева ознака наштовхує на прямо протилежні аналогії. До речі, цей приклад дуже яскраво підтверджує тезу, що поверхові судження мають властивість цілком спотворювати сутність.

Ситуація в Молдові має зовсім ін­ше коріння. Одна з найбідніших та економічно нерозвинутих республік Радян­ського Союзу в силу тодішньої полі­ти­ки, напевно, найбільше вигравала від його існування. Бо принцип вирівнюва­ння, який сповідував соціалізм, дозволяв підтримувати вищий рівень життя за рахунок інших республік. Звідси у молдован, напевно, найвищий рівень ностальгії за радянськими часами, чим і пояснюється популярність комуністів. Тобто на сьогодні це єдина країна з комуністами при владі на європейському просторі, хоча комуністичною її назвати важко, бо саме в середовищі цієї партії і сформувалися найбагатші молдовські олігархи. У той же час нове покоління молдован уже має можливість порівнювати своє життя з країнами Євро­союзу і тому не задовольняється риторикою зрівнялівки, а прагне кращих перспектив. Проте об’єднує і грузинські, і молдовські події те, що в їхніх політичних системах і, головне, в стані суспільства не закладені механізми природних еволюційних змін, через що протести й виливаються на вулиці. Однак такий період є потрібною стадією роз­витку, бо закон від простого до складнішого – невід’ємна вимога навчання. Підліток, зокрема, вважає, що здатність до протесту робить його дорослим, і лише згодом стає зрозуміло, та й то не всім, що без конструктивного наповнення протест нічого не вартий.

Україна в такому вимірі пройшла значно спокійніший еволюційний шлях. Від комуністичної номенклатури Л.Кравчука, через червоного директора Л.Кучму, до прозахідного економіста В.Ющенка. Однак і в нас є свої величезні проблеми, бо розвиток політичної системи не завжди встигає за розвитком сус­пільства і навпаки. А в умовах значної ментальної та історичної розпорошеності територій такі суперечності посилюються груповим егоїзмом, особистими амбіціями тощо. Проте щодо універ­саль­ності, то вимоги всіх часів і народів тут спільні: нові виклики потребують нових підходів, а отже, і людей. Власне, у цьому полягає життєздатний принцип демократії.

Нещодавні зміни прем’єрів в Угорщині, республіках Прибалтики, Ісландії та ще в ряді європейських країн свід­чать не про те, що колишні керманичі апріорі погані, а політикум потребує нових ідей. Хоча часто буває і так, що новий уряд продовжує політику попередників, але тут велику роль відіграє скинення негативних емоцій, що також є важливим для суспільства. Бо на зміну їм приходить новий імпульс довіри.

Тому найбільшою психологічною проблемою для українського суспільства залишається проблема побоювання виборів як єдиного способу зміни влади. Тут спостерігаємо величезну суперечність. З одного боку, суспільна думка схиляється до того, що старий політикум вже треба змінювати, а з іншого – виступає проти дострокових виборів, ніби ця зміна може відбутися сама по собі. Така інфантильність свідомості також є ознакою росту, але від об’єктивних реалій нікуди не подітися. І чим раніше це зрозуміє більшість українців, тим краще для нас.

Віктор Пащенко, Ужгород