Іван Холоша: Якби не війна, хтозна, може б, і професором став

3
0

Гість “Галереї слави” - полковник медичної служби у відставці ужгородець Іван Холоша. Велику Вітчизняну війну Іван Кузьмич пройшов “від дзвінка до дзвінка”. Тримав оборону під Москвою, воював на Курській дузі, брав участь у визволенні міст і сіл України, Білорусі, Польщі, штурмував Берлін. Саме тут 2 травня 1945 року для нього й закінчилася війна.

Втім із військом не розстався і ще понад 30 літ служив у різних медичних підрозділах Радянської армії. Має й 17 років “цивільного” стажу лікарем обласної стоматполіклініки, за які відзначе-ний званням ударника комуністичної праці. Нині ветеран, орденоносець (орденів, окрім численних медалей, в Івана Кузьмича 4: два - Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня та Богдана Хмельницького, а ще прирівняні до них 2 медалі “За відвагу”) Іван Холоша на наше прохання спогадами знову повертається в буремні роки війни.

“Якби не війна, хтозна, може б, і професором став, бо добре вчився, закінчив інститут із червоним дипломом і мріяв після служби в армії продовжити навчання”, - почав свою розповідь Іван Кузьмич. Та не судилося. Строкова служба, куди молодого випускника Харківського стоматологічного інституту Івана Холошу призвали в січні 1941 року, продовжилася аж до травня 1945-го. З першого ж дня війни 15-й мотострілецький полк танкової дивізії, що базувалася в м. Надвірна Станіславської (нині Івано-Франківської) області, був задіяний у боях. У її складі розпочав фронтовий шлях й Іван Кузьмич. “Наш полк в одній із перших битв зазнав величезних втрат, - розповідає він. - Тож його залишки командування вивело з бою й направило у Сталінградську область, де на станції Придбой формувалася 4-та танкова бригада під командуванням полковника Катукова, з якою зрештою нас “перекинули” під Москву… Ми розвантажилися з ешелону під містом Мценськ і зайняли оборону. Звідси до Орла вздовж шосе по лісистій місцевості розмістилися наші добре замасковані танки. І коли сюди посунула колона німецьких танків, завдали їй смертельного удару. Опісля бою вся шосейна дорога була забита фашистською технікою… Звідси й почався відступ німецьких військ”.

“…Під Вінницею наша армія потрапила в оточення, - згадує ветеран інший епізод. - Командир бригади поставив завдання обов’язково вивезти близько 150 поранених. Це доручили зробити мені. Ми рухалися шосейною дорогою попід лісом. І тільки-но починався обстріл, ховалися під деревами й пересиджували наліт, а далі набирали швидкість. Жодна бомба не поцілила в колону, і до госпіталю всі дісталися неушкодженими. На зворотному ж шляху я мав привезти в бригаду боєприпаси. І з цим упорався. А згодом за цю “операцію” отримав орден Червоної Зірки”. Невдовзі при звільненні Вінниці Іван Холоша був поранений і контужений. Хірург витяг із його шиї крупний осколок. Та від евакуації в госпіталь відмовився і пройшов лікування у медичному взводі бригади.

Знадобилися Івану Холоші й професійні навички стоматолога. Під час боїв на Калінінському фронті для підготовки наступальної операції в розташування бригади прибув командувач танкової армії генерал Рибалко. Одного дня він прокинувся з сильним зубним болем. Більше того, в нього набрякла ліва щока і запливло око. Їхати до стоматолога в медсанбат не було коли. Згадали про солдата Холошу. “Привезли мене на командний пункт. Там на плиті я прокип’ятив інструмент й опісля спочатку видалив зуб, а потім розкрив нарив на яснах, промасажував щоку, так що звідти хлинув гній. Наступного ранку навідався до Павла Семеновича. Генерал зустрів мене з посмішкою: набряк уже спав, температура нормалізувалася, тож, мовив, дивлюся не через щілину, а відкритим оком”. Переконавшись, що все гаразд, Іван Холоша зняв халат. А генерал, побачивши його форму рядового, здивовано запитав у полковника: “Він що у вас, рядовий? Як таке може бути?” - “Та ж він на строковій службі”. Командувач поцікавився, де солдат навчався, як проходить служба, і сказав, що солдат-лікар повинен стати лікарем-офіцером, тож наказав комбригу негайно відправити подання на присвоєння Холоші звання лейтенанта медичної служби.

2 травня 1945 року радянські війська взяли Берлін. Для воїнів, які його брали, бойові дії закінчилися. Це був найочікуваніший і найпам’ятніший день. Утім для Івана Кузьмича він водночас позначений болем. Річ у тім, що відзначення Перемоги обернулося для багатьох солдатів трагедією: вони отруїлися “роздобутим” шнапсом, в якому, як потім виявилося, містився метиловий спирт. Чого тільки не робили медики для їхнього порятунку, та 60-м із них так і не вдалося допомогти.

По закінченні війни Іван Кузьмич залишився в армії. Спочатку 5 літ відслужив у Німеччині в медсанбаті у Пульсніці, згодом - у госпіталі в Дрездені. Далі був Китай, де його знали в армії як Ча Чунь Іх. З 1956 року родина Холош проживає на Закарпатті, де її голова продовжив службу в Перечинському районі, а за рік - в Ужгороді, в медсанбаті на вулиці Горького (нинішня Другетів). Звідти у званні полковника медичної служби вийшов на пенсію, маючи 33 роки й 11 місяців армійського стажу. Після звільнення з війська Іван Кузьмич ще 17 років пропрацював в обласній стоматполіклініці на набережній, де залишив по собі добрий слід.

Гарно склалося й сімейне життя нашого героя. З майбутньою дружиною він познайомився далекого 1946-го в рідному селі Шолудківка, що в Зміївському районі на Харківщині, коли приїхав з Німеччини у відпустку. Рідні поцікавилися, чи не збирається одружуватися, й отримавши ствердну відповідь, сказали, що в голови сільради чудова дочка-вчителька… Надія Захарівна згадує: “Прибігла якось додому на обід, бо працювала у школі в 2 зміни: в одну вела 2-класників, а в другу - 4-класників (по війні в школі було багато переростків). Аж тут у хату заходить високий статечний парубок у формі. Подумала: “От мені б такого!” Так і сталося. Невдовзі побралися: 3 квітня розписалися, 9-го зіграли весілля, а 12-го Іван Кузьмич відбув до Німеччини до місця служби. Ось такий був медовий місяць”… Подружжя Холош разом уже 64 роки, і є що згадати про спільно прожиті роки. Та найвагомішим їх підсумком вважають, що виростили двох чудових доньок Людмилу й Наталію, нині тішаться двом онукам, а отже, рід продовжуватиметься. Був би лиш мир.

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також