Іван Кость - легенда закарпатського спорту (ФОТО)

Роки летять невпинно. 23 лютого поводирю спорту верховинського краю виповнилося 60 літ. За досягнення такої вікової висоти кожному притаманно оглянутися назад, пригадуючи віхи життєвого поступу. Не стала винятком і наша бесіда з ювіляром, за якої Івану Дмитровичу передусім на спомин прийшло дитинство у Тереблянській долині, славній бокораським духом. Як верховинець Іван бартерував виноград на шишки — Народився у сім’ї простого лісоруба-плотогона, в якій було 3 сини та 2 дочки. Цупко закарбувалися з босоногого дитинства найперше епізоди, коли батько сплавляв Тереблею бокори з братом Григорієм. Важка то була праця. Весною ще не скресла крига, а дараби пливли річкою — плотогони в постолах по пояс у воді. Цей процес для сільської дітвори був завжди святом, ми в той день навіть не йшли до школи. З однолітками бігли берегом, галасуючи, а батьки у відповідь суворо махали на нас пальцем. Дехто з нас, смільчаків, примудрявся заскакувати навіть на бокор і пліч-о-пліч пливли — а було це небезпечно. Найризикованіше проходження виявлялося біля урочищ Гуки, Маскальова та Кайликова, де русло повертало на 90 градусів. Тут траплялися перегороди, аварії — товсті смерічки ламалися, мов сірники, люди стрибали у воду, іноді траплялися трагедії. Мило було згадувати, коли вдало завершувався лісосплав, а корманьоші — так звали керманичів бокорів — збиралися в одній хаті і наймали бали. Хазяїн здавав хату для розваг, а всі інші забезпечували музику та напитки. Ми, діти, сиділи на печі і, розз’явивши роти, слухали розповіді про трудові подвиги. Бокораші — це були сильні, спритні, сміливі селяни, мали шану серед земляків. Їх об’єднувала рівність і бідність, взаємоповага. А які були фіглярі! — А потяг до спорту коли виник? — Всі шкільні канікули проходили на толоці, де пасли худобу, ловили рибу, а за першої нагоди, де була сяка-така полянка, грали у футбол. Замість воріт служили торбинки з їжею. Ставалося і таке: за азарту не помітимо, як корова апетитно проковтне чиїсь полуденок. Цімбори-цімборами — ділилися, щоб не голодував скривджений. — Синевир — село спортивне здавна… — Це справді так. Футбольний матч у селі — справжнє свято, всі путівці вели на стадіон. Навіть місцевий піп розпочинав богослужіння завчасно, щоб прихожани стали свідками гри. Синевирці — справедливі селяни, не прощали суддівські гріхи. Одного разу майже все село було в погоні за необ’єктивним арбітром — врятував його, на щастя, газда в хижній ямі з картоплею. У той час наша команда, за яку теж виступав, грала на першість області. В її успіхах заслуга і райцентрівських футболістів, бо лава запасних у міжгірської дружини тоді була довга. — Про спортивну кар’єру хотілося б дізнатися детальніше. — У 1967 році поступив на стаціонарне відділення Івано-Франківського технікуму фізичної культури. З другого курсу призвали на армійську службу. Сімох студентів відправили в м. Андижан (Узбецька РСР). У гарнізоні чисельністю 2,5 тисяча солдат ми проявили ініціативу, організувавши волейбольну та футбольну команди. На тямку приходить волейбольний матч між івано-франківцями, за яких виступав і я, та збірною воїнів гарнізону всього Радянського Союзу. Ми — перемогли, ставлення до нас одразу покращилося. Потім ми вибороли кубок Андижана як з волейболу, так і футболу. Як здібному гравцю, мені запропонували по-блату вступ у медінститут. Дали термінову відпустку, аби порадився з батьками. Однак старшина не погодилася, бо неспокійні тоді були часи на китайському кордоні. Я повернувся на батьківщину, закінчив технікум і у 1972 році отримав направлення на роботу в Мукачівський район. Знову потрапити у рідні пенати сприяла випадковість. У Синевир на товариську зустріч завітав з Міжгір’я “Авангард” (теперішня “Верховина”) на чолі з тренерами Михайлом Куртяком та Василем Звіричем. Гості програли — 1:2. Мені запропонували захищати кольори “Верховини”, пообіцявши роботу в Міжгір’ї і Соймах. Згодом майстер спорту з волейболу, мукачівець Золтан Котубей показав на мене і спитав: “Це той хлопець, що поміняв виноградники на шишки”. — Технікумівської науки виявилося замало? —Так, у 1973 році поступив на заочне навчання у Львівський інститут фізичної культури і спорту. Наступного року очолив райспорткомітет, якому віддав 13 років. З Міжгірщиною дружив навіть сам Жаботинський — Коли-коли, а тоді спортивне життя у краї було на підйомі. — Стабільно виступала у чемпіонаті Закарпаття “Верховина”, в якої великий полк болільників. У пам’яті товариський поєдинок у Міжгір’ї з ужгородською “Говерлою” за присутності майже 5 тисяч глядачів, у якому з рахунком 1:0 господарі перемогли маститого суперника. Верховинці-волейболісти у першостях області посідали регулярно призові місця. А слава про наших лижників гриміла аж на республіканських змаганнях. А скільки високого рівня турнірів проводилося в глибинці! Згадати хоча б те, що засніжені крутосхили Подобівця стали ареною проведення всесоюзних зимових сільських спортивних ігор, першості м. Москви. У Міжгір’ї відбулися і баталії волейбольного турніру за участі членів олімпійської збірної СРСР. Візитували до нас “молодіжка” України з волейболу, угорські, словацькі спортсмени. Наші краяни-волейболісти теж відвідували їх з матчами-відповідями. Не кажучи вже про приїзди у наш край спортивних зірок, як, скажімо, багаторазових чемпіонів і рекордсменів світу, Європи, штангістів Леоніда Жаботинського та Юрія Власова чи переможця Олімпіади волейболіста Пояркова, легенди футбольного київського “Динамо” Йожефа Саба та багатьох-багатьох інших наших кумирів. — І спортивна база району росла, мов на дріжджах. — Зміни ставалися очевидні. У багатьох селах з’являлися спортмайданчики, а також футбольні поля, що дозволило проводити чемпіонат району в двох лігах. До речі, тоді у футбольній першості Закарпаття, крім “Верховини”, виступали ще команди “Електрон” з райцентру, колочавська “Полонина”. Спорудилися на райцентрівському стадіоні “Авангард” трибуна і огорожа. А окрасою став басейн у “столиці” Верховини — Міжгір’ї, якому аналога не лише в райцентрах України, але й обласних центрах рідко було знайти. — І-за нього, чував, були проблеми. — Я проявив ініціативу на виготовлення проектно-кошторисної документації на водну спортарену, на яку потратив два роки. Якось мене високий чиновник району викликає у кабінет на килим і грізно дає “накачки”: “Хто давав команду на виготовлення документації?!” У мене ледь сльози не потекли з цього приводу. В 1978 році я вперше побував у складі спортивної делегації у м. Попрад (Чехословаччина) і у моїй свідомості перевернулося все. Там побачив суперкласні спортбази, витяги, зони відпочинку, готелі, розвинуту туристичну індустрію, у які були вкладні величезні кошти. На жаль, у нас все робилося на голому ентузіазмі, а на ньому, звісно, далеко не заїдеш… Прикро, що не втілився тоді задум проекту будівництва спортивно-туристичного комплексу в Пилипці, за який настирливо ратували, приїжджаючи до нас, відомі фахівці з Москви, Києва. Колишнє районне керівництво, як не парадоксально, не було інтелектуально готове поміняти колгоспи на туризм, спорт. Їм було чуже поняття, що ці галузі — запорука міцного здоров’я, що в них треба вкладати гроші і заради престижу держави. Теперішня хаотична забудова полонин — серйозний провал розвитку району. Хто таке бачив, щоб посеред трас швидкісного спуску маячили опори витягів, які обмотані матами, щоб зм’якшити драму за лижування. Інша справа — Буковель. Хоч там не такі сприятливі природні умови, але стихійної розбудови уникли, місцевість вже заїкається про заявку кандидатури на проведення Білої Олімпіади на наступні роки. Завжди май добрих друзів — А яке враження від вояжування у США? — Мандрував Новим Світом півтора десятка років тому. Гостював у родича і паралельно працював на всіляких роботах. Там побачив інший світ — несхожений на наш. Зрозумів, що можна жити по-іншому, що є інші виміри достатку — не лише хліб та сіль і трішки до них. Титанічний труд і свобода зробили Америку заможною, що нам так не вистачає. Я довго не міг збагнути такий нюанс: чому там одноденний заробіток перевищував платню за півроку в СПТУ-12 (теперішній Міжгірський профліцей — авт.), де теж потрудився 8 років і провів з однодумцями велику роботу з будівництва і ремонту навчальних корпусів, спортмайданчика і залу. Із заздрістю дивився, приміром, на японців, які безперервно клацали фотоапаратами у США і знаходили щось нове для себе. — Як реагувала на завантаженість спортивною роботою дружина-освітянка Калина Михайлівна? — Без докорів не обходилося. Виправдовувався, кажучи, що у мене така робота, як у попа, тобто її пік припадає саме на неділю, коли, як правило, проводилися змагання. — Кого найбільше поважаєте, Іване Дмитровичу? — Ціную того, хто вміє з ворога зробити друга. Часто не міг зрозуміти, як можна з товариша зробити неприятеля? — Друзів за роботи багато маєте? Кого б відзначили з тих, хто допомагав у розвитку спорту в рідній сторонці? — Їх чимало. Добрим словом за підтримку футбольної команди “Верховина” відзначив би тодішнього директора заводу “Селена” Леоніда Болюбаха, його заступника Івана Гайовича. Директор лісокомбінату Антон Федурця турбувався про лижників. Керівники заводів — “Електрона” в Міжгір’ї Володимир Шмідт, пластмас у Майдані Петро Вовк теж опіковувалися спортом. Покійний керуючий банком у селищі Дмитро Токар серцем і душею вболівав за досягнення земляків на стадіонах, як і редактор райгазети “Верховина” Микола Красняник. Нехай земля їм буде пухом, але не забути таких фанатів спорту як Лука Дуда, Григорій Грабовий, Федір Легош. А скільки добра заради утвердження здорового способу життя зробили педагоги Іван Субота з Синевира або Микола Волянський з Міжгір’я! Моїми надійними партнерами завжди були Василі — Коваль, Звірич, Гриб, Федір Баник, Михайло Биба, Володимир Петрище, Антон Ледней, Іван Форос, Євгеній Корінець, Степан Штень, Василь Мишанич. Нехай пробачать інші, хто підставляв лікоть, бо список переліку був би дуже довгим. Спасибі за підтримку в ім’я блага верховинського загалу! — І все-таки інколи випадало, так би мовити, дозвілля… — Моє захоплення — походи по гриби. Общупав, здається, всі “зелені комори” Тереблянської долини за “п’ятого полювання”. Подобається поратися на домашньому ґаздівстві. Виноградник та рибник біля хати — моя гордість. Але найбільше величаюсь за цих років онуками — Сашком, Олегом, Іваном, якими потішили мене син Іван та дочка Руслана. — Іване Дмитровичу, ми теж раді, що Ви такий є серед нас — скромний, щирий, працелюбний, міцний фізичним і духовним духом. Нехай Бог дарує Вам земного благополуччя і щасливого довголіття. Вітаємо з ювілеєм!