Робота на землі відганяє в закарпатців депресію

До найзахіднішого українського регіону — Закарпаття — кожен новий день приходить найпізніше, що аж ніяк не заважає жителям його сіл першими в Україні ставати до весняної роботи. Коли тріщать січневі морози й метуть лютневі хурделиці, виробники ранніх овочів закладають підвалини нового врожаю та власного достатку. Мешканці Великих Ком’ят на закарпатській Виноградівщині десятиріччями займаються вирощуванням капусти, помідорів, перцю й живуть, здебільшого, саме з цього. Навіть за радянської доби, коли тепличне овочівництво на присадибних ділянках було під забороною. Майже все життя цих працьовитих людей минає в теплицях. Сільський голова Наталя Костелеба-Веремчук каже, що з 1827 сільських дворогосподарств власники майже 80% займаються вирощуванням ранніх овочів. За часів незалежної України масове безробіття й відсутність заборон на теплиці спонукали сельчан зайнятися традиційною та, чого приховувати, улюбленою і таки прибутковою справою. Великоком’ятівець Володимир Кеню — майстер на всі руки. Городництвом займається, відколи себе пам’ятає. З раннього дитинства допомагав батькам, а з того часу, як одружився, вже 18 років — разом із дружиною Оксаною працює у власних теплицях. Під овочами у родини 25 соток орної землі, а під теплиці відвели 18. Вирощують, в основному, капусту, помідори, а для різноманіття — баклажани та перець. Нинішнього сезону висадили 18 тисяч розсади ранньої капусти та 8 тисяч — помідорів. У холодну пору року обігрівають теплиці вугіллям та дровами, тому й доводиться працювати не менше, ніж влітку, — підтримувати температуру потрібно цілодобово, тож щоночі треба по два-три рази підводитись із теплого ліжка. Тримає подружжя худобу, для якої, до речі, створили надзвичайно комфортні умови — простора новозбудована стайня із... вакуумними вікнами та дверима, мабуть, сприятиме більшим надоям молока. Коли настає сезон посадки чи збору врожаю — немає жодної вільної хвилини. Це, звичайно, відбивається і на здоров’ї. Та ще, бідкається Володимир, із кожним роком збільшуються витрати. За тисячу насінин помідорів доводиться викласти 100—200 доларів, плівка на теплицю (потрібно міняти принаймні раз на два роки) — 400 доларів, а ще добрива, обігрів, робота... А буває, негода за одну мить знищить увесь кількамісячний труд. Ризиків надзвичайно багато. І незважаючи на те, що в обладнання теплиць вклали великі кошти, якби мали можливість знайти пристойну роботу — все б кинули, каже Оксана. Володимир та Людмила Зан на державу, як і більшість селян, не розраховують. Вони переконані, що хоч це й важкий бізнес, але все ж прибутковий: `парниковий ефект` перетворюється на ефект фінансовий. Більшість односельчан будують добротні будинки, купують сучасні автомобілі. Багато хто вже відвідав Європу й хоче жити за її стандартами. У великоком’ятівських теплицях рясно буяють цієї пори гвоздики, чорнобривці, сульфінії, пеларгонії та інші чудові витвори природи. Роки три тому в селі зародився новий бізнес — квітковий. Піонерами стали Іван та Марія Федьо. До того вони вирощували овочі, та ця виснажлива робота їх уже `дістала`, тому вирішили шукати іншу нішу. Клопоти з квітами виявилися набагато приємнішими та прибутковішими, хоча роботи не менше. Тут не потрібно техніки, проте, якщо квіти не полити вчасно бодай один раз, вони загинуть. Це — ціла наука, яку Марії довелося опановувати самотужки: вивчати літературу, відвідувати спеціалізовані виставки та навчати цьому мистецтву інших. Бізнес родини Федьо нині повністю зав’язаний на польській фірмі: черенки квітів, насіння (тільки голландське!), ѓрунт, горщики, засоби для боротьби зі шкідниками, добрива та плівки завозять саме звідти. Розсаду та квітучі рослини збувають у Київ, Херсон, Миколаїв, Білорусь. Пеларгонії, сульфінії, диплоденії, примули, гвоздики, чорнобривці, бокопа — все це квіткове царство, де Марія почуває себе справжньою королевою. Безперечного лідера своїх полів — кукурудзу — болгари називали `царевіцою`. А у Великій Доброні на Ужгорожщині такою `царевіцою` є рання картопля. Тут майже немає родини, яка б не займалася її вирощуванням. Золтан Сані каже, що ранні `крумплі` вирощували ще його батьки та діди-прадіди. Нині Золі-бачі вже на пенсії і має можливість майже увесь свій час віддавати овочівництву. Проте навіть коли працював (за фахом він будівельник), постійно порався на городі разом із дружиною Єлизаветою. Майже увесь земельний наділ — це близько 50 соток — засаджують картоплею. Уже наприкінці січня починають відбирати насіння для посадки. Його висаджують у відкритий грунт на початку березня, після чого накривають плівкою. А далі все залежить від примх погоди. Якщо буде тепло, то через два тижні з’являться сходи, якщо ні — через три-чотири тижні. Як справжній газда, Золі-бачі хвалиться своєю технікою — маленьким мотоблоком `Робі`, який замінює чотирьох коней. Коли садять або ж вибирають картоплю, збирається вся родина — 10—15 чоловік. Кажуть, що за роботу не платять, а повертають `бартером`. Хоча іноді доводиться й наймати людей, з якими, звичайно ж, розраховуються грішми. Минулі роки платили дві-три гривні за годину, а тепер ціни зросли до семи. Попри всі затрати, матеріальні та фізичні, вирощувати ранню картоплю вигідно, каже Золі-бачі. Кажуть, що не уявляють, як вони б виживали із самої пенсії. Практично всю земельну ділянку засаджують картоплею, а вже у травні, коли викопають ранні бульби, висаджують капусту, моркву, буряк та червоний перець. На 25 сотках у полі, вибравши картоплю, засівають сорго, з якого потім довгими зимовими вечорами плетуть віники. Тож роботи вистачає на весь рік. Протягом останніх 10—15 років улюбленим заняттям великодоброньців, більшість із яких угорці, стало вирощування червоної паприки. З нею, зізнаються сельчани, найбільше клопотів. Та все ж працьовиті газди зуміли опанувати й цю примхливу культуру і роблять із неї знамениту угорську приправу — червоний молотий перець. Золтан та Єлизавета Сані висаджують близько 10—15 тисяч розсади паприки. Кожну рослину треба висадити вручну й обов’язково рівно, щоби потім поміж рядками міг проїхати трактор. Практично всю землю, де була картопля, засаджують перцем. Коли почнеться цвітіння, перець потрібно обробити спеціальним розчином, потім — постійно прополювати та розпушувати грунт. Зібраний перець залишають у кошарах на день-два, а потім великі перчини нанизують на двометрову нитку й сушать на сонці протягом 10—14 днів. Коли плоди повністю висохнуть, їх кришать і несуть на млин, який є майже на кожній вулиці. За паприкою також приїздять покупці з усього краю, рідше — з інших регіонів України. Здають її й на місцеву фабрику, в Малу Добронь, яка займається переробкою та фасуванням доброньської паприки. Подружжя Сані каже, що якби не працювали, то впали б у депресію — навіть найстарші в селі й ті працюють на городі. Приміром, сусідка Ержі-нийні, якій перевалило за 80, каже, що не може без роботи. І ще — пишаються з того, що й їхні діти продовжують справу, вже традиційну для Великої Доброні. Незважаючи на бажання молодших поколінь позбутися важкої сільськогосподарської праці, овочівництво з кожним роком вдосконалюється. Представники молодшої генерації — Йосиф та Марія Пинте — яскравий приклад цьому. Подружжя працює на приватній фірмі Барталона Вароді з виготовлення та фасування паприки в Малій Доброні. Марія — начальником фасувального цеху, Йосип — менеджером і технологом. Вони розповідають, що заснував його шість років тому їхній кум. Працюють на підприємстві тільки родичі. Нині `Доброньська паприка` присутня в усій торговій мережі Закарпаття. `Приправа доброньська універсальна` — це їхнє спільне дітище й гордість. До її складу входять тільки натуральні якісні овочі, вирощені в Доброні. Попри зайнятість на підприємстві подружжя Пінте, як і всі тутешні газди, вирощують ранню картоплю, кукурудзу, петрушку, моркву, буряк, капусту. Подружжя мріє дати хорошу освіту своїм дітям, але переконане, що, здобувши освіту, і донька, і син повернуться в рідне село і продовжать їхню справу. Викроюють час також і для відпочинку. На питання, чи не хотіли б виїхати за кордон, кажуть: ніколи, а нині тим більше. Багато тих, хто раніше виїхав, хотіли б повернутися. Бо в сусідній Угорщині й роботи не можуть знайти, і люди не такі, як тут...